АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» ТЕНДІТНА СИЛА і не тільки у Бібліотеці імені Садріддіна Айні
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-13. Вшанування Шевченка
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Бібліотеці імені Лесі Українки
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-12. День Соборності
» НЕПЕРЕМОЖНІ-28 о Дня Гідності та Свободи
» Згадуємо добрим словом Захисників України
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Новгород-Сіверському
» НЕПЕРЕМОЖНІ-26, Межигір’я
» ЗНАЙ НАШИХ: Українська докласична поезія
» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016





© Тетяна Яровицина, 2011



 » НЕПЕРЕМОЖНЕ щеплення баскетбольній команді
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ

Бібліотека на Кавказький
знову розчинила свої двері для друзів - учасників проекту
НЕПЕРЕМОЖНІ

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ


Ксенія Палій, завідувачка бібліотекою:

"Цього разу до проекту долучилися вихованці Київського спортивного ліцею-інтернату (баскетбольна команда - прим.авт.). У патріотичній програмі взяли участь: натхненниця проекту - Тетяна Яровицина, автор-виконавець - В’ячеслав Купрієнко, журналіст і поетеса - Марина Курапцева. Справжнє патріотичне щеплення отримали юні спортсмени від творчості наших гостей. А виступ Марини Курапцевої, цієї молодої тендітної дівчини, змусив кожного присутнього відчути біль людей, вимушених залишити рідну домівку на окупованій території. Але незважаючи на це, вона не втратила вміння дарувати людям частинку свого серця, зачаровувати своїм поетичним талантом. Дякуємо, друзі, за хвилини щирого спілкування!"


Марина Курапцева:

"Спочатку думала написати величезний пост. Та, перечитавши написане, рішуче стерла. Тут, здається, досить декількох слів, і перше з них - дякую.

Завжди хвилююся перед тим, як читати свої вірші, хоча почала це робити доволі давно, і, здається, мала б уже звикнути. Але хвилювання стає майже нестерпно гострим, коли читати доводиться дітям. Вони не вміють приховувати емоції, в їхніх очах одразу бачиш правдиву, чесну оцінку. Дякую неймовірній, чарівній, прекрасній Ксенії Палій за запрошення! Саме такі зустрічі, як та, що відбулася сьогодні в Бібліотеці на Кавказькій, допомагають відродити віру в себе.

 


...Моя Тендітна Сило, не хочу "доводити тебе до судом" своїм черговим "спасибі", але таки дякую та низько вклоняюся за НЕПЕРЕМОЖНИХ.

В’ячеславе Купрієнко, сонячна, світла людино! Дякую, що продовжуєте вірити в нашу малу батьківщину... і стільки робите - для великої спільної мети.

 


Якось так, друзі. Я вас люблю, і ніколи не перестану дякувати за те, що ви є.
 


Дякую кожному, хто сьогодні подарував нам свій час. Дякую за ваші прекрасні очі, за теплі слова та обійми. За те, що слухали - і, здається, почули. Я щаслива, бо провела цей день саме так і саме з вами."


Тепер трохи від себе.

Аби не схибити, скажу, що то була вже n-на зустріч проекту із громадою. Але цього разу ми мали честь і насолоду спілкуватися зі справжньою КОМАНДОЮ глядачів. Це відчувалося у всьому.

Я була більш говірка, ніж на попередньому заході. Дітям завжди маєш, що сказати...

Аудиторія переважно дівчача, але якими вона дивилася на нас очима! Неважливо, чи запам’ятає вона наші імена і риси, але віримо, що глибокі враження, які написано було на обличчях, юнь збереже у своїх серцях, і скрутної години ті зернятка, що були посіяні цього дня, дадуть свої добрі сходи, допоможуть вижити їм самим і їхнім дітям.
 

Як не крути, вони - майбутні зірочки, які представлятимуть (і нині представляють) Україну у світі. А ще вони майбутні матері. Хотілося сказати їм дещо правдиве про жіноцтво, але цього разу я втрималася. Якось іншим разом…))


А тепер прошу звернути Вашу увагу на красномовний кадрик - крізь рану святині прозирають... книги. Цей бойовий прапор, переданий із зони запеклих боїв, ніби створений для храму знань. А чого вартий по-бандерівськи жорстокий підпис "З повагою, Хантер"! Останнім часом подібні листи з війни стали реліквіями. Їх бережуть, мов зіницю ока.

А третє з найглибших вражень цього дня - коли Марина зрідка торкалася правдивих моментів, які з "пісні" буття не викинеш, вона зі сльозами промовляла: «Пробачте...»

 

Радію, що моя дівчинка, яка стільки натерпілася на своїй малій батьківщині, може нарешті зробити свій світлий внесок у майбутнє нації гідності. Саме її вірші "СОЛДАТЫ НЕОБЪЯВЛЕННОЙ ВОЙНЫ" цієї п’ятниці я читала кіборгам. І реакція була така, що не передати словами... І, знову ж таки, де збиралися? В БІБЛІОТЕЦІ.
 


