АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» НЕПЕРЕМОЖНІ-28 о Дня Гідності та Свободи
» Згадуємо добрим словом Захисників України
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Новгород-Сіверському
» НЕПЕРЕМОЖНІ-26, Межигір’я
» ЗНАЙ НАШИХ: Українська докласична поезія
» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Поезія як жінка
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» Звичайна, здавалося б, зустріч...
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016
» Презентація збірки авторів Донбасу та Криму "АТО...Мы, Судьбы..."
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 8





© Тетяна Яровицина, 2011



 » Час Візбора - 2016
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ

15-й Міжнародний фестиваль
"ЧАС ВІЗБОРА"/ "ВРЕМЯ ВИЗБОРА"/
Старий Салтів - Харків
25.06-28.06.2016

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ


Запланувала
коротенький
звіт
натомість вийшла
довжелезна
сповідь

 

Ось і повернулася я зі славного міста Харкова, з яким маємо взаємну приязнь впродовж багатьох років. Хто ще, як не Харків, зустріне о сьомій ранку, забезпечить дахом над головою, носитиме на руках, годуватиме тричі на день, чемно дослухатиметься до слів столичної гості, до ранку гомонітиме з тобою на всі можливі теми, спокійно висловлюватиме свою незгоду щодо окремих твоїх поглядів, з надією дивитиметься в очі, схвильовано тримаючи за руки, висловлюватиме свою вдячність і любов, а потім посадить на потяг (аби впевнитися, що ти поїхала) і якийсь час писатиме щемкі листи наздогін… І все це він робитиме, знаючи, що нині ми різні. Геть різні. І в цьому – моя величезна печаль.
 


Володимир Фоменко, Надія Іванова


Усе, пов’язане з моїми харків’янами, я ЛЮБЛЮ. Попри все те, про що йтиметься нині. Прошу вважати це радше пошуком шляхів назустріч, ніж бажанням на когось кинути тінь, або невдячно плюнути в криницю, з якої завжди спрагло і з особливою насолодою пила.

Мета моєї поїздки – відвідати фестиваль «Час Візбора» / «Время Визбора»-2016  (це якщо офіційно), а насправді – побути в полі слобожанської ментальності, способу мислення, аби збагнути, чим нині дихають харків’яни, яких я завжди шанувала за толерантність. Ну, й звісно – відволіктися від буденних проблем, пригорнувшись до давніх друзів.
 


Олег Бондар


Микола Манжос


Ольга Біда, Олена Філіпенко


Мету поїздки досягнуто. І перевершено. Пісні світочів радянської доби Юрія Візбора, Булата Окуджави, Володимира Висоцького – це те, від чого просто неможливо відхреститися за жодних умов. Якщо їх штучно прибрати з того, що ми любимо, то натомість залишиться велика і чорна діра. Вони стали своєрідним духовним фундаментом не одного покоління людей. Завжди приємно і дивно слухати хор голосів, які співають незабутніх пісень. Що, яка сила примушує сотні людей підспівувати?
 


Щодо фестивалю, який став у 2011 році моїм щасливим творчим стартом. Висловлю  власну, ніде не підслухану, досить «суперечливу» думку. Можливо, міжнародний формат та наявність на фестивалі гостей і учасників з Горлівки, Дружківки, Краматорська та РФ, і виправдовує те, що я нині з деяким збентеженням констатую. Але не судитиму. Ніхто не знає, на краще воно чи ні – табу на темах, які можуть призвести до політичної і релігійної ворожнечі під час велелюдного заходу. Але ж, якщо я не помиляюся, авторська пісня зароджувалася в СРСР саме як протестне інтелектуальне явище проти маразмів радянської системи. Вміння за допомогою мистецьких засобів висвітлити і тонко висміяти певні проблеми суспільства на тлі тієї доби завжди вражало мене своєю сміливістю. І за нашої доби суспільних маразмів досить. Тож і роботи непочатий край.

