АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Поезія як жінка
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» Звичайна, здавалося б, зустріч...
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016
» Презентація збірки авторів Донбасу та Криму "АТО...Мы, Судьбы..."
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 8
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва 2016
» Урочисте закриття МІЖНАРОДНОГО ПРОЕКТУ-КОНКУРСУ
» ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ. Підсумки Міжнародного проекту-конкурсу
» Село Майбутнього
» 36,6 - Творчий вечір здорового самопочуття





© Тетяна Яровицина, 2011



 » Ти просиш розказати про війну...
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ

7 червня 2015 року
у Бібліотеці ім. Миколи Реріха
відбулася зустріч
з поетами-свідками бойових дій

    Мариною СУХОТЕПЛОВОЮ   
     Володимиром  ПАТОЛОЮ     


      * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ *

 

Якщо тобі доля дала силу слова, де б і ким ти не був у матеріальному вимірі, ти не маєш права мовчати про свої почуття від щойно пережитого...

Цей прекрасний вечір організовано з метою душевного обігріву хороших людей. На жаль, і за такої спеки в більшості з нас у грудях лютий холод, дякувати багатомільйонному дуру праворуч на мапі Європи...

Так, на зустрічі йшлося про війну. Поезія - така штука, яка дозволяє будь-якому життєвому явищу не тільки підійти впритул до живої душі, а й дозволити відчути все настільки щиро і глибоко, наче то було з тобою. Так, нам не було весело, і плакали ми, і сліз не стидалися, але нам було тепло разом. В затишній залі бібліотеки імені Миколи Реріха зібрався проукраїнський Донбас: Єнакієве, Сніжне, Донецьк, Маріуполь, Алчевськ,.. Людям ведеться важко, але вони були з квітами, вони жертвували на благодійність...

Насправді, спершу зустріч цю ми задумували як творчий вечір Марини СУХОТЕПЛОВОЇ, громадянську позицію якої я вирізнила ще з часів Майдану...


В эти дни неспокойные проще зарыться в песок,
чтоб до лучших времен переждать, тихо плача, как дети...
Украинские вербы роняют целебный свой сок
на открытые раны земли, самой лучшей на свете.

Украинское солнце багрово от крови ребят...
И Небесная сотня, и братья Донбасса, и Крыма, -
вы уже погибали. Так было столетья подряд.
Волелюбних синів вже ховала кохана країна.

Сквозь ушедшие дни смотрит прямо суровый Тарас
на позорное бегство политиков, ложь негодяев.
И какие слова бы промолвил Кобзарь нам сейчас,
він, що вірив у силу своєї Вкраїни та славу?..

Отряхнись от вранья и от грязи, любимый народ -
вже загарбника чобіт порушив священні кордони!
Пусть над мирной землей солнце Правды и Веры взойдет,
бо живі в Україні ще совісті й честі закони!

© Марина Сухотеплова


...Яку я щиро полюбила, за яку дуже боялася у час, коли не було можливості зв'язатися, і була щаслива від того, що вона вирвалася ЗВІДТАМ. Але досі її "тримає" те оточення, альтернативи якому у містечку просто не було, яке не дає їй розвиватися. Розірвані родинні, дружні, професійні зв'язки. Зіпсута "статтею" трудова (читай за непокору)... Мені важко уявити, що може пережити людина, у якої життя відібрало дім, але не відібрало совість... Тим паче, людина з таким серцем, як у Маринки...
 


 

З  УКРАЇНОЮ  В  СЕРЦІ.  ЛИСТИ  ПОДРУГ  

                               
Моїй Маринці

 

«Дівчинко відважна, як ти там сама???»

«Всі – чужі, продажні, а своїх – катма...»

«Ох, пильнуй, розумний гордий промінець!
Хай тебе бездушне горе омине...»

«Битися з пітьмою – справа непроста.
Здрастуй, люба мОя. Я уже не там,
де з дитинства звикла сяяти усім,
де лишила щастя, спогади i дім...»

«Важко – вірю, важко! – кинути усе...»

«Пам'ятаєш, пташко? Що не вб'є – спасе!
Гроші? Будуть гроші... Не боюся скрут.
Люди тут хороші. УКРАЇНА тут –
в серці, в кожнім русі!.. Все не надивлюсь...
Тут я прислужуся серденьком комусь!..
Прагне край розвою! ЛЮДИ. Не ляльки!
Дах над головою. При мені батьки…»

«Я у тебе вірю!!! Буде все гаразд.
Сонечка без міри недарма у нас!»