Разом ми "НЕПЕРЕМОЖНІ"!

"ТЬОТЯ, Я ВРЯТУВАВ ПРАПОР!" (Марина Курапцева)

Серпень 2014-го. В Дзержинську спека. Страшна. Пекельна. Підошви босоніжок майже приклеюються до асфальту. Коротка дорога від нової оселі, куди я перебралася зо дві години тому, тікаючи від орендодавця-сепаратиста, до місця роботи — здається вічністю. Прямую до блаженної прохолоди в тіні каштанів, що ростуть під будівлею, в якій розташована редакція.

— Тьоооотя!.. Стійте! Хлопці, я знаю ту тьотю!

Всміхаюся. До когось кричить дитина. Субота, обідня година. Людей не те що б багато на площі, та трохи є. Навіть чорний скелет обгорілого виконкому не лякає малечу — вони, як завжди, бавляться собі на алеї біля будівлі, де ще два місяці тому вирішувалися долі маленького шахтарського міста та його мешканців.
Зітхаю. Хоча і проходжу тут щонайменше двічі на день, але мені завжди важко бачити центр таким. А життя бере своє - діти мудріші від дорослих, вони не чіпляються за залишки минулого. Вони просто не помічають цієї примари, при тому, що чудово розуміються на подіях, які тут сталися.

Все це майнуло в голові, звично перехопило горло, так само раптово відкотилося кудись під серце… Долі секунди — але скільки висмоктують радості з життя.

— Тьооотя!!! Та чекайте, тьотя! — з якоюсь навіть образою вже.

Вповільнюю кроки, обертаюся; де ж та, думаю, тьотя, що дитина так розривається. І бачу хлопчика, який вже добіг до середини площі, і кличе, виявляється, мене. Бо інших тьоть тут не видно, а два «дяді», які в зоні безкоштовного вай-фаю біля фонтану смокчуть пиво, за тьоть не хиляють навіть з моїм зором.

— Тьотя, ви мене пам’ятаєте?! Хлопці, то я вам про неї розповідав, вона мені браслетик того тижня подарувала! Вона сама плела!

На лівій руці смаглявого хлопця років 10−11 встигаю побачити жовто-блакитний, а на правій — червоно-чорний браслети, за мить до того, як ці маленькі руки обвиваються навколо моєї шиї. Карі очі сміються до мене, і серце раптом починає калататися десь у горлі.

Дійсно. Малий був на попередньому мітингу за Єдину. Хлопченя допомагало малювати тоді герба на асфальті, різати довжелезні жовто-блакитні стрічки, і в нагороду отримало доволі корявий браслетик, але й справді сплетений моїми руками з тих самих стрічок. На прощання хлопчик тоді спитав мене, чи ми не обманемо, чи прийдемо й наступного тижня.

Тоді він взявся ніби нізвідки. Просто опинився поруч і попросив дозволити чимось допомогти. Блискучі циганські очі малого горіли тим самим вогнем, що запалював і наші серця. В цій дитині було стільки любові до України, синовньої, чистої, святої. До всього, що мало державні кольори — навіть до балончиків з фарбою — хлопець торкався з ніжністю, що викликала сльози.

Малий був не те щоб нещасний. Просто — підкреслено щасливий. Діти таке вміють. Вони взагалі вміють все набагато краще за нас. Думки хлопченя добре ховало. Але все в ньому просто кричало про те, що дитині не вистачає ласки, турботи. Я не ставила хлопцю питань про маму-тата. Не змогла, побоялася. Може, вони й хороші люди. Але надто вже доросла в свої роки їхня дитина.

— А я тут з самого ранку. І хлопців привів, — каже пацаня, всією вагою повиснувши мені на шиї, ще й ногами дригає від радощів, ластиться, обіймає. — А ви не обманули!

Нарешті розв’язується язик:

— Я ніколи не обманюю дітей. То ти нас тут чекаєш? А друзі?.. З тобою, теж до нас?

«А друзі» — трійко таких самих малих — наздогнали, стоять трохи далі, зашарілися, очима кліпають, дивляться на свого вожака з обожненням.

— Так-так, вони теж хочуть на мітинг. Можна? Вам же більше людей все одно треба, правда? Я ж чув тоді, що вам ніби треба більше. Ви їх пустите? Не проганяйте, я їх навчив, що говорити, що співати, що робити, вони не заважатимуть! Тільки знаєте, що?.. Я вам щось спершу хочу показати.

