АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Поезія як жінка
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» Звичайна, здавалося б, зустріч...
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016
» Презентація збірки авторів Донбасу та Криму "АТО...Мы, Судьбы..."
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 8
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва 2016
» Урочисте закриття МІЖНАРОДНОГО ПРОЕКТУ-КОНКУРСУ
» ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ. Підсумки Міжнародного проекту-конкурсу
» Село Майбутнього
» 36,6 - Творчий вечір здорового самопочуття





© Тетяна Яровицина, 2011



 » Перемозі - 70!!!
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ *

28 квітня 2015 року
у Центральній бібліотеці ім. Т.Г.Шевченка для дітей
відбувся святковий концерт
для ветеранів і дітей війни,

присвячений 70-річчю Перемоги над нацизмом

* ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ *

 

 

Ні для кого вже не є новиною, що свято Перемоги 9 травня, яке ми все своє свідоме життя шанували, з певного часу стало досить «спірним». Приватизована Радянським Союзом дата дійсно суперечлива, але факт перемоги – аж ніяк! Проливалася людська кров за рідну землю. Тож ми не можемо взяти і перекреслити Велику Вітчизняну, мов її не було.

Як і раніше, зустрічаємося з ветеранами і шануємо пам'ять полеглих. Тим паче, що справжніх ветеранів уже – одиниці…

Надходить 70-та річниця Великої Перемоги, і бодай невеликі, та все ж логічні зрушення в бік історичної справедливості є.

1) Жодних колорадських стрічок.

2) Відтепер в Україні Свято Перемоги відзначатиметься
8 травня, як і у всьому цивілізованому світі, і носитиме назву День пам'яті і примирення з нагоди перемоги над нацизмом у Європі та завершення Другої світової війни. Мабуть, ветерани так і не зможуть примиритися з датою 8 травня. Я на прикладі власної родини відчуваю, наскільки глибоко 9 травня вкорінилося в серцях людей.

Але, звісно, це не найстрашніша зміна за останній рік. Тому треба дати змінам час і кисень правди, а життя покаже, наскільки вони життєздатні, і наскільки ми вміємо шанувати минуле. Мимохіть майнула думка: "А що як історія знову поверне так, що і наших ветеранів, і героїв нинішньої війни з часом перестануть шанувати через якусь новітню ідею або правду, яка несподівано зрине? Не дай Боже..."

Але війна завжди є війна. Тоді все було так само неоднозначно, як і нині. Поряд з незбагненними звірствами загарбників мали місце навдивовижу людяні вчинки німецьких солдатів. Місцеве населення буквально розривалося морально за непереборних життєвих обставин... Але, як бачимо, кожен робив належне, і на тому й стояв він сам, тримався рід, вистояла й країна...

Історія з сімейного архіву. Все частіше замислююся над тим, що дід мій Іван (ярий супротивник радянської влади, одноосібник, і, відповідно, ворог народу) радо підтримав би всі нинішні зміни. Він завжди бив себе кулаком у груди і кричав, що він вільний козак, і ніхто йому не указ. Як він сприйняв ту війну? Про що думав, як почувався, аж ніяк не ідентифікуючи себе з Радянським Союзом, який обкладав його багатократними податками, принижував його гідність, утискав морально??? Тим не менше, його дуже шанували односільці. Сісти б поруч, поговорити... Але країна добряче вкоротила дідові віку, і про нього я знаю лишень з розповідей матері. А кальцинати в легеневих лімфоузлах мами, дитини війни, свідчать про те, що "ворог народу" батько Іван не такий вже насправді й ворог, адже частенько переховував на власній печі від вивезення до Німеччини сусідську молодь, до того ж хвору на туберкульоз (тоді та пошесть косила цілими сім'ями)... Це просто диво, що  мати моя (єдина з п'ятьох дітей, що померли одне за одним в період царювання радянської влади) залишилася живою!!! Дізналися ми про це диво-одужання... аж на 69-ту річницю Перемоги. Парадокс: усе своє життя мама жила мовчазною відлюдницею під клеймом радянського кліше, пам'ятаючи батьківські заповіти...

Але повернімося до затишної зали Бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка для дітей, повної глядачів.
 


Мої найщиріші слова подяки завідувачці відділом Мистецтв Бібліотеки Світлані Черновій, заступнику директора з наукових питань Яні Біленко, ведучій заходу Марині Лахненко та всьому дружньому колективу за підготовку такого чудового свята – символу єдності щонайменше чотирьох поколінь!

«Ситуація в країні дуже непроста, – розповідатиме потому Світлана Чернова, – і нам, організаторам, було дещо тривожно. Історія сьогодні трактується по різному, а ветерани – люди з тих часів, тієї історії. Але концерт, завдяки вам, артистам, пройшов на одному подиху. Зі сльозами на очах та клубком у горлі сиділи не тільки ветерани, але й ми. Вони щоразу, після кожного концерту дякують нам і висловлюють лише одне бажання: як би дожити до наступного!..»

Та, попри всі побоювання, свято вдалося на славу! Найбільше мене вразили діти з
театрального гуртка "БРАВО" (художній керівник Оксана Динякова),

які розігрували перед глядачами уривки з «Василия Тёркина».
 


Дітей, артистичних і справжніх, глядачі сприймали беззастережно.


 

А от цікаво, що ви відчуваєте, споглядаючи дівча в сорочці з чужого плеча?!.. (Дідова, мабуть, чи татова!)

 


Сама я, бачачи діток з темою війни на вустах, повертаюся думкою до власної 6-річної піонерської ролі дитини війни, якій зайди заборонили жити…

Та все ж давайте про світле. Дивіться на обличчя, що сяють напроти одне одного!!!
 



Приємною несподіванкою були пісні часів ВОВ та пісні подяки у виконанні студентів Муніціпальної академії естрадного та циркового мистецтва. По обличчях теж видно, як юнь віддавалася пісні…
 



"Дорогим батькам..."
 



"Синий платочек"

 



"Темная ночь..."

 

"Ты одессит, Мишка! А это значит..."


Далі були виступи моїх добрих друзів Ігора Якубовського, В’ячеслава Купрієнка, Євгенії Зенюк. Хвилювалися всі.

Улюбленець української публіки Ігор Якубовський, голосина якого пробирає до кісток,
 


заспівав власних пісень, скерувавши тематику Великої Вітчизняної в межі рідної України. Поміж інших власних пісень він заспівав пісню «Кіборги», привезену з поїздки на схід країни. Бо вона є теж про війну (Ось відеозапис з Гринівської вітальні).
 


До того ж, не знаю як, але Ігор наважився розвінчати перед ветеранами міф про пісню «Не падайте духом, поручик Голицын» (70-ті роки), яка за свідченням деяких джерел є калькою з пісні «Друже Ковалю», написаної у 1949 році воїном УПА Миколою Матолою. Для багатьох це було одкровенням.

Я сиділа одразу ж за ветеранами і бачила, як вони нервово поводять плечима, будучи осяяними іще одним черговим промінчиком правди… Рано чи пізно правда проливається в світ, яка вона не є. А ті люди, ті нації, які заперечують свої корені і правду батьків-дідів, приречені на довічне бідування…

На подібні свята я завжди хвилююся. I цього разу без хвилювань не обійшлося. Взувши туфлі на підборах, і переживши "історичне роздвоєння душі" разом із ветеранами, відчула, що... стояти на підборах перед ними не зможу (та й хто я така, щоб бути вищою за них?)! І... пішла перевзуватися у звичайне дорожнє взуття. Та й загалом, коли нині, у повсякденно тривожному житті, я бачу пишно вдягнених краль на кричущих підборах, мене просто вивертає... Не до всіх доходить слово "війна"...

Потім перед глядачами постав ще один трибун пострадянської безкомпромісної правди В’ячеслав Купрієнко, й зовсім розчулив гостей заходу власними піснями про війну.
 


Кожна з них врізається в душу і запам’ятовується назавжди. Його пісні «Сон», «9х5=45», «Аисты» я знаю напам’ять.


Дивилася я на ветеранів, на те, як міняться їхні обличчя "від війни до війни", й окрім двох зарегламентованих віршів вирішила почитати їм третій вірш про Україну сьогоднішню. Адже Україна – це все, що у нас є. Правда має звучати. Бо тільки тоді вона правда. Замовчана правда – це брехня. На нас дивляться діти...


Не знаю, наскільки вони здатні осягнути трагедію українського народу, але я не знаю також іншого шляху, ніж виховання на власному прикладі. 
 


Наостанок Євгенія Зенюк заспівала пісень часів ВОВ "В землянке", "Журавли", "Эх, дороги", "Дождь, дождь, дождь...", таким чином закільцювавши тематику війни. Тихий срібний голос Євгенії творить дива, і я за те її, разом із голосом,  дуже люблю! Із щемом і сльозами на очах Євгенія розповіла про свого діда Івана Григоровича Погорєлова, який загинув у Берліні 8 травня 1945 року. І зовсім недавно вона про це дізналася...
 

 


На завершення концерту мали слово ветерани. Завжди з великим трепетом ставишся до людей, які від першого до останнього дня пройшли війну, от, наприклад, ця 93-річна бабуня-зв'язкова.


 

Так ще хочеться бачити їх перед очима, а ще більше – розмовляти з ними однією мовою і, що найважливіше – розуміти одне одного.
 


Ветерани і діти війни дякували за концерт, і в першу чергу – цим чудовим жінкам, які все це зробили можливим!
 


 

Опісля було чаювання, спогади, бесіди, пісні… Шкода, що я не змогла залишитися – з однією 80-річною пані летіли на електричку. Людина 2 години діставалася Києва заради концерту!

Продовження дня виявилося не менш змістовним. Чого тільки вартий вигук цієї жінки: «Дочечко! Життя – така цікава штука, я тобі не можу передати!!!» Як не з’їздити на гостини до такої людини, нехай заради якихось 20 хвилин перебування. Бо ж назад – 2 години дороги…

 

 Всего комментариев: 0