АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» НЕПЕРЕМОЖНІ-28 о Дня Гідності та Свободи
» Згадуємо добрим словом Захисників України
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Новгород-Сіверському
» НЕПЕРЕМОЖНІ-26, Межигір’я
» ЗНАЙ НАШИХ: Українська докласична поезія
» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Поезія як жінка
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» Звичайна, здавалося б, зустріч...
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016
» Презентація збірки авторів Донбасу та Криму "АТО...Мы, Судьбы..."
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 8





© Тетяна Яровицина, 2011



 » "Мовою серця". Розмай вражень
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ

8-10 вересня 2017 року. Івано-Франківськ

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ


Не вмію розписуватися за всіх, тож за звичаєм щиро звітую про власні відчуття. Фестиваль, на якому говорять Мовою Серця, у чомусь став для мене цілковитою несподіванкою. Побувавши на багатьох фестивалях, і де-не-де отримавши лауреатство, я зрозуміла, що конкурси - не моє. А що ж моє???

Моє – це знайомство з новими людьми. І не просто банальне розвіртуалення, а погляд в сутність людини через вірші, через очі, через енергетику, яку випромінює кожен з них, незалежно від віку (а діапазон був досить широким), статі (ну, тут вибір обмежений) і від місця проживання (а це було ні багато ні мало - 22 області України).

Отже, їхала на фест я одиначком, ні з ким особливо не зідзвонюючись, і, виснажена вельми насиченим емоційно тижнем, не мала жодних очікувань. Змогла викроїти зі щільного графіка лише два дні, один з яких мусила присвятити життєвій, досить невеселій справі - відвідати могилу подруги Оксани Вітенко, яку поховано під Франківськом.

Але щойно я переступила поріг фойє Будинку культури Товариства "Просвіта",

 

у актовій залі якого мало відбуватися дійство, одразу ж упала в одні обійми, потім в інші... «Гм, мене тут знають? Ой, а звідки я сама знаю цих людей?» Слава фейсбуку, учасники  – знайомі і незнайомі, дорослі і юні – розкривалися на очах, мозок співставляв безліч знайомих імен, читаних в мережі творів, аватарок і живих облич і радо ідентифікуавав усіх, кого зміг.

Про тих, хто доїжджав до нас у Київ на Народний мистецько-історичний фестиваль "Українські Передзвони" та Міжнародний проект-конкурс "Тарас Шевченко єднає народи", взагалі мови нема. Заради них, власне, і їхалося.
 


Оскільки основною темою була любов/кохання, то страшенно цікаво було дізнатися, що про неї говорять і головне - ЯК говорять. Одна справа - перехворіти на це почуття і вихлюпнути всю його силу в рядки. Інша - зробити так, щоб кожен слухач мимоволі перетворився на одного з ліричних героїв. А це вже питання майстерності - домогтися, аби так було. Як донести до інших своє слово, свою мелодію кохання - прошепотіти чи заволати у номінаціях «Сила чоловічого поетичного слова», «Чуттєва жіноча поезія», «Авторська пісня про кохання» та «Поетичні батли» - це вже особиста справа кожного віршотворця, що, пройшовши конкурсний відбір, прибув на фестиваль.
 


Ще одним вагомим фактором, що змусив мене взяти квитки на Івано-Франківськ, була МОВА - суцільно-наскрізно-всеохоплююче-Українська. Хто кохається на рідному, той мене зрозуміє. Жодного московітського слова не осквернило цю землю. Тут природний відбір працює на користь України, а не супроти. Звісно, на фестивалі були присутні і колишні російськомовні автори типу мене, які привезли сюди свої перші україномовні збірочки (хоча дехто вже має солідний російськомовний доробок), і поки що двомовні. Впевнена, через це вони хвилювалися і навіть дещо сумнівалися у власних силах, що є цілком нормальним для кожного, хто ще не зупинився у своєму розвитку. І трималися ці "колишні" серед загалу дещо особнячком, бо, відчувається, вони ще на самому початку непростого шляху виборювання українця в собі, утвердження віри в нього. Але вже те, що вони відважуються ставати білими воронами у своїх зросійщених регіонах, дає надію нації в цілому. Я знаю, про що кажу. Найсильніша моя лірика про кохання написана російською, і вже років зо три нікому й ніде не озвучувалася. І колись омріяна книжка лежить, заверстана, та не видана. Бо Тендітна Сила іншої, вищої Любові не дозволила їй підняти голови. А та й підкорилася.