Голос малого раптом наповнюється таємним змістом. Очі стають серйозними, обличчя — зовсім дорослим. Він бере мене за руку і веде через площу, до алеї, обсадженої ялинами. За нею стоїть чорна будівля виконкому, неначе меморіал стражданням українських мучеників, що загинули тут, рятуючи землю від мерзоти. Стискаю маленьку руку в своїй долоні. Ми не випадково проводимо мітинги саме тут. Хай дивляться. Хай пам’ятають — і однодумці, і ті, хто приходить навшпиньки, крадучись, щоб сфотографувати нас, зняти на відео та покласти «творчий доробок» до папки «Каратєлі нашева города».

— От дивіться, тьотя, — малий смикає мене за руку, — що я вам покажу.

Я дивлюся. На лавці сидить ще пацан. Трохи старший від цих чотирьох. Вітається. А в руках у нього наш прапор. Великий прапор. Коли ми підійшли, хлопець встав, стяг, що лежав в нього на колінах, почав розгоратися, і один куточок торкнувся землі.
Малий випустив мою руку:

— Що ти ото робиш, прапори хто по землі валяє?.. Тьотя, дивіться, ану, йдіть сюди.

Підходжу. Сідаю на лавці. Беру в руки той прапор. Він великий. Чистий, але якийсь затяганий ніби, в декількох місцях акуратно зашитий. Тканина шурхотить між пальцями, жорстка, видно, що добре випрана.

— Молодчинка, що приніс. Ось у нас тепер буде вже не чотири, а п’ять прапорів сьогодні. Тільки чого він такий? Де взяв? — питаю.

— Там, — смаглява рука вказує на виконком, що стоїть чорною пусткою посеред клумб з квітами, ніби насмішка над усім живим. — Там я його взяв. Тьотя, я врятував прапор.

Циганські очі дивляться на мене з такою гордістю, радістю, так схвильовано, що я не можу, мов загіпнотизована, відвести погляд.

— Як «там»?.. Як врятував?

Тут розповідати почали вже інші хлопці. Зацвірінькали на чотири голоси.

— Він знав, що сепаратюги до підвалу наші всі прапори поскидали, коли познімали звідусіль…
— Він одразу нам сказав, що все згоріти не могло…
— Спочатку виконком ще був дуже гарячий, та й трупи ще там, мабуть, були, бо як їх виносити, коли така жара…
— Потім тут міліції було, знаєте, скільки? При них не можна було лізти…
— А от недавно ми сюди прийшли. І він поліз, просто туди, уявляєте?! Знайшов той підвал, і там дійсно був прапор!!! І він…

Герой вражених, бурхливих та доволі гучних коментарів перебиває хлопців:

— Я його забрав звідти. Він був такий брудний, в сажі, в землі, бозна ще в чому. Я виправ. Він ще рваний був, от бачите? Я зашив, бо вмію. Чого він там мав валятися? І ніхто його не забирав, бо, мабуть, не знали, що вони там є. Тільки ті згоріли, а цей — ні. А я подумав тої неділі, чого це ви з прапорами всі на мітингу, а я як дурний прийшов, ще й у брудних спортивках. От бачите, підстригся, і одежа чиста… І прапор тепер є, тільки от я хвилювався, що ви не прийдете, ну, може, передумаєте, злякаєтесь, чи вам ніколи буде… А чого то ви плачете, тьотя? Тю, які ви… жінки…

Тут вже крізь сльози довелося сміятися, з такими дорослими, майже чоловічими, стовідсотково підслуханими десь нотками та дитина сказала «про жінок».

Міцно-міцно обіймаючи хлопчика, я подумки просила пробачення, бо дійсно боялася сьогодні сюди йти. Після прокльонів, погроз спалити, зґвалтувати, відвезти до Горлівки, побити… А хлопець наче в душу зазирнув: заздалегідь пробачив те, що ми можемо не прийти. Тільки шкода було малому, — бо його прапор в такому випадку ніхто не побачить.

Та акція була останньою, в якій я брала участь. Спекотний серпень перетворився на тривожний вересень. І тих дітей я більше не бачила. Хочеться вірити, що вони назавжди залишаться такими ж справжніми. Не знаю, чи малий рятівник Державного прапору досі ходить на акції дзержинських патріотів. Чи живе він там досі, взагалі. Я навіть не знаю, як його звати.

Але завжди його пам’ятатиму. Маленького хлопчика.
Велику людину.

 

Мама, знаешь…

Край замаран войной, что грязью...
Я все ночи молюсь и дни:
"Хрупкой нитью мобильной связи,
Добрый Отче, соедини,
с теми, кто за чертою ада,
с теми, кто испытал огонь..."
Сердце бредит отцовским садом,
рвется в тишь, где семья и дом.
Мама, знаешь, вот этим летом,
когда первый гремел обстрел,
вспышкой взрывов рассвет расцветив, -
каждый заново повзрослел...
Мама, знаешь, я верю, стоит
потерпеть - все пройдет, как сон.
И, на отчем пороге стоя,
поцелую твою ладонь.

Марина Сухотеплова
12 августа 2014 г.

 

 Всего комментариев: 0