АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» ТЕНДІТНА СИЛА і не тільки у Бібліотеці імені Садріддіна Айні
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-13. Вшанування Шевченка
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Бібліотеці імені Лесі Українки
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-12. День Соборності
» НЕПЕРЕМОЖНІ-28 о Дня Гідності та Свободи
» Згадуємо добрим словом Захисників України
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Новгород-Сіверському
» НЕПЕРЕМОЖНІ-26, Межигір’я
» ЗНАЙ НАШИХ: Українська докласична поезія
» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016





© Тетяна Яровицина, 2011



 » Другий міжнародний фестиваль "ІнтеРеальність"
 

  АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ * НОВИНИ

Не можу не написати невеличкий звіт про
Другий міжнародний фестиваль «ІнтеРеальність»,
який проходив у Києві з 8 по 9 серпня дві тисячі хворого року.

АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ * НОВИНИ

Насамперед, скажу, що це буде дуже суб’єктивний, ба навіть, дуже особистий звіт. Особливо з огляду на те, що я не мала змоги побачити всього, що відбувалося. 

Отже, розпочнімо.

Так, час важкий. Але ІНТЕРЕАЛЬНІСТЬ - це вже бренд), тому фестиваль не тільки відбувся (звісно, він був скромнішим за минулорічний), але й виправдав себе, об'єднавши декілька реальностей одразу. В перший день він проводився у конференц-залі готельного комплексу «Верховина», що на Петропавлівській Борщагівці,

а на другий день - на літній сцені у Маріїнському парку, яку в народі називають «Мушля», звичніше російською – «Ракушка».

Щира подяка спонсорам, які розуміють, що духовна пожива потрібна людям за будь-яких часів!

Як і минулого разу, за результатами фестивалю було видано книжку. Основна тема творів була досить актуальною для нашого часу – «Есть только миг между прошлым и будущим…» То ж, книжка, власне, так і називалася. Судячи з видання 2013 р., ця теж обіцяє бути цікавою! Робота якісна і кропітка, тому – наступна щира подяка «Друкарському дому Олега Федорова» та укладачам книги!

Крім особистої любові до організаторів фестивалю, стати його учасником змусило мене декілька речей.

По-перше, починаючи з квітня п.р. в мережі проводився традиційний конкурс з цікавим детальним розбором творів за декількома номінаціями (ліміт - 3 твори на одного автора, по одному твору на кожну номінацію.) Ну, я відправила свої твори і забула.

По-друге, хотілося бути на фестивалі попри все, бо завжди є шанс побачити когось дуже цікавого і улюбленого або ж із вигуком «ОГО» відкрити для себе якусь нову постать у літературі.

По-третє, і, зараз це чи не найперше, – побачити на власні очі, як це організаторам вдасться за нинішніх реалій провести повноцінний фестиваль, на якому «в одній банці» будуть протягом двох днів співіснувати гості з різних країн світу, зокрема з Росії, Білорусі, Ізраїлю тощо. Тому, керована дружнім та дослідницьким інтересом, я подалася на фестиваль.

Перше, що вразило – велика кількість знайомих облич з усіх куточків України. Особливо – зі Сходу.

Відповідно – така ж кількість обіймів.  Щирих, незалежно від політичних уподобань і жахів, які пережили. 

Подальше спілкування виявило немало обпечених війною доль. Мало кого оминула ця напасть… Бачиш живу людину, яка дивом вирвалася «звідти» – і серце стискається, і ти вже не можеш ідентифікувати її як «укропа» чи «ватника». Хочеться просто підійти і обійняти. А потім уже решта питань... Знаєте, одним з найбільших відкриттів для мене стало ось що. У війни є зворотній бік, який допоможе нам вибратись із прірви. Така ніжність оселилася між людьми... Зараз у співвітчизниках прокидаються такі риси, яких я зроду-віку не бачила в такій кількості! Відчуття ліктя, самоорганізація, бажання щось робити для людей, здатність віддавати останнє... Звісно, в житті з’явилися особи (найгірше, що з близького оточення), яких не обіймеш уже ніколи… Та, на щастя, тут таких не було.

Моя добра знайома, прекрасний київський поет Людмила Шаренко (її чи не найпершою я вирізнила для себе на просторах інтернету під ніком "Кузя Пруткова"), сказала одну річ, яка змусила мене глибоко замислитися. "Знаєш, Таню, я відчуваю свою власну провину за те, що відбувається в державі. Це наше покоління щось прог'авило. Ми завжди були надто скромними і безголосими, а тепер за це розплачуються наші діти..." Зараз Людмилу не впізнати. Пряма постава, впевнена мова, вчинки, які заслуговують на повагу. Мати українця!.. Це окрім унікального поетичного дару...

А наступний абзац буде коротким.

Люди, єднаймо наші помисли заради наших дітей!

 

Чи зраділа я своєму лауреатству у номінації «Гумор і сатира» у цей несмішний час, не знаю, але все ж приємна відзнака! Побачила на медалі жовто-блакитну стрічку, не стрималася і видихнула "Слава Україні!". Відповідь не забарилася. Бо для співвітчизників це вже не просто пусте гасло. Цими словами вітаються у всіх куточках країни.

 

Ледь змусила себе прочитати вірша-переможця номінації. Гумор з огляду на час вийшов чорним. Але ж гумор… Минулого року було б смішно! А нині... Ось він :( судіть самі… А в мене перед очима ще – поранені-покалічені хлопці зі шпиталю, відвіданого напередодні...

Так вже сталося, що всі мої лауреатські вірші я не можу нині читати. Перший був про щиру любов до Криму. Зараз це – блюзнірство. Відраза та й годі.

Друге, що мене вразило, – це приїзд на фестиваль мого улюбленого поета з Білорусі Тетяни Шеїної. А коли людина вийшла і сказала: "Ніде, як на Україні, мені не хочеться розмовляти рідною мовою!.." і перейшла на білоруську!.. Це був сигнал багатьом українцям! Пам'ятайте, в якій чудовій країні ми живемо! Чому не цінуємо того, що маємо? Невже спершу треба втратити, щоб оговтатися?

Ну і слова, які вона казала (і які були всім зрозумілі), дали мені віру у сусідську державу. Не втрималася, перехопила її після промови, подякувала і назвала її рідною. Все. Вже на цьому можу сказати, що фестиваль для мене відбувся. Навіть звіт вирішила писати українською! Адже можна спілкуватися різними мовами і прекрасно розуміти одне одного, а можна однією – і зась. Було б бажання... 

Потім виникли оргпитання, я змушена була відволіктися від подій фестивалю. Знаю лише, що після нагородження лауреатів (всіх щиро вітаю!) був поетрі-слем під орудою слем-майстра Леоніда Борозенцева, конкурс анонімного вірша та конкурс вірша, який має бути складений по одному заданому рядку.

О, ще! Цікаво, що однією з переможиць конкурсу перекладів стала людина, яка раніше зовсім не писала віршів. Але одного разу вона потрапила до нашого дружнього кола, і її "засмоктало" в поезію!

Люди казали, що всього було ДУЖЕ БАГАТО. Гості були з різних вікових груп, то ж я навіть не уявляю, як 50-річній людині висидіти три тури слему, на який "хворіє" молодь! Але ж... пізнавально!

Потім були виступи почесних гостей фестивалю, серед яких я, на щастя, встигла побачити на сцені своїх улюблених Михаїла Квасова, Віктора Шендрика, В'ячеслава Купрієнка, Тетяну Доміловську.

І, хоча й була усна домовленість не торкатися гострих тем, однак, у повітрі висіла певна напруга. Взяти хоча б Євгенію Більченко... Це ж – не просто поет! Це – нерв епохи!!! Не уявляю собі нашу безстрашну Женьку, яка мовчить у ганчірочку, або пише віршики на задану тему. То ж, гадаю, у декого з присутніх був шок, як у москаля від бандерівця. Ну… це так дуже жартома і образно. 

Але ж і інші не мовчали, казали про те що їм болить… Хай вже пробачать нам російські гості, але вони знали, куди їхали. 

Я теж прочитала одне громадянське, без особистих образ, але потужне, а на доданок  присвяту Андрію Макаревичу "Я молюсь за Вас, Люди". Одна постать вийшла з зали. Що ж, мінус один... Буває. Я сама не так давно втратила близьку мені людину з Росії, яка сказала мені: «Він зрадив наші ідеали, тому більше для нас не існує…». І ми попрощалися. А як я можу мати в друзях людину, яка по клацанню пальця здатна відмовитись від свого куміра?!. Ба навіть – від цілої епохи! Не дарма в народі кажуть, що ВолодимирВолодимирович людина епохи Макаревича! Ганьба й годі. Але я відволіклася, пробачте.

Ще з цікавих спостережень була поведінка людей. Людину вдумливу і критичну легко можна відрізнити від людини зомбованої. Як? Вона вміє сумніватися, будувати діалог, ставити себе на місце протилежної сторони, в неї запитань більше, аніж відповідей. Знову я про особисте, пробачте… Це зовсім не тема для звіту про фестиваль, який я подумки охрестила "перевіркою на сумісність".

На другий день була досить цікава екскурсія «Літературний Київ» (екскурсовод Владислава Осьмак).

Соромно, але я ретельно і жадібно заповнювала свої "прогалини" у знаннях про рідне місто. Рекомендую всім, у кого є така потреба! Тим паче, цей екскурсовод залюблений у рідне місто і свою справу. Впіймала себе на думці, що просто милуюся цією чудовою жінкою з гордо піднятою головою. Авжеж, вона киянка! Корінна жителька міста, яке від початку його існування багаторазів зруйновували вщент, але воно відроджувалося і ставало ще прекраснішим і могутнішим!

Під вечір був концерт у Театрі під відкритим небом. Кожен бажаючий мав змогу виступити.

Було телебачення, були глядачі. Під час свого виступу я, користуючись нагодою, запросила глядачів на Народний мистецько-історичний фестиваль "Українські Передзвони", що проходитиме в самому серці Києва на День Незалежності, а також прочитала свої вірші «Двомовність» та «Київ-Донецьк»


Сниться,  наче  ти  –  в  київськім  рАю…
Замість  "Градів"  –  відлуння  сердець!
А  твій  потяг  уже  від’їжджає
на  Донецьк,  на  Донецьк,  на  Донецьк…

Виряджаю  в  дорогу, мов  сина.
Досі мала доньку... Ну  й  нехай!
І  молюся  беззвучно,  безслівно
твоїм  дальнім  незнаним  шляхам.

А  навколо  –  прощання    тяжкії.
Бо  вже  час…  Бо  вже  час.  Бо  вже  час!
У  обіймах  стиска  вільний  Київ
нагорьований    мужній    Донбас…

Хто  придумав  ці  бісові  війни?
Хто  заплатить  за  чорні  діла?..
Розклад  руху  розірве  обійми,
але  дружби  повік  не  здола!

Рідний-рідний.  Знайомий-знайомий…
Приїзди…  Приїзди.  Приїзди!
Та    у  напрямку  східного  дому
поїзд    твій  набирає  ходи.

Я зітхаю  обтяжено.  Нишком.
Трохи  стомлена.  Трохи    бліда…
І  злітає  з  обличчя  усмішка,
і  водою  з  очей  опада…

Довго-довго  не  буде  спокою!..
Ми  не  ті!  Ми  не  ті.  Вже  не  ті…
І  я  гладжу  вагона  рукою.
Віриш?  Вперше  в  житті…

 

І раптом одна людина зі сходу поцілувала мені руки і попросила: «Я вас дуже прошу! Не віддавайте нас! Донбас – це Україна!» Після такого щирого пориву відчуваєш особисту відповідальність. Наче я сама зможу втримати Донбас, який вже й сам не знає, чого він хоче… Але якщо моє "Я" помножити на багато-багато таких самих щирих бажань, то таки втримаємо! Прокидайтеся, люди!

Щира подяка
засновнику фестивалю Олегу Федорову та оргкомітету фестивалю 
(Марат Страковський, Олег Максименко, Алла Мігай, Віра Свистун та інші)
за те,
що падали з ніг, намагаючись висловити несказанне...


Ми, українці – багатонаціональний щирий гостинний народ.
Завжди чекаємо в гості, але виключно тих, хто здатен нас розуміти, та прибуває з добрими намірами і любов’ю.

 

.

Бо в наших сердцях добра багато. Просто ці серця навчилися цінувати свободу і знають, що таке гідність. Як сказали «Розум Честь і Совість» фестивалю (це так кличуть найдобрішого з російськомовних "бандерівців" В’ячеслава Купрієнка) у своєму вірші «На Крымском перекрёстке»: «А совесть ведь она и есть отчизна!» І ми знаємо непомірну ціну обом. Ми знаємо, що свобода однієї людини (країни), закінчується там, де починається несвобода іншої.  І ми готові, саме завдяки таким фестивалям, утримувати і "зав'язувати вузлом" людські стосунки між нормальними людьми і в нашій країні, і за її межами. (Хоча одразу ж виникає нове питання: чи може людина, яка відчула себе щирим патріотом своєї держави, залишатися космополітом?)

Ця важка робота ляже на плечі творчих людей. Ми готові. 

                    
                  *  *  *
Непереливки, брате, народу…
Зле йому… Допекло.
Жили поруч бандерівці зроду.
А війни –  не було.
І ніколи не був він жорстоким –
ясноокий народ!
А сьогодні – окинь тільки оком –
всюди звірства заброд.
Як завжди, ми запізно дізнались:
нам дає доля шанс!
Та ЩО нині – любов чи ненависть –
порятує всіх нас?
...
Бути гідними Матері дітьми
чи достане снаги?..
Проминають всі війни на світі.
I усі вороги
в інший світ відлетять неодмінно!
Буде вільна повік
невпокорена моя Україна.
Без царя в голові.

 

Слава Україні!


P.S. Щира подяка нашим вірним фотографам Антоніні Спірідончевій, Олегу Максименку, Юрію Малиновському


Людмила Шаренко    (12.08.2014 22:51)
Добрий вечір, Танечко! Залишитися космополітом? Та ми просто мусимо залишитися... ба, навіть, стати ще більшими космополітами! Уявляєш - вчора набрала у гуглі "карта бойових дій" - і стільки різних куточків Землі обізвалися і заповнили сторінку! Я навіть уявити собі не могла... Патріотизм і космополітизм у одній душі - це не протиріччя, це - поєднання великого.. і великого. Танечко, ти - молодець, чудовий репортаж! І пишаюся також нашим Києвом. Неймовірно приємно було почути від гостей, як їм тут сподобалось бути. Організатори фестивалю зробили велику справу, і зробили успішно.


Ігор    (12.08.2014 19:59)
Все це зворушливо. Все, що коїться на великій землі. Все, що ти робиш. Невимовно тяжко переживати війну під вікнами, особливо насолодившись миром кілька днів.
Ответ:
Тримайся, рідненький. Я пишаюся вами

 Всего комментариев: 2