Час, в якому ми живемо, складний, суперечливий і болючий. Якось так саме собою сталося, що лише досконалі твори іншою зрозумілою для мене мовою зараз можуть пробити той мовний бар'єр, якого я так довго домагалася в собі, навчаючись на українку. Саме тому на різноманітних творчих заходах, де лунає російська мова, я мимохіть відчуваю духовну порожнечу. І лише по-людськи геніальні твори, які співзвучні моєму світосприйняттю, скоряють мене, як і раніше.

У Франківську двомовності не було. Тут я була вільна і щаслива. Тут я могла не почути лише тих, хто читав вірші не для мене і для кожного зокрема, а просто читав, занурившись у аркуш, не піднімаючи очей. Або читав відверту вульгарщину. І в першому випадку це можна зрозуміти й пробачити: може, людина тільки-но народжується, як творець. Колінця, які стукотять одне об одне, та інші неприємні прояви публічної лихоманки добре мені знайомі. Але, на щастя, вони скороминущі. Добре пам'ятаю той момент, коли саме я збагнула, що нарешті хоч трохи вмію читати власні вірші. Це сталося під час миття вікон перед одним з перших творчих вечорів. В процесі активного прибирання з'явилися і потрібні інтонації, і обертони, і придих. Пізніше вельми шанована мною Народна артистка України Галина Яблонська донесла до мого розуміння ще одну просту істину: читати вірш потрібно так, ніби він оце щойно народився, осяяв і здивував.

Організатори "Мови Серця", сімейне подружжя Романа та Ольги Бойчуків,

 


 

також свого часу виступили у якості бажаних гостей нашого вельми аскетичного фестивалю, який за їхнім обопільним ствердженням, наснажив зробити щось своє у Франківську. І продовження не забарилося! Проте на їхній перший фестиваль я не змогла доїхати: як виявилося, наш фестиваль у 25-турічницю Незалежності я проводила із запаленням легенів (і таке буває), а після лікарні стан був такий, що ну його в баню. А от співорганізаторка "Передзвонів" Тетяна Белімова повернулася з першенької «Мови Серця» у щирому захваті!

Місто Франка - це особлива поетична оаза. Чого вартує одна прогулянка містом!

 


Ідеш, зачаровано задивляєшся на усе довкола і здивовано грієшся об красу міста і назви, що його роблять неповторним.

Якщо це готель, то «Надія».
 

Якщо ресторан, то «Пегас». Якщо якийсь привітний заклад, то «Світлиця». Якщо це крамниця, то «Моя хата». Якщо це садівничий магазин, то це «Родючість». Якщо це крамниця дитячих товарів, то це «Файнюсик». Даруйте, навіть епітафії на кладовищах добираються нестандартні, глибокі, здебільшого віршовані. Приміром, одним рядком так описати чоловіка, батька сімейства: "...не відав слів «не можу» і «нема»..."!!!

Недарма поети і письменники з усієї України ухопилися за ідею видати окрему збірку творів, присвячених Івано-Франкувську. На жаль, на презентацію я не змогла потрапити.
 


Шкода, що я геть пропустила п'ятничні творчі зустрічі і недільну екскурсію містом, але суботнього дня я перетворилася на суцільну увагу. Ба і за таких умов відвідати усі можливі паралельні заходи, як то класичні поетичні читання,
 


 


 

баттли,


 

презентації книжок

та різноманітні авторські мистецькі програми не було можливим. Тому я зосередила свою увагу на найчисленнішій локації. Якщо не помиляюся, після урочистого відкриття фестивалю протягом дня мовою серця спілкувалося понад 60 учасників.

Так склалося, що мені навіть довелося відкривати поетичну частину фесту. Хто знав, що Тетянка Белімова (відома письменниця, почесний гість фестивалю і суворий член журі) викличе мене «до дошки», як співпредставника дружнього фестивалю «Українські Передзвони».

Але гріх нарікати: місія була приємною і, сподіваюся, я з цим упоралася. Поетичну частину з відомих причин довелося закривати мені ж. Як поета-лірика нечисленні на той час глядачі мене сприйняли не менш тепло, за що їм велика подяка. Завершила дійство піснею «на біс» чудова виконавиця Світланка Даниш з Чернігова.

Погодні умови на 11-х «Передзвонах», що проводилися просто неба, не дозволили їй розкритися вповні, але тут вона впевнено пускала в танок і вплітала у паровозик більшість учасників фесту.
 


Тепер трішки про організацію процесу. Зважаю на це, бо маю власний скромний організаційний досвід і на місцевому, і на всеукраїнському, і на міжнародному рівні. Отже, організатори майже ніколи не можуть дозволити собі відкинутися на спинки крісел, і насолоджуватися дійством. Відповідальність завше важка на підйом. Втомлені, змоклі, але привітні, Оля, Роман Бойчуки і їхня молода команда спрацювали бездоганно, ну чи майже так (про "майже" відомо їм і більш нікому, але розкрию таємницю: організаторам завжди хочеться цілковитої досконалості). Окрема подяка ведучим - Олександру Букатюку та Олені Дорофієвській, які з честю витримали цей 6-годинний марафон!

А я вперше за довгий час не заморочувалася нічим подібним - відпочивала і надихалася почутим і побаченим.


Система прослуховувань була незвичною. Принаймні, я ніколи з такою не стикалася. Гостей організатори холоднокровно відсортували за алфавітом, позбавили усіх карколомних титулів та розсадили за одинадцятьма столиками. Я особисто вбачаю в тім певний плюс, адже учасники мали чудову можливість запізнатися і не губитися між заявленим і реальним рівнем виступаючих.

Затишна зала, ткані скатертинки, вода, солодощі і фрукти на столах додавали невимушеності, нагадували зібрання великої родини. І хоча я здебільшого істота «нетусовочна», однак, як і всі нормальні люди, потребую відчуття ліктя.


Тепер декілька слів про тих, ким я завжди захоплювалася і про тих, ким я захоплююся віднині. Поети Любомир Винник (Івано-Франківськ), Галина Виноградська (Львів), Інесса Доленник (Кривий Ріг), Олександр Козинець (Київ), Надія Капінос (Львів), Віталій Козак (Київ), Віктор Крупка (Вінниця), Петро Кухарчук (Житомир), Володимир Олівець (Київ), Сергій Пікарось (Львів), Іванна Стеф'юк (Чернівці), виконавці Лідія Гольонко (Рівненщина), Світлана Даниш (Чернігів), Саня Малаш (Київ), Віталій Козак (Київ), Володимир Мошуренко (Київ), Оксана Чухліб (Львів), гурт "Незабуті" (Київщина) -  це ті, хто пройняв до глибини душі. Звісно, журі мало своє бачення, і мало на те виключне право))).

Особливо сильне враження справила співачка з Криму Юлія Качула, невеличкий творчий вечір якої відбувся на гала-концерті у Філармонії.

Її пісня "Накримилось" на слова та мелодію батька, редактора єдиного україномовного видання анексованого Криму "Кримська Світлиця" порвала усіх на дрібне шмаття. Дякую тобі, Юлю, за відважну співучу душу!

А ще й досі перед очима Інесса Доленник з Кривого Рогу, яка читає вірш про кохання своїх батьків...
 


Окрім усіх перерахованих вище величеньку когорту однодумців (назвати усіх, не забувши когось, неможливо, то й не намагаюся) я щаслива була і почути і побачити на сцені і поза нею. Дякую вам, любі, за те, що ви є у цієї землі, до ви збагачуєте її на почуття, на мрії, на красу, на слово, на пісню!



 


 


 


Отже, у Франківську мені було і сумно, і весело, але там я була щаслива! Чим не привід повернутися?





 

 


 


 


 


 

P.S. Дякую Команді фестивалю, культурним закладам і доброчинникам за те, що зробили справжнє свято Мови Серця! Ну й побажання Роману і Ользі ще років 50 не зупинятися.)))
 


Додому я привезла з добрий десяток книжок. Декілька з них уже оцінені родиною та співробітниками. Поки що усі рейтинги б'є книжка "Дорога додому" Марії Карп'юк, яку, до речі, я не побачила серед учасників і гостей. Ну й прихоплена про всяк випадок "Тендітна Сила" теж пішла гуляти містами...

А ще страшенно приємно і несподівано було весь час зустрічати знайомих у Франківську - і сонними о шостій ранку, і заклопотаними перед від'їздом, і здивованими у нічному тамбурі, і такими, що пишуть вірші у темряві, і такими, що мирно сплять на одній боковинці із власним дитям...

А дорогою на вокзал ми з батьком дорогого мені сімейства, де я зупинялася, зустрілися з Романом Бойчуком, який проводжав когось з наших. Чоловіки радо потиснули одне одному руку, адже Василь Іванович Вітенко був свого часу причетний до випуску першої поетичної збірки юного Ромчика Бойчука. Що ж, коло замкнулося...)))

 

ДЯКУЮ ЗА СВІТЛИНИ
Антоніні Спірідончевій, Петру Кухарчуку, Мар’яні Сурмачевській
та іншим, кого я не згадала.
Автори використаних у звіті світлин! Назвіться, якщо це важливо!

 Всего комментариев: 0