«Щастя – вільно жити! І без самозрад...
Все ж іти на світло легше, ніж назад.»

© Тетяна Яровицина
 

На постаті Марини я зосереджу основну увагу, аби люди знали, з якими труднощами стикаються найкращі люди Донеччини і Луганщини, які затиснуті в буквальному сенсі між непевним майбутнім і "темним" минулим, яке, враховуючи місцевий контент, не мало альтернативи. Важко жити далі і реалізовуватис, коли тебе звільнили "за систематичні прогули" аж через 3 місяці по отриманню статусу біженця... Вчинки колишніх колег і друзів на голову не надінеш аніяк... Ось що наша Маринка пише про себе у профілі в фейсбуку перед від'їздом до столиці.

"ПО ТУ СТОРОНУ ДИКТОФОНА

В конце концов, у всего есть конец. Пришел он и моему терпению, выносливости, сердцу. Еще никогда мне так не хотелось жить. Еще никогда жизнь не была мне противна настолько. Плевать, как выглядит это со стороны, я устала - устала оглядываться на общественное мнение и жить в тугом корсете собственного молчания.

Плакаться на жизнь всегда считала чем-то постыдным. Всего несколько человек имели несчастье выслушивать мои откровения подобного рода. И то, в периоды тяжелейшие, когда иных вариантов, кроме как выговориться, не было.

По ту сторону диктофона, выслушивающая и впоследствии излагающая людские откровения, я пребывала одиннадцать лет. Помню первый свой сюжет - с выставки, иллюстрирующей полную событий жизнь Валерии Флориановны Даувальдер. Двадцать лет, огромные распахнутые глаза и слюни щенячьего восторга от общения с н и м и - журналистами, причислять себя к коим тогда и не помышляла.

С того времени слюней значительно поубавилось. Но восторг остался.

Личная жизнь на то и личная, чтобы оставаться за семью печатями, никто не может сказать, что обсуждал со мной подобные темы. Но раз пошла такая пьянка, и за десять месяцев вдали от малой я добилась только забвения, то... Моя личная жизнь сложилась, как и у многих женщин, посвятивших себя работе. Я была и остаюсь одинока, стала считать это собственным выбором. Работа, строчки, буквы, фото, калейдоскоп будничных событий, журналистика в местечковом разрезе. Плевать. Я хотела писать - я никогда не хотела семьи и детей, тошнотного уюта, предпочитая сидеть в офисе с утра до глубокой ночи. Мне нравилось, что я делаю. За свое любимое дело, возможно, заплатила высокую цену: слабое здоровье, шеф-самодур, девочки-однодневки, больше мешающие редакционной работе, редкие встречи с мамой, штрафы за материалы, не соответствующие точке зрения начальника. Я продолжала делать единственное, что хочу и умею. Газета в маленьком городе, куда я подалась за непутевым супругом, насчитывала аж 16 полос. Через пять лет - 28. За это время я выполняла все возможные функции, терпела дурочку, на которую шеф оформил ФЛП, выгоняла из редакции пинком под зад "заробитчан", решивших выехать на моей шее. И не потому, что, вернувшись в родной город и бросив эту работу, в качестве альтернативы получила бы в лучшем случае парикмахерское кресло. Нет. Я хотела доказать - себе, шефу, формальному редактору - что я могу изменить косность, грубость, глупость. Это же мое, черт возьми, это МОЯ газета, я ее сделала. Опускаю пикантные подробности сотрудничества и с редактором, и с шефом-регионалом.

Да, восторг был - когда я жила в одинокой квартире, когда сидела без денег после штрафа, да, я дура. Я писала. Так, как могла, то, чем болела. За все годы существования издание впервые узнало, что такое литературная страница, авторские рубрики, полноценные интервью. Люди стали нас читать. Да... Наивно было рассчитывать на простое спасибо от человека, который владеет изданием, и от недочеловека, который сидел в редакторском кресле, пользуясь беззастенчиво моими материалами.

Потом война. Работа на пользу Украины под носом у шефа и штаба ДНР. Приводы в тот штаб. Допросы. Вечное унижение. Несостоявшиеся у нас президентские выборы, когда я работала в поддержку штаба Богомолец. Ад. Потом - освобождение города, и танки, украшенные подсолнухами, и мои слезы на прокопченых лицах солдат, которых я обнимала, приехав в вольный город.

Потом - митинги за единую, атошники, охраняющие нас, малочисленную группку единомышленников. Счастье стоять локоть к локтю.

Потом - угрозы убить меня и мою семью, ад выезда, незнакомые места, общежитие, куда нас поселили, лица селян, вереницей тянувшихся к нам с продуктами и вещами.

И - профессиональный вакуум. Даже работы корректора не нашлось, спасибо любимой ПР. Помощь волонтерам, созвоны с двумя солдатиками, которых я жду с войны, не дошедшие до блокпостов, осевшие в штабах посылки воинам.

И, наконец, - шанс вырваться из вакуума. Шанс хотя бы увидеть этот мир, озаривший мою жизнь и прошедший мимо, погрузиться в него, вспомнить. И дело не в том, что я, по всей видимости, буду лишена такого шанса. А в том, КТО и ПОЧЕМУ меня его сознательно лишает. В человеческой подлости, глупости, пошлости, стремлении втоптать бесцельно, насладиться тем, что благодаря стечению обстоятельств одержал верх над человеком, с которого взял все возможное.

Ну что ж. Свет клином не сошелся ни на столице, ни на этой особе.

Просто это, видимо, мой предел. Это последнее, чего я ждала. Как рассказать о днях работы, ночах, полных слез, о том, чему я сама до сих пор ищу объяснения?

Наверное, Михайлова сказала лучше:

"И не то что бы больше не звали совсем никуда.
Просто больше я ничего совсем не умею".

Коли вона розчавленим голосом доповідала, що поїздка на журналістський форум, до якого ми прив'язали цей творчий вечір, не складається через різноманітні огидні перешкоди, я відповіла: "Е ні, сестричко, ти їдеш..." І ми з друзями зробили все можливе, аби це сталося.

............................................

"Слишком долгое молчание. Слишком быстрое забвение. Слишком острое ощущение нереальности происходящего. Все слишком... Пришло время говорить. Громко и отчетливо.

Я от всего сердца благодарю Танюшу Яровицыну за такое живое, горячее участие - и в организации вечера, и в моей судьбе. Потому что все, случившееся за последнее время, иначе как судьбоносными событиями я назвать не могу.

Сторонников огромных аудиторий, громких имен и столичного пафоса ждет разочарование. Большая девочка из мааааленькой провинции не принадлежит к числу богЭмы, хотя пишет и публикуется добрых десять лет. Но зато с ней рядом в этот день будут прекрасные, талантливые, верные Украине люди. Простые украинцы. И я предпочту их общество, если на другой чаше весов будет нечто более значимое с точки зрения людей, поклоняющихся материальным ценностям и заводящих "нужные" знакомства.

Сказать о том, что наболело, и быть услышанным. Услышать единомышленников. Обнять наконец хрупкие плечи девушки со стальной твердостью убеждений - Таня, конечно, я о тебе, - вот цель этой встречи (ну, тут вона зробила мені величезний аванс ;) ).

______________________

Курапцева (Сухотеплова) Марина. Родилась в г. Енакиево. Первым шагом в литературе стало вступление в литературное объединение "Родник" в 2006 году, через год возглавила литО. Участница литслета молодых литераторов, Славянск-2008. Публиковалась в периодике Донецкого края, журнале "Донбасс" (2008г.) Делом жизни избрала журналистику..."

 

Отже, стоїмо пліч-о-пліч на публіці і плачемо.

Вона - від пережитого і від вдячності. Я - від того, що мені справді боляче і радісно, що ми нарешті побачилися, що я хоча б щось малесеньке можу зробити для рідної по духу людини. І, водночас, гірко мені, що я не можу дати їй всього того, на що ця людина заслуговує, чого банально потребує її родина. Може, знайдеться Хтось і дасть їй достойну таланту роботу, бо то є дуже віддана, жертовна людина. Може хтось почує мене??? Наразі вона з родиною мешкає у малесенькій кімнатці гуртожитку для біженців на Львівщині, де з відомих причин працевлаштування їй не світить... Бо Галичина радо прийняла і прихистила знедолених людей, але поки не полюбила. Кожна душа спершу матиме подолати важелезний шлях, перш ніж доведе суворій Львівщині власне українство. Але як??? Чим???

А Маринка наша доводить! Вона хороший поет. В її поезії є та сила духу, яка спонукає до життя - цій "великій дівчинці з маааааленької провінції" її аж із верхом відмірено, на заздрість багатьом столичним словоблудам.