Потягом усіх днів з численних сцен фестивалю говорилося-співалося про Першу Світову, Другу Світову, нормандські походи тощо, і майже жодного разу, принаймні за моєї присутності поблизу сцени, відкрито не було згадано про війну України за незалежність, яка триває нині. Поодинокі учасники вдавалися до розмитих алегорій. На власному 15-хвилинному "сольнику", свідомо торкнувшись декількома віршами цієї теми, збагнула: люди не готові чути про війну. Це в той час, коли гинуть тисячі людей по обидві сторони конфлікту. Недослівно цитуючи відомий вислів, погоджуюся цілком: поки ми називатимемо речі не своїми іменами, доти вони будуть тривати і правити нашою свідомістю і нашими життями. Щиро вважаю, що принаймні людям культури слід позбавлятися зручних ілюзій і знаходити в собі сміливість називати все, як воно є. (Наприклад, якщо це війна – то яке ж це «АТО», або ж які можуть бути закриті очі на цю тему?) За нами йдуть діти, які платитимуть за наші помилки. А це вже страшно.

 

НА  ВІЙНІ, ЯКОЇ  «НЕ  БУЛО»

…Внучку мій! Дідуньо твій Павло
у бою із кривдою загинув,
стоячИ за неньку Україну
на війні... якої «не було».
Бабу при надії залишИв –
батько твій Павло на нього схожий –
тА, йдучи з малям у світ ворожий,
доста надивилась чорних жнив!..

Вилюднів синок – Афганістан…
Чи ж могла селянка-мати знати,
де він є і як зарятувати
в час, коли, знеможений від ран,
син молився на її тепло?!..
Змовчала історія-фальшивка –
твій татуньо ледь не залишився
на війні, якої «не було»…

Соколе!.. Й на вашій «невійні»
пропадають долі непочаті…
Душі, призвичаївшись втрачати,
губляться: настане, а чи ні
час, коли впаде потворне тло
хижої брудної напівправди? –
щоб ніколи дітям не вмирати
на війні, якої «не було».

Тетяна Яровицина

 

Поділюся власним досвідом, з яким нічого не можу вдіяти: ні зламати через коліно, ні набути іншого. Батьки моїх батьків були доволі суворими, стриманими і мали звичку цілувати своїх дітей лише поночі, сонними. Недодане тепло відбилося на чуттєвому рівні батьків, які теж виростили самодостатніх, але неласкавих нас. Гірко, що ми з братом не маємо потреби у тактильному і душевному контакті з батьками. Чи хотілося б нам інакшого? Чи любимо ми їх? Звісно. І по лікарнях місяцями сидимо поряд, не кидаємо, як дехто. Але разом з тим, нам безмежно прикро, бо щодня душевну, духовну, тактильну потребу маємо і втілюємо геть у інших людях. Хто винен і що з цим робити? Маємо наслідки, які майже неможливо усунути без усвідомлення справжніх причин. Наші діти ростуть вже інакшими. Вони навчені любити від народження. Влилася інша кров, інші звичаї. А, може, хоча б заради них ми, їхні батьки, свідомо виправили щось в родових програмах...

Попри суперечливі особисті відчуття, на фестивалі я таки була серед своїх. Я відчувала це. Не віриться, що ці свої можуть стати колишніми.

Хотілося просто відпочити, тож аж ніяк не сподівалася опинитися у складі суворого журі
 


та бути задіяною у більшості концертів фестивалю. Але як треба то треба. Дякую за довіру!

Приїхала я до Харкова не сама, а з рідним хвостиком, що без упину шмагав мене дитячими умовиводами (які я завжди з вдячністю приймаю). З повчальною метою я мовила «От бачиш! П’ять років тому я тут була ще ніким», – маючи на увазі, що слід не боятися нічого, просто робити своє – результати обов’язково будуть. На що у відповідь почула: «П’ять років тому ти була МОЄЮ МАМОЮ.»

Тепер мабуть, спробую описати, якою була її мама раніше. Мамині мрії і спроби спілкуватися і писати українською мовою, стрівши найменші перепони і спротив, практично зводилися до нуля. Мама, маючи російсько-українське коріння і російське прізвище, не відчувала власної національності. Розуміла, але НЕ. Мама ставила собі безліч запитань, чому українці, живучи на прекрасній землі, маючи величезний творчий спадок, завжди звертаються до творчості російських письменників, але не знаходила відповідей. Боялася знайти. Мама мислила широко, але не глибоко. Маревна ідея космополітизму маму бентежила більше за поклик коріння. "Національна ідея" не налазила мамі ні на голову, ні на душу і викликала відразу. Мама перебувала у зручній ілюзії. Ну й потім, жінка, яка годує дитя грудьми, не здатна думати за весь світ. Мама відчувала відповідальність лише за власні кроки, пов’язані із задоволенням потреб власної дитини. Про відповідальність за те, що вона ніхто і що вона може виростити, просто не йшлося. Людина, яка не розуміє якихось явищ, не здатна прийняти їх собі в душу, отже, живе за принципом: якщо я цього не розумію, цього просто не існує... Мама не мала в серці України. Вона тоді ще не полюбила. Крапка.

Мабуть, не помилюся, якщо скажу: Слобожанщина – це також чиясь мама, яка все розуміє, але поки не відчуває України. Певна частина її толерантної до всіх душі тягнеться до істини, намагається побачити причини біди, але значна частина й досі живе поточним моментом, не розуміючи, що поряд є потужний епіцентр біди, в якому мамú мислили і мислять так само. Про наслідки ми всі знаємо. Чи будуть люди східних областей і надалі відводити очі від очевидних речей – це їхній вибір. Ніхто за них не владний його зробити. Як гранично влучно висловилася прекрасна маріупольська поетеса Оксана Стоміна, "Разруха начинается в умах и в проданных за три целковых душах". Чи пересилять жага пошуку і розуміння оті картинки, що й незрадливо стоять у мамів перед очима: «На Донбас слід скинути атомну бомбу» (2004), «необережна Фаріон» (2014), «Народу мову – скотам язык» (2014). Знову крапка.

Мене завжди цікавило, чому люди не йдуть далі крапок, чому не виправляють їх на коми, і чому я часом чую: "Ну нащо ти ставиш стільки запитань?" Бо більшість їх собі не ставить. Ніколи.

Звертаюся до Вас, люди культури й кращі з українців! У нас багато роботи. Знаю, шкірою відчуваю, що ми тут потрібні. І, в той же час чітко усвідомлюю, що тут чекають не на дидактику і русофобство, а на безмежну, майже материнську любов, у яку можна повірити, відчути, з-під крила якої не страшно визирнути, аби по-інакшому подивитися на світ. І борони, Боже, від різких рухів.

Це Я готова до того, що один з моїх друзів не подасть води, якщо звертатимуся російською. І, знаєте, я його зрозумію і пробачу. Бо знаю щиру жертовність цієї людини. Але вчинити так, як він, звісно, не зможу. А чимало інших людей до України ще не прийшло. Треба дати їм шанс. Оскільки ми самі стоїмо на самому початку шляху, нам легше їх зрозуміти і відчути їхні сумніви.

Отже, 4 дні ми спілкувалися зі Слобожанщиною українською. Сприйняття – доволі різне. Від презирливого звертання «От ваші сказали/зробили…», до вибачень, мовляв, "я поки не надто вільно опанував мову, тож не буду потворити", і аж до доволі пристойних спроб спілкуватися державною мовою, яка є своєрідним засобом безпеки, слід це визнати. Хай ми у своїх прагненнях ще не досконалі, і "русская челюсть" повсякчас дає про себе знати, маємо розуміння, що є куди рости. Не хибить лише той, хто нічого не робить. Головне – бажання. Сутність будь-якого явища (а надто мови) не дається тому, хто його зневажає або ж спростовує всім своїм виглядом.

Для порівняння. Двома днями пізніше на прес-конференції за підсумками одного з об’єднавчих міжнародних проектів темношкірий віце-президент Африканської Ради в Україні  на камеру запевнить українців, що за рік знатиме українську мову. І чомусь я впевнена, так і буде, бо з усього видно, як він цікавиться культурою країни, яку називає своєю другою Батьківщиною. Але, бачте, написала це святе слово і замислилася, чи можливо африканцеві за даних обставин так називати країну, до якої закинула доля. Мабуть матимеш право лише, коли відчуєш, що народився вдруге. Що, власне, і сталося останнім часом з великою кількістю українців. І, сподіваюся, багато "наших" отямляться і народяться вдруге. Якщо віритимуть.

Спілкування з освіченими людьми, до яких я ставлюся з величезною повагою, дало мені водночас і розуміння ситуації і відчуття провини. ДУШІ тут набагато більше, аніж у столиці. А ДУХУ – українського – обмаль. Дійсно, звідки було йому взятися? Таки не допрацювали «наші». Критикувати легко, а щось робити, брати під крило, під яким можна викохати справжню любов – ліньки. Регіон не має практичної потреби в Україні ще й тому, що має досить сильні культурні зв’язки з Пітером, який так само, як і Харків, здавна і небезуспішно претендував на звання культурної столиці держави. Та й історично Харків знаходився на торговому шляху з Європою і не дуже переймався кордонами. Завжди будь-яке лихо було привозним.

За 4 дні перебування на Харківщині (протягом перебування на фестивалі, пересування метро і таксі – Харковом, маршруткою – областю) українську мову я почула аж від 4-х людей, 5-х побачила в вишиванках. Мінус 2 там і там (це ми).



Але натомість було безліч широких, суто харківських, жестів, які завжди мене захоплювали і підкорювали.

До речі, у власну вишиванку ВПЕРШЕ В ЖИТТІ я вдяглася саме тут. Історична мить)). Щоправда, таки двічі доводилося вдягати чужу, старовинну (коли грала Долю Шевченка у складі Театру "Пам’ять" на Софійській площі столиці та в Театрі Франка). Саме тоді, пропустивши через себе Роль, відчула, що дозріла до вишиванки й хочу мати свою, власну. І не одну! От перед від’їздом до Харкова і придбала. Дві. Мамі – на день народження, і собі – для душі.

Про це можна говорити довго. Але зупинюся, усвідомлюючи одне: треба іти назустріч одне одному. Звертаюся до вас, кращі люди України! Аби нас із вами помилково не асоціювали з правлячою верхівкою і усім вищезгаданим – робіть усе можливе, працюйте з дітьми і молоддю, не втрачайте зв’язків, подавайте руку допомоги, сійте знання про незнане, пояснюйте незрозуміле, пропонуйте вибір, зацікавлюйте, бо старше покоління все одно не переробиш, не переконаєш і майже нічим не зацікавиш. Принизлива пенсія чи відсутність роботи не дає людині змоги любити. Неспростовний факт. Проте пісня "Советское танго" у виконанні гурту "Хожай" та реакція на неї публіки під час гала-концерту фестивалю у мене досі лунає у вухах. Ніяк не можу збагнути, чи цей "розрив шаблону" є пародією на "Совєти", чи то криком душі. От що значить сила мистецтва. ))
 

З питаннями і сповіддю закінчено. Тепер про ЛЮБОВ, якої нікуди не дінеш. Як вона є, то є.

Отже, фестиваль «Время Визбора» традиційно проводиться на березі Печенізького водосховища, що під Старим Салтовом на Харківщині.
 


Ще про одну цікавинку. Дорогою на базу відпочинку мої очі налетіли на одну мовну колізію, над якою не знали, чи плакати, чи сміятися. Збентежила назва населеного пункту на показнику «ХОТІМЛЯ». Досвідчений філолог Олександр Виноградський обурено висловив своє негативне ставлення щодо перейменування географічних та інших назв. Раніше це селище російською називалося «Хотомля». Цікаво, що переважило при перейменуванні – норми українського правопису чи чиясь жага сміливих експериментів?

Атмосфера тут завжди доброзичлива і магнетична, дякувати чарівній місцині
 


 

 

 

та численним і невтомним членам оргкомітету з Марком Босіним на чолі. Це вже не просто люди – друзі, які пов’язані якоюсь незбагненною ніжністю між собою, і часом навіть попри різні погляди не дають розхитати країну. І власними переконаннями не спростовують наявності альтернативної думки. Саме на такі зв’язки я найбільше покладаюся в майбутньому.

Тепер, якщо залишити все гірке за межами лісової галявини (або концертної зали) і зосередитися на творчості в чистому вигляді, то якісний склад  виступаючих цьогоріч був доволі потужним. Не все у світі ще я бачила, але маю певний фестивальний досвід і вмію цінувати і знаходити справжнє. Я його знайшла. Окрім знайомого мені кістяка харківського Клубу пісенної поезії імені Юрія Візбора із величезним задоволенням відкрила для себе глибочезні за змістом пісні Володимира Васильєва (м.Харків),
 


віртуозну гру на різноманітних музичних інструментах Олександра Козинця (м.Суми) та харизматичне виконання  пісень Наталі Соболєвої з м. Кам’янське (Дніпродзержинськ)


чистий голос і зрілу тематику пісень Вероніки Адаменко (Харків),


"Висоцькі" вподобання та майстерне виконання класики жанру Максима Кабаненка (лауреата в номінації "виконавці"),

 


неповторні авторські пісенні знахідки Олександра Франиці


глибоке сприйняття класики жанру Надією Фестивалю Юліаном Скліфосом (Харків)


а також глибокі і по-своєму неповторні вірші Міли Машнової (Харків),

Олександра Мельника (м.Харків),


Володимира Михайленка (м. Дергачі),


Максима Канюки (м. Харків, його твори та переклади з японської з певних причин озвучувала чудова поетеса Оксана Кошелєва),
 


від ніг якої не відходило оце вірнюче, неприступне  і трохи ревниве диво на прізвисько Маня,

,


та Надія Фестивалю з першим своїм віршем про улюбленого котика.


І ще мабуть з добрий десяток імен, які я повідомлю після уточнень.

Член журі з мене суворий. Працювала на результат, йшла навіть всупереч злощасному "мовному питанню", даючи таким чином «нашим» підрости. А отже - стати сильнішими.

Пораділа за дітей з Гуртка авторської бардівскої пісні ХМПДЮТ, які під керівництвом невтомної Ірини Федорової можуть відчути щось подібне...
 

 

 

 

 

 

 

До речі, перед конкурсним концертом фестивалю два дні поспіль працювали творчі майстерні, які мав пройти кожен конкурсант. Якщо вірити світлинам, все було приблизно так.

Поетичні майстерні під керівництвом Олега Бондаря
 

Пісенні творчі майстерні під керівництвом
Володимира Васильєва, Олександра Супруна та Ірини Барабаш

А ще ми з задоволенням були присутніми на традиційній лекції Марка Євгеновича Босіна, людини, яка присвятила своє життя Пошуку і зробила для людей України і світу багато доброго, за що ми її шануємо і любимо.
 


А які там, у Старому Салтові зорі! Ммммм.... Після таких-от лекцій стаєш ніби ближчим до них.

Будучи знайомою з такими людьми, впевнена: все у нас буде добре. Головне – йти назустріч, спілкуватися, ґречно, без перегинів, пам’ятаючи одне – на території зони бойових дій все геть інакше. І інтонації, і засоби спілкування. Тож бережімо рідну землю, вона в нас одна. Іншої не буде.
 

 

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Забутий саде! Здрастуй і… пробач.
Це ж пів життя не бачились з тобою...
Якби кар’єр залишив нас з водою,
тоді найщасливішою із дач
ти був би... Був. Би... БУВ. Ну як мені
дивитися безвинно в спраглі очі?!
Аби дощу! Та нас небесний гнів,
як той непотріб, випалити хоче.
Прости, невічний!.. Вклякла я, німа,
милуючись щедротами природи.
Занедбаний, покинутий всіма,
ти незалежно родиш, родиш, родиш...
Я вдячно вчуся: віри бо не ймеш
нікому в світі, крім землі i неба!
Усмак промовчиