АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» НЕПЕРЕМОЖНІ-28 о Дня Гідності та Свободи
» Згадуємо добрим словом Захисників України
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Новгород-Сіверському
» НЕПЕРЕМОЖНІ-26, Межигір’я
» ЗНАЙ НАШИХ: Українська докласична поезія
» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Поезія як жінка
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» Звичайна, здавалося б, зустріч...
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016
» Презентація збірки авторів Донбасу та Криму "АТО...Мы, Судьбы..."
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 8





© Тетяна Яровицина, 2011



 » Мої Карпати
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ

ОБОЖНЮЮ КАРПАТИ!!!

Яремче, липень, 2016 р.

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ

 

Повернулися з відпустки. Наше улюблене Яремче, як завжди, гостинне і привітне.  Тут все поруч – і найвищі гори України, і гірські ріки, і цивілізація. Вже багато років поспіль їздимо влітку виключно в Карпати, оскільки мій організм відмовляється сприймати чарівну комбінацію «море, сонце і вода». Не лишень організм винний. Душа шукає чогось питомо українського. Та й, відверто, не дуже то й кортить днями слухати російську на пляжах.
 


 


 


 

(перші 4 фото - з інтернету)


 


 

 

 

ЖИВЕМО!!!

Від людства (ніде правди діти)

волієш дертись на хребти.

Душа, розсіяна по світу,

затято прагне самоти,

бо втіхи більшої немає,

ніж вільний затишок душі.

Лікую зір Карпатським краєм,

слух – шерехом невтомних шин…

 

Гірським величним серпантином

проліг незвіданий маршрут.

Що не віраж – німа картина.

Холоне там, німіє тут…

Краса бринить. Забило подих –

і розумієш: не жила.

Тремтиш, мов часточка природи,

її краплиночка мала…

 

Аж ось одна столична краля

з сидіння заднього нявчить:

«Водітєль, музичку нєльзя лі

для настроєнія включіть?»

Нудьгує світ, на звуки хворий.

Шофере, тільки не вмикай!!!

Той не почув. Він слухав гори,

і річку, що шука Дунай…

 

Ця мандрівка суттєво відрізнялася від усіх попередніх тим, що ми взяли з собою ще одне дитя з багатодітної родини. Це, виявилося, дуже незвично і корисно. Одразу бачиш, як проявляється суть твоя і твоєї дитини, а також те, до якої поведінки ви спричиняєтеся в певних ситуаціях. Як то кажуть? Хочеш перевірити людину - візьми її із собою в гори.

Проте, відпустка наша почалася досить гірко. Улюбленці дітлахів - хазяйські собака Юля і кіт Лебідь минулого року відійшли одне за одним десь протягом тижня. Юля була застара і одного дня не повернулася додому з однієї з прогулянок, до яких вона часто вдавалася. А нам тогоріч пощастило чи не найбільше: вірна подруга  на маршруті "Яремче - Явір - Явірник - Багрянець" показувала нам дорогу протягом 9 годин. Звісно, ми полюбили нашого проводиря всім серцем!..

Після тижневої відсутності Юлі побитий поліартритом кіт Лебідь несподівано для всіх звівся на ноги і обійшов обійстя. «Невже одужує?» – збентежено подумали господарі. А на ранок душа його покинула. Знаючи товариську вдачу Юлі, яка їла й пила з котами з однієї миски, ми не можемо заперечувати того, що Лебідь наостанок знайшов у собі сили піти шукати пропажу.
 


Гірко і сумно, та життя триває. Ми від відпустки до відпустки пояснювали дитяті, що тваринок може вже й не бути, але воно наполягало: «Тільки туди і більш нікуди!». Отже, приїхали ми у майже порожню хату, а питати про долю тварин заздалегідь не хотілося. Хоча, мабуть, таки треба було б. Дві доби сліз завершилися майже щасливо – добрий хазяїн привіз маленького і вічно голодного цуцика, який, судячи з розміру лап, обіцяє вирости у нормального такого вівчарика. Це чудо одразу почало все гризти, трощити, тасувати взуття відпочиваючих і розносити по кімнатах триповерхового будинку. Але дитячим сльозам таки прийшов кінець. Почалася конкуренція ))

Вилазок ми робили небагато. Бо ж діти.


Але з не меншим задоволенням пройшли 7-годинний маршрут через Скелі Довбуша
 


 


 

на гору Маковицю (984,5 м; кажуть, то є своєрідне місце сили), яка минулого року мене не пускала на себе.
 


 

З двома валідолами я таки вилізла на неї. Було дуже спекотно і душно. Оскільки ми мали першу «далеку» вилазку з дитиною, тому запасів води і харчів ми не розрахували, карти місцевості не мали, запасного взуття також, і тоді це було щось… Але там так гарно, що мені подумалося крізь памороки: «От якби помирати - то тільки серед цієї краси! Отут, у чебрецях...»
 


Але снага до життя спустила мене з гір цілою і неушкодженою. Цього разу було все інакше. Натомість я мало не придушила одну похмуру жінку, яка, повертаючись, сказала, що можна туди і не йти, бо там «Повірте мені, нічого цікавого!»  Наша «новобранка» почула це і почала їздити по вухах, - мовляв, нащо ми туди йдемо...
 


 


 


 

 

...Далі була Говерла. Як на мене, не самий цікавий підйом і спуск зі всіх бачених, але цього разу ми мали молодого відважного екскурсовода, який попри стогін дітей повів нас найкоротшими стежками. Вкотре зауважила: найкоротша стежа - найважча. Обираєш її - не жалійся. Віддаєш перевагу полегшеному варіанту - мусиш набратися терпіння.

 


 


 


 

 


 


 

Приємною несподіванкою був Прутський водоспад, повз який ми спускалися дорогою назад,
 

(Це той самий Прут, який у м. Яремче набуває "загрозливої" сили)
 



 


 

та подощове болітце, яким ми по гомілку човгали. З погодою цього разу пощастило - дощ оминув стороною. А тогоріч на спуску був справжній марш синіх дощовичків! Вперше в житті я побачила жовтогарячі кульбабки. Шкода, камера має іншу думку з цього приводу. Але повірте мені.

На наші жалі щодо відсутності в Україні вищих за Говерлу гір (а в Румунії потойбіч Говерли височать більші гори), гід порадив нам сходження на гору Піп Іван, яка складає 2028 м, що на хребті Чорногорі. Каже, що там набагато цікавіше (і складніше).

Мені, наприклад, більше сподобалося на горі Хом’як, хоча вона має лише 1542 м.
 


Чудові краєвиди варті 4,5 годин підйому (без дітей могло би бути швидше).

Але, видершись на кам’янисту верхівку,
 


ми мали поряд грозу, тому достеменно не встигли ні насолодитися, ні пофотографувати –
 


довелося вимикати телефони і відводити дітей у безпечне місце.
 


Моє дитя розрюмсалося до схлипів, бо його злюща мати не дозволила пов’язати жовто-блакитну стрічечку на вершині. Мабуть ще й тому заборонила, що назустріч спускалися юні скаути, які виносили з вершини величезні пакети зі сміттям... Отак і влаштовано світ. Одні його загиджують, інші відчищають. Недарма всюди по Карпатах встановлено подібні таблички, які закликають потенціальних людей бути свідомими.
 


Особливо чогось переймалися через чужу дитину. Вона по Говерлі була трохи надломленою, і на Хом’як іти відмовилася. Але після дзвоника мамі, яка не дозволила лишатися без нашого нагляду цілий день, все стало на свої місця. І на Хом’якові Сашка відчула драйв і стала справжнім «туристом одного дня»))

Коли ми зійшли на полонину Хом’як, нас нагнав дощ. (Довідка для тих, хто ще не набув туристичного досвіду: в горах погода змінюється щодесять хвилин, тому дощовики, змінне взуття та одяг, вода та їжа - обов’язкові.)
 


Дякувати туристам, які показали нам найкоротшу стежку до автодороги (довелося перепитати, бо слід було квапитися), ми під зливою спускалися ковзким схилом, який мав щонайменше 60 градусів, а поряд із нами на очах утворювався гірський потічок, який ще більше розмивав дорогу. Нескладно здогадатися, що з лісу вийшло четверо мокрих, забрьоханих і щасливих цуциків. Далі ми опинилися на чи не єдиній у тих місцях європейській асфальтованій дорозі, яка веде до дачі Ющенка та Женецького Гуку, на який нам вистачило б часу, якби не дощ і якби не дитячі ранкові ліньки і не ґрунтовні дорослі збори.

Коли ми перевдягалися край дороги, скидаючи все брудне і мокре, коло нас зупинилася машина, і родина з Бучі запропонувала нам проїхатися з ними до цивілізації. Грошей з нас не взяли, бо самі трохи помокли, натомість обмінялися телефонами, що ми й зробили (завжди б так!). Дякуємо землякам Вірі і Юрію! Цікаво, що туди ми їхали десь хвилин 40 до с.Поляниці, а вийшли в Татарові, і дорога назад тривала хвилин 15-20.

Ну, звісно, були більш вартісні розваги - 2-годинна прогулянка кіньми для дітей до водоспаду «Дівочі Сльози», годівля тварин у вольєрі, дві-три вечері у місцевих колибах, занурення до сувенірних яток, ну й, звісно, – опір маленьким і ВЕЛИКИМ дитячим бажанням. Моя репліка в якості самозахисту: «А давайте порахуємо…» зазнавала миттєвого краху після натхненної відповіді: «А давайте не будемо рахувати!!!». Та й дійсно: цілісілький рік у всьому собі відмовляємо, трохи віддаємо на добрі справи. А тут - відпустка ніби…

До речі, мене вразило-здивувало запитання продавщиці на сувенірному ринку: "А ви якісь... релігійні?" - "З чого б це?" - "Ну... всі троє у вишиванках..." З таким підходом - АВЖЕЖ!))

А ще мене спіткала насолода від спілкування з двома хазяйськими онучками 4 і 5 рочків, які з криками "Мама Таня!", видиралися на мене, коли і як хотіли. Дітей я з певного часу обожнюю (так було не завжди), тому з чотрима якось знаходили спільну мову. Щоправда, трохи важкувато було догоджати з харчуванням.
 


Ще однією пам’ятною подією виявилася моя особиста поїздка до Франківська, яка декілька разів з різних причин зривалася. Отже, перебуваючи зовсім поряд, я залишила дітей на батька і поїхала вклонитися могилі найдобрішої, найосяйнішої людини, яку мені пощастило зустріти на життєвому шляху.

ОКСАНКА ВІТЕНКО. Вже понад рік з нами немає унікальної людини, яка у свої 28 років знала 5 мов, мала дві вищих освіти (бо ж була голодною до знань у царинах мови, літератури, культури, філософії) і всюди була улюбленицею і сяйним сонечком.

Оксана, будучи натхненною активісткою Третього Університету Майдану, перемерзла в грудні на лютому морозі і отримала запалення спинного мозку. Півтора роки боротьби за життя, на жаль, не призвели до одужання. Країна втратила не якогось там алконавта або шахрая – тим нічого не робиться – вона збідніла на одну прекрасну дитину, яку український народ мав би зарахувати до Небесної Сотні. Але батьки нікому нічого не збираються доводити. Їм достатньо того, що вони знають.

Оксану поховано в с. Марківці Тисменицького району, поряд з батьком Вірастюків. В Могилянці засновано премію імені Оксани Вітенко «За гармонійний розвиток особистості». Готується книжка про її короткий плідний життєвий шлях, яку буде презентовано також у Могилянці. Такі люди, як Оксана, непомітно для оточення творять історію. А ми маємо їм дякувати. І пам’ятати.

На моє здивування, в село Марківці я потрапила саме на День 555-річчя згадки про нього у письмових джерелах. Прекрасний велелюдний 3,5-годинний концерт з піснями, віршами про Україну і її цінності, про чесноти краян і пам'ять людську (половину учасників можна сміливо тягнути до нас на «Передзвони»),
 


 

і з тривалим показом модних українських костюмів і вишиванок,
 

колориту, властивого для Покуття. Та ще й традиційне частування юшкою і смаколиками!!!
 

Автентична Україна в кожному русі, в кожному поштовхові серця...

У ювілейному випуску віснику "Марковецька Хвиля" Оксанчиній постаті присвячено сторіночку, з якої жителі марківців можуть отримати глибші знання про незламну односельчанку.

Неочікувано для себе я опинилася на сцені з почесною місією оголосити імена 8 воїнів-учасників російсько-української війни. Для села в 350 душ це мало чи багато? Воїни, які повернулися, обіймали мене, геть незнайому людину, і дякували за те, що їх пам’ятають, за те, що нагадують односельцям про пошанівок і вдячність до своїх захисників.

Тепер я точно знаю, що є спільного в кожнім з регіонів України. ОЧІ. Які бачили війну. Їх помічаєш першими. Хоча, спілкуючись з людьми з різних куточків нашої держави, я все ж із сумом констатую: поки що в нас ненависть до москаля набагато сильніша за любов до держави. Хотілося би відчувати більш потужну магнетичну силу любові, яка могла би загальноукраїнський посил перетворити на конструктивний. Поки що ми тримаємося на опорові до деструкції.

Коли статечний чоловік у приголомшливій вишиванці (вишитій ніби хрестиком, ніби й гладдю), Василь Іванович водив мене обійстям свого дитинства, він із такою любов’ю говорив про дідизну Оксани, про кожне місце, на якому ми стояли - про царство у кільканадцять соток, де є місце і трьом хатам, і річці Стримбі, і височезним вербам, і плодовим, і декоративним деревам, і болітцю з височезним очеретом. "Отут я ріс… А зараз тут господарює мій брат. А ми у Франківську вже більш як 20 років...". 

Фото жодних я не робила (це здалося мені недоречним), хоча й кортіло мати пам'ять, аби показати дітям. Цікаво, що їм залишиться по нас із татом? Щось я не пригадую жодної пісні про батьківську квартиру… Знаю лишень про батьківську хату.

Попри всі прикрощі, я мала честь провести цілісіньку добу з батьками, які виростили і віддали Україні єдину дитину. Марія Василівна та Василь Іванович – прекрасні люди. Нам було про що поговорити, про що помовчати. Про віру і зневіру в Україні також. Два досить різних сприйняття України (бо ж натерпілися у державних лікарнях усякого) якось вживаються в одній родині...

Ночувала я у Оксанчиній кімнаті. Звісно ж, не спала. Думала… Всюди її речі, охайно розкладені, як за життя… малюнки (Оксанка напрочуд гарно малювала)… книжки (таке глибинне тематичне розмаїття точно не снилося більшості з нас!!!)… світлинки – усюди осяйна усмішка... Першим ділом Батько підвів мене до її портрета: «Бачиш цю усмішку?» Саме з такою вона від нас пішла. 

Я бачила на власні очі частину тих її страшенних мук… За Україну, між іншим. Це я для тих кажу, хто думає, що має право порядкувати в цій країні, як йому заманеться. Хай спершу отримають 2 вищі освіти (і не будь-де, а в Києво-Могилянській академії), опанують 5 мов, перечитають незчисленну кількість книжок, свідомо пожертвують собою. А тоді й поговоримо. Зручною для них мовою.

Василь Іванович ранком провів мене до вокзалу, ще й всунув гроші "на волонтерство". На волонтерство, за яким я прогледіла погіршення Оксанчиного стану і її відхід у Світ Без Страждань. Наразі я впевнена: добрішої людини я в житті не зустрічала. Більшість із нас ще не навчилася робити добро заради самого добра, а справи - заради справ. Нам дуже важко, подеколи майже неможливо відірвати добро від амбітності. Тож - люди добрі, щиро запрошую всіх до часинки самоаналізу!

Респект славному, гоноровому місту Івано-Франківську! Київ, здається, не дотумкав би назвати готель "Надія"!
 


У нас здебільшого вельми амбітні назви...
Повернення до посивілої від смогу столиці стало для облизаного усіма гуцульськими собаками організму справжнім шоком,

тож наступного дня ми пустилися навтьоки до села, лісу, озера, зоряного неба... І трохи погостювали в обійсті нашого друга-аскета, де ходили босими, стояли на гвіздках, а також чотирма лапами у мурашнику в лісі через дорогу, їли самі овочі і спали на припічку... А головне - були коло людей, що є справді близькими по духу. Таких, що ростуть із землі, як ті дуби-велетні.

 

Дякую Ігору Рубцову за допомогу в обробці світлин

 Всего комментариев: 0