На вранішньому ефірі радіопрограми "РАНОК" з Галиною Дацюк на каналі "КУЛЬТУРА" вона примусила плакати мене, ведучу програми та не одну пару очей в неосяжному просторі... Завдяки радіоанонсу до нас прийшли люди, на яких ми навіть і не сподівалися. Однією з таких осіб була відомий кінорежисер, поет  Ольга Самолевська, очі якої протягом заходу і слова якої опісля нього важили так само багато, як і все, до чого вона доторкається у житті...
 

Маринка говорить схвильовано, але впевнено.

Зала слухає навіть очима... Бо Маринка має такі очі, які говорять чи не більше за вірші... Ось ви тільки почитайте!

 

СОЛДАТЫ НЕОБЪЯВЛЕННОЙ ВОЙНЫ

В раскатах залпов стоны всей страны.
Под небом голубым, на поле красном –
солдаты необъявленной войны,
как изваянья, строги и прекрасны.

Вчерашние мальчишки-сорванцы,
косая сажень... длинные ресницы...
И смотрят поездам вослед отцы,
и матерям одно и то же снится:

что с поля боя, в копоти, в пыли,
но невредимый, донельзя усталый,
сыночек возвращается... Болит
в моей душе - как в материнской - жалость.

Оплакивая смерть своих детей,
и вновь благословляя строй за строем,
не поддается вражеской орде
моя земля, взрастившая Героев.

Я знаю, спать ложась: стоят они
под ливнем пуль, вдыхая жженый порох...
Солдаты необъявленной войны
собою, как щитом, прикроют город.

11 авг. 2014

© Марина Сухотеплова


Вона була небагатослівна, адже легко говорити про свою позицію, але дуже важко сповідатися у власному болю... Іншим разом вона скаже більше... Я вірю, що інший візит буде вже спокійнішим, бо з цією людиною після візиту до столиці стануть відбуватися усілякі добрі хороші речі. Вона захоплена Києвом, а надто - тими людьми, які багато важать для неї, безмежно талановиті, але відкриті, щирі, привітні, і не випускають ані з обіймів, ані з численних розмов...

*****************************************************************

Другий поет, зустріч з яким було вирішено прирівняти до зустрічі з Мариною - теж молодий хлопець родом з Тернопільщини, за фахом  - офіцер-прикордонник (за плечами рік перебування в зоні бойових дій) - Володимир ПАТОЛА, "Солдат необъявленной войны", прочувши про якого, Марина полишила хвилювання, і стала готуватися до зустрічі.
 


Є у нас із друзями захоплення відкривати нові імена - для себе і для людей. От і приходить мені одного разу лист із темою "Нове ім'я". Наскільки я пам'ятаю, в листі слів не було, лишень прикріплений файл з макетом майбутньої Володіної книги "ГРАНЬ". І як тут не погодишся?! Таки ІМ'Я! Вже чекаю на вихід книги!!! Володя сам дуже скромний худенький хлопчина, але разом з тим міцний духом і обіймами, - так само розхвилював публіку.
 

Гадаю, він у себе-поета вірить трохи менше, ніж у себе-прикордонника, але то наживне... Друзі завжди допоможуть!!!

Щемно було дивитися на переповнені слізьми очі його тендітної матусі, проти якої Володя виглядає справжнім богатирем... Чи не відчуття синівського боргу диктує усі ці спокійні, ліричні, врівноважені рядочки? Можу помилятися, але ними він мовби заспокоює маму... Важко уявити, скільки натерпілася ця жінка (та й всі солдатські матері) протягом року перебування сина на східному кордоні.

 

* * *
П’ятниця, тринадцятого червня.
Шикування, полігон, літак.
«Київ—невідомість» — рейс непевний.
І веселка в небі — добрий знак.

Вилітає зведена застава
Нести службу там, де йде війна.
Доля усміхається лукаво —
Хлопці п’ють вино її до дна.

Чорний гумор в них сьогодні в моді,
Жарт зухвалий, настрій запальний.
Летимо туди, де сонце сходить, —
На рубіж держави і війни.

Дні проходять, пролітають ночі.
Чистка зброї, служба, сон, наряд,
Кілька слів для рідних, сни пророчі,
Знову вихід, декілька порад…

Стали нам рідніші автомати,
Зір гострішим, більш чутливим слух.
Обережність — це життя солдата.
А в словах — старий козацький дух.

Через силу, іноді, усмішка
І давно забуте слово «страх».
А розмови — про жіночі ніжки,
Дощ, укуси лісових комах.

Тут спокійно все: сільська криниця,
Вдосталь їжі, і патрони є.
А вночі — відлуння зі Станиці
І лівіше — самохідна б’є.

Тут спокійно, тільки за кордоном
Звук моторів і якісь вогні.
Тут спокійно. Ми на охороні.
Треба бронебійних і броні.

Лиє дощ кількагодинним душем,
Тягне кожну із нічних хвилин.
І резервний вихід гріє душу —
При собі красуня Ф-1.

Тут спокійно, а гроза — цікава:
Пройде небом ангельський парад —
Залпи зліва, понад нами, справа…
І здається, що працює «Град».

Зранку смішно: всім, мабуть, здалося.
І рішучість в кожного в очах.
І пощади хлопці не попросять…

На кордоні помирає страх…

Красна Талівка
28.06.2014

© Володимир Патола

Він також був небагатослівним, але сказав, що хотів. А після, за чаєм, коли Володя вже пішов, ми ще читали Володіни вірші...

От цей, наприклад:

 

КОЛИСКОВА

Права — на затворі автомата,
Ліва — на руків’ї штик-ножа.
Ніч, палатка, дощ. Лежать солдати —
Невелика зграя і вожак.

Їхній сон буває неспокійним,
Іноді на серці світлий щем.
Їх чекають синьоокі мрії,
Ніч колише вітром і дощем.

Тут спокійно, тепло, навіть сухо.
Варта ходить, слухає, не спить.
Опівнічний поїзд ловить вухо.
Прикордонний пес, дерева, мить.

Не розірвуть тишу міномети,
Грізний кулемет не загарчить.
Спить приймач притишеним куплетом
Хлопці сплять… Тихіше, не кричи…

Їм, можливо, скоро вирушати.
Невідомість сіра і чужа.
Права — на затворі автомата,
Ліва — на руків’ї штик-ножа.

© Володимир Патола

 

Це чогось варте?

Я вперше бачила і Маринку і Володю, але з Маринкою я спілкувалася досить давно, і маю, що розповісти про неї. З Володею ми тільки-но знайомимося, та й він по-чоловічому стриманий, уникав зайвої уваги, тому написати про нього я можу не більше, ніж розповість про нього  "ГРАНЬ". Але все ж щиро сподіваюся на творчу дружбу з такою людиною!

*****************************************************************

Третім учасником (який також носить статус вимушеного переселенця), був лікар-кардіолог, поет-виконавець Юрій Євсєєв. Він, також переживши багато, був дуже переконливий, і спокійний. Мабуть мудрість і досвід щиро йому допомагають у цьому... Нині він мешкає у Києві і лікує серця. Як треба - пігулками, як дуже треба - його викликають лікувати піснями. Юрій справжній молодець, не втрачає віри і оптимізму!
 


Також воєнної тематики торкнувся В'ячеслав Купрієнко.
 


І як і щоразу, запекло-затисло, закалатало, а потім відпустило... Володя попросив автора виконати пісню "Ангелы заоблачного флота", яку дружно співає наша десантура. Маестро погодився і став підіймати нам бойовий дух!

Ще один досить відомий київській публіці колоритний персонаж Михайло Орлюк,

цитував нам Симоненка і Маяковського і закликав любити українську мову, і дружно переходити на українську. Якби так зробила більшість російськомовних громадян України, то це була би достойна відповідь агресорові. Мовної провокації не вийшло, а вийшла доволі цікава дискусія за чаєм.

Теплої атмосфери додавали красуні-піаністки, лауреати міжнародних конкурсів Анна Корнєва та Ірина Озерова,


а єднали учасників і аудиторію і зав'язували вузлом наша улюблена невтомна  Іванка Щербина (на світлині по центру), ну і Ваша я, в міру своїх поетичних можливостей...

Зрештою, наприкінці заходу ми вийшли на позитив, про що свідчить гуртове фото. А чого б і не усміхнутися, коли зала аплодує моїм учасникам стоячи?!
 


Оця 82-річна жіночка Галина Станіславівна, яку міцно пригорнуто, подолала заради зустрічі з цими чудовими людьми 60 км шляху! Та ще й, як завжди, привезла гроші для поранених...
 


Впевнена, Маринка, їдучи до столиці, аж ніяк не розраховувала на такий теплий прийом...
 

Столиця - то не тільки гроші й гламур. тут, як кажуть, хто на що навчався...

Ті, хто чекає бачити наші сльози вічно, не дочекаються!!!

ДЯКУЮ ЗА ФОТО ІГОРЮ РУБЦОВУ

 

БІБЛІОТЕКА ПРО НАС:

http://rerixlib.blogspot.com/2015/06/blog-post_29.html
 

 Всего комментариев: 0