АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Поезія як жінка
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» Звичайна, здавалося б, зустріч...
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016
» Презентація збірки авторів Донбасу та Криму "АТО...Мы, Судьбы..."
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 8
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва 2016
» Урочисте закриття МІЖНАРОДНОГО ПРОЕКТУ-КОНКУРСУ
» ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ. Підсумки Міжнародного проекту-конкурсу
» Село Майбутнього
» 36,6 - Творчий вечір здорового самопочуття





© Тетяна Яровицина, 2011



 » Село Майбутнього
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ

СЕЛО МАЙБУТНЬОГО
Про відвідини с. Плужне
Ізяславського району Хмельницької обл.

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ


Такі події в моєму житті трапляються вкрай нечасто. Мета поїздки – нарешті познайомитися з людиною, яка для мене зробила багато доброго. Людина ця – поетеса, письменниця, уродженка села Плужне Хмельницької області Лариса Пугачук, яка нині мешкає за межами Батьківщини.
 

 

Дізнавшись, що на поминальні дні Лариса їде до рідного села, я без зайвої скромності напросилася приїхати до неї, адже це – єдина можливість перестрітися. Отже, полишивши буденну сірість, я на два дні поринула у зелене.


КАЛИНА

Пам’яті батьків

Посадили її недалечко від хати,
Навiть згадки немає, коли.
Там любисток цвiте, пахнуть кущики м’яти
Та стежки споришем поросли.
 
Там щороку своїх мацюпунiх курчаток
Від сусідських котів та шулік
Стерегла, як могла, перелякана мати,
Закликала сховатись під бік.
 
Ще там лавка була на самому осоннi,
І на ній о вечірній порі
Гомоніли сусідоньки, склавши долоні,
Виглядали дітей матері.
 
А калина росла, наливалася соком,
Облiтали на зиму листки.
Приїжджали ми влiтку, на мiсяць щороку,
Потiм знов сиротiли батьки.
 
Може, ти ще ростеш бiля рiдної хати
Та ховаєш курчат в споришi.
Та нема вже кому бiля тебе стрiчати…
В серцi пустка. I сльози в душi.

Лариса Пугачук


Мені, киянці, не дуже пощастило із сільськими бабусями і тіточками. А правду кажучи, вже немає до кого їхати. Як і був хто живий, та давно пішов у світи. Батьки мої мають дачу, і часом я таки допадаюся до землі, але то – трохи не те, бо дача – у дачному кооперативі на висілках, найближче село ми оминаємо, тож напитися атмосфери не виходить...

У пам’яті міцно закарбувалося село мого дитинства, де до Чорнобильської доби мене «вирощували» та «відгодовували» улітку. Мені там було привільно, тож інакшим Село якось не уявлялося. Востаннє я відвідувала його у 19 років, і по цьому візитові залишився твір «Батьківські дні». То є невелике село, яке поглинули нестатки і покинула молодь. Старість залишилася на самоті доживати віку.


ПОГЛЯД З НАДВЕЧІР`Я

Шевчук Надії Арсенівні із села Плужне

Дитинство у хатi, соломою вкритiй,
Перейдене голодом, лихом, вiйною.
Всi ноги об землю порепану збитi,
Одежа, фарбована лиш бузиною.
 
А згодом - замiжжя, свекруха i дiти,
В роботi замотана кожна година.
Нема коли навiть чомусь порадiти,
Й сльозам віддаватись немає хвилини.

Чекає робота, город i корова,
А ще бурякiв за селом повна норма,
Як хочеш – а мусиш ти бути здорова –
I лад всьому дати розумно й проворно.
 
Спрацьованi руки лежать на колiнах,
Маленькi й сухi та вузлами узятi.
Та все iще чисто побiленi стiни,
I борщ смачно пахне, i прибрано в хатi.
 
Сини посивiли, вже мають онукiв,
I донька зажуренi очi вже має,
А серце бере любих дiток на руки
Та ще їх гойдає, та й тихо втiшає.
 
Оглянути б хату i рiдне подвiр’я,
Та щось за сльозами нiчого не видко.
Життя промайнуло i вже надвечiр`я,
I сонце сiдає невпинно i швидко…

Лариса Пугачук

 

…А тут саме Лариса щось сказала мені про парад, на який я нібито 9 травня мушу встигнути, тож маю їхати на село першим п’ятигодинним автобусом. Я довго усміхалася уявляючи, що то за парад може бути в селі, але таки поїхала вгамовувати свою цікавість. І була вражена.

Тепер про все по порядку і не лише.

Перше приємне враження – наявність нічного тролейбуса в Рівному, який підходить чітко за розкладом до кожного потяга. Тож до автовокзалу о 4й ранку я дісталася без особливих проблем (і лише за 1,5 грн.), придбала квитки, дочекалася автобуса на Ізяслав і рушила. Пів шляху до Плужного я була єдиним пасажиром у автобусі. Для столичанки це дивовижна розкіш! Дорогою найбільше запам’ятався ранковий щільний серпанок, геть розбиті шляхи міжрайонного сполучення, невеличкі села (чи то їхні частини), які впали ув очі (не враховуючи старовинного міста Остріг) і череди корів, які доводиться об’їжджати хвилин по десять. Здивувало те, як спокійно худоба ставиться до транспорту, а також те, що водій жодного разу не забібікав, а терпляче об’їжджав (хоча на єдиного свого пасажира при посадці добряче гиркнув). За що, спитаєте? А не скажу. Шкода, нічого з моїх вражень задокументувати не вдалося, бо поглинали почуття.

Годинна мандрівка зі швидкістю черепахи, і об’їздом «ямІв» закінчилася щасливою зустріччю із короваєм,

 

 


Ларисою і родиною Хеленюків – Юрієм та Іриною, які погодилися надати притулок аж двом бродячим поетам.

Насампочатку нашого знайомства із Ларисою у мене виникло чимало питань щодо наголосах у словах. Бо поезія – діло безкомпромісне. Та авторка запевнила, що на її малій батьківщині тільки так і говорять. Ще й із цією метою я рушила на зустріч – дослідити особливості вимови. На Хмельниччину якось ще доля не закидала. Мене, як одного з організаторів Народного мистецько-історичного фестивалю "Українські Передзвони", це дуже цікавить.

Так от, до всього, за наступні 2 дні, котрі проведу тут, я не почую жодного матюка і жодного лихого слова про когось, самий лише жарт-пережарт, не побачу жодної геть п’яної людини (ну не пощастить!) і, навпаки, вихоплю лише одненьке м’яке «Слава Україні!», на яке не почую відповіді. Але побачу величезне село, масштабний парад коло Братської могили, яка поглинула 138 воїнів-визволителів Плужного та ближніх районів,
 


 


 


почесну варту коло пам’ятних плит загиблих у Другій Світовій уродженців Плужного, що у центрі села.

А ще – двох справжніх 90-річних ветеранів... А також – учнів трьох (!) навчальних закладів, чудову організацію і дисципліну під час мітингу і концерту, який буде влаштовано для ветеранів.
 


 


Вдячні очі, живі промовисті обличчя, витончена мова, вишуканий святешній одяг селян дарували відчуття перебування у невеличкому містечку. Але, запитавши, чи не хотіли би вони стати смт, почула категоричне: «А нам воно треба?! Ми - хазяї своєї землі.»
 


Потім був обід з ветеранами та учасниками АТО та представниками сільської інтелігенції. По-людськи вразили мене сільський голова Максимчук Віктор Йосипович, вп’яте обраний сільською громадою (не наважилася сфотографувати при зустрічі)


і депутат Ізяславської районної ради Петровський Віктор Васильович.
 

Двоє геть різних чоловіків, але обидва статні, розумні, турботливі і хазяйновиті. Працюють злагоджено і впевнено. Не занадто прогинаються під верхи, бо часом вертикаль влади «хоче аби ми її обманювали… а ми не бажаємо». Люди кажуть, що село на них молиться. І недарма. Хоча, звісно, «класовий опір» існував завжди.

Любов народну я бачила на власні очі. І коли заступник сільського голови під час екскурсії селом подавав сигнал з машини кожному, хто з’являвся в полі зору – чи то на шляху, чи то на подвір’ях. І коли люди радо махали руками, обмінювалися жартами і вітаннями. І як він розвозив подарунки особисто кожному ветеранові, якому вже несила прийти на парад… З усього видно, що цей кремезний чоловік живе селом, воно йому болить і тішить його. Він завозив нас на кожний горбочок Плужного, якими щедро наділила село природа, і з гордістю промовляв: «Ну, ти бачиш? Дивись!».
 


А ще - коли несподівано процитував мене саму, бо, ач, саме про Плужне я написала: "Там, де тіло з душею живуть, а не зайняті пошуком смислів" (це в перекладі українською). На моє щире здивування відповів жартома: "А як же? Ми ж готувалися..."

Завіз нас Віктор Васильович і до вигорілого лісу і з болем розповідав про те, як довго той ліс відновлюватиметься... 

фото 2015 року


і про те, що з 14 ставків, що були навколо Плужного, пішла вода… І про те, як важко селяни відбудовують церкву, яка нещодавно згоріла…

Проблем у Плужному багато, робочих місць мало, заробітна плата в 1200 грн. вважається непоганою, проте село складає враження невмирущого. За різних влад і навал село вистояло і не було зруйнованим.


МОГО НАРОДУ ЧИСТЕ ДЖЕРЕЛО

Гімн моєму селу

Моє село, дивлюсь на тебе я
З любов'ю та вперемішку із болем.
Як ти бідуєш, земленько моя,
Яка у тебе вистраждана доля!
 
Пройшовся по тобі, хто тільки міг -
Орда, поляки, нiмцi та литовцi.
Сусiди час вiд часу, як на грiх,
На слину сходять, як песиголовцi.
 
Вертаєш ти непрошене добро,
Поволі розпрямляєш знову плечi
І в землю сiєш чистеє зерно
Під спів пташок, пiд стук дзьобiв лелечих.
 
Зберіг тебе півневий оберіг,
Оборане навiки ти вiд лиха.
Бажаю добрих я тобi дорiг,
Хай щастям кожен твiй куточок диха.
 
Мого народу чисте джерело,
Моя ти пiсне вiчна, лебедина.
Живи! Живи! Живи, моє село!!!
Тодi живою буде Україна.

Лариса Пугачук


З усього видно, як селяни бережуть традиції і навіть спостерігається певна інерція щодо новітніх бачень. «Пам’ятати, щоб жити» – основний (і не самий останній) посил до нащадків викликає повагу. На цьому наголошувала під час екскурсії музеєм села Плужне, розташованим у Плужнянській школі-інтернаті  викладач української мови Оксана Гурська.


У навчальних закладах, бібліотеках і музеях багато пам’ятних дощок і стендів. У людській пам’яті зійшлися і голодомор, і Друга Світова, і Афганістан, і Небесна Сотня, і АТО...
 


Особисто мене вразив до глибин викопіюваний «Заповіт» з книжки Бориса Гуменюка «Вірші з війни» у бібліотеці середньої школи. Бібліотека не має цієї книжки, але несе її, як титлу, а бібліотекарка Світлана Форсюк цитує напам’ять знайомі мені рядки. Ось де справді відчуваєш, як людям потрібне Слово...
 


Уловлюється разючий контраст зі столичним сприйняттям поточної ситуації. Люди гостро, запитально, незахищено реагують на кожне вагоме слово. Це відчувалося під час численних зустрічей із селянами та протягом трьох концертів у навчальних закладах Плужного, які ініціювала невтомна Лариса. На запитання, чи готові люди святкувати 8 травня, почула: «Як скажуть. Але вшановування не зречемося ніколи.» Надто людям болять останки отих 138 загиблих солдат, які поховані у братській могилі у центрі села. Музей села досі зберігає щемливе історичне фото, на якому воїн викреслює своє ім’я зі списку загиблих і похованих. Однак не всім так пощастило. Решта увійли до пам’яті людської...

До всього люди подумки помножують свою пам'ять на загиблих і поранених у цій неоголошеній війні. На зустрічі з ветеранами дивилася у очі воїнів АТО – тих, що повернулися, і тих, що іще підуть ТУДИ. Їхні погляди «як під копірку» (це я цитую київського письменника, активного волонтера, воїна-афганця В.Купрієнка) – єдине, що боляче збентежило мене під час перебування в Плужному. Але саме перед хлопцями сиділи 90-річні ветерани, тож захисники України з великою подякою, шаною і розумінням зверталися до них, і розмовляли однією з ними мовою, ніби й не стояло поміж ними 69 років без війни…


Трохи світлин з музею.
 



 

 


 


Підсумовуючи все вищесказане, є у цій маленькій Україні якесь непоборне духовне начало, у пошуках якого я постійно перебуваю. Щось зі свого довелося віддати людям під час зустрічей, але набагато більше вийшло прийняти в душу.

Тепер трохи про дітей і вчителів, що коло них. Висока духовність, яка розкинула свої крила над Плужним, читається всюди – у вестибюлях, коридорах, музеях, класах навчальних закладів.
 


 


 

Панує виключно українська мова, ніде ні натяку на російську, хоча багато вихідців з села живуть і працюють на теренах держави-агресора. Але Плужне має якийсь особливий магнетизм, який не дає людині втратити своєї суті, де б вона не перебувала. А нормальні українці нам скрізь потрібні.

Незалежно від рівня фінансування навчального закладу написи на стінах проголошують одні й ті самі людські цінності. Я мала щастя бути присутніми на зустрічі 48-річних самодостатніх людей із першою своєю вчителькою Ганною Іванівною Оліферук.
 

 

Скільки взаємної осяйної любові напилися мої очі! Чи це не є істинним патріотизмом плужнянських педагогів? Можливо, «елітним» верствам населення і не до них, але вони Є – щирі, прекрасні душею, зі шкарубкими від праці руками і чорноземом під нігтями. Чуєш, столице?

Тепер – підростаюче покоління. Ми мали три годинні зустрічі з дітьми. Вони були різними – маленькими і великими. Зустріч з ними була для мене важливою не менше, ніж для них. Тож спілкувалися як дорослі з дорослими. Діти це відчували і на якісь особливо справжні моменти відгукувалися рясними оплесками, -  як от на вірш «РУКА» про важкопораненого воїна Олександра Швецова, який здолав важкий шлях до себе нинішнього. Звісно, я розповідала дітям про важливість усіляких перемог над собою, бо вони є запорукою нашої спільної великої Перемоги.

Лариса, в свою чергу, ділилася вмінням любити, закладеним тут, на батьківщині, і не приховувала свого суму за усім рідним і стражденним. Отже, дві дорослі приїжджі тьоті сповідалися перед Майбутнім. Хай слухає, вбирає, аналізує і нічого не боїться.

Можливо, серед наших слухачів були автори чудових творів про Україну (як от цей). Їх (дякувати завідувачці сільської дитячої бібліотеки Ірині Хеленюк) мені вдалося сфотографувати, а прочитала я лише нині… Я би їх обійняла міцно-міцно і поцілувала їхні світлі голівки…


Першою нас стріла Плужнянська санаторна школа-інтернат, облаштована з великою любов’ю та, очевидно, чималими коштами.
 


Заступник директора школи-інтернату Ростислав Борисович Конончук


 


Нашими глядачами була сотня дітлахів 10-13 років.
 

Приємно вразила вимога керівництва розпочати концерт рівно о 9й годині. Дисципліна в Плужному простежується жорстка. Правильні підвалини закладаються у цвіт нації.
 

Бібліотекар Пономаренко Ніна Іванівна

Мені пахло хлібом, який лежав на столі. А діти їли очима нас, хоча самі були щойно після сніданку. Не знаю, наскільки звичними є для них подібні зустрічі.
 

Після було гуртове переддощове фото і дружний натовп, що тікає від поетів. Так від мене ще ніхто не тікав))

Другою була рідна Ларисі середня загальноосвітня школа села Плужне
 

 


на чолі з директором Хом’яком Владиславом Миколайовичем,
 


який нарівні з дітьми і вчителями слухав концерт від початку до кінця, хоча й попереджав, що мусить бігти у важливих справах.
 


А як приємно бачити в залі цілого директора! І нам, і дітям було дуже потрібно було відчувати його опліч.

Одного шкода: всі так заглибилися у атмосферу діалогу поколінь, що забули сфотографувати залу з дітьми і не встигли сфотографуватися на пам'ять. Але з педагогами (які не дозволили фотографувати порожню залу, що вкрай потребує ремонту) таки сфотографувалися.


А ще встигла сфотографувати оце рукотворне диво, яким милувалася впродовж усього концерту.


Треба віддати належне Ларисі, яка презентувала школам придбані власним коштом у Харкові книги українських письменників і закликала до прочитання близьких її серцю кращих зразків сучасної української літератури. Я встигла зафіксувати збірки поезій "Птахокардія" Світлани-Майї Залізняк, "Абетка юності" Олександра Кучеренка, романи "Київ.ua", "Трояндовий джем" та "Вільний світ" Тетяни Белімової та колективну збірку прози сучасних письменників "Лісові хлопці". Минулого разу Лариса подарувала бібліотекам книги віршів Ліни Костенко та Василя Симоненка. Подяка і уклін тобі, сестро! Творчі люди всього світу, маєте брати приклад. Книжкові фонди сільських бібліотек вкрай потребують оновлення і українізації!!!
 


Третім того дня був Плужнянський аграрний професійний ліцей, де нас зустріли смислені очі юні, яка вже мусить визначатися зі своїм майбутнім фахом. Зустріч відбувалася у робочій аудиторії опріч із вузловими механізмами аграрної техніки. Тож і розмова вийшла дорослою.
 


Треба віддати належне природній красі дівчат і хлопців. Непофарбоване волосся, ледь помітний поодинокий макіяж, відсутність пірсингу та іншої зайвини милують око. А трохи шкодний та задерикуватий вираз обличчя – це добре, бо властиве для юнацького віку. Встигла зробити фото з вікна ліцею.
 


Чи не ця приголомшлива природа не дає спотворитися тілам і душам? На заході був присутній наш «переховувач» – викладач професійного ліцею з музичного мистецтва Юрій Хеленюк, м’яка заключна промова якого мимоволі розчулила мене. А я нібито досить тверезо ставлюся до власної функції санітара суспільства. Шкода, не було нагоди (крім однієї пісні на святковому концерті) послухати, як Юрій співає...
 


Фото на згадку і...
 


віддані на вимогу вчителів роздруковані вірші – "хай би діти читали"...

А от до цих чудовезних маціпуньок ми завітати так і не встигли.
 


Ну й бігом на електричку. Прощання з Ларисою і своїми новими друзями, зворотний шлях на Шепетівку у приємному товаристві Віктора Васильовича Петровського, пережитий "допит" про-що-сподобалося-що-не-сподобалося, кава на вокзалі – і рукостискання на знак вдячності. Такої руки моє рученя ще не стискало. Дай Боже їй многая літа. Я спокійна за Плужне.

Ну от я і вдома. Тяжко звикаю до міста. Але на душі – тепла вдячність. На вустах моєї родини – теплий смак плужнянського хліба. Дякую Вам за гостинність, миле Плужне і моя плужнянська дівчинко! Ви зігріли, змінили і укріпили мене...
 





 



 



 

 

 


Ігор Рубцов    (14.05.2016 20:06)
Омріяний спокій серед такої краси! Найбільше, що мені сподобалося (сподобалося все), стовідсоткове українське середовище, де немає виразок совковості. все природнє, навіть колір волосся дівчат. Якби люди могли жити трохи заможніше, щоб земне не гнало їх із своєї землі кудись шукати кращої долі. Де вона краща? Якими мають бути обставини, аби таку красу розміняти на грошові знаки, без яких, виявляється, ніяк? І мені, народженому у місті, як би не хотілося осісти в тому раю, неможливо уявити себе серед тих проблем. От і кручусь вже скільки десятків років по містах, намагаючись випередити власну тінь.
Ответ:
Ну не те, щоб їх геть немає, але за 2 дні перебування у магнітному полі чудових людей я їх не помітила... А роздуми твої близькі і зрозумілі, друже...

 Всего комментариев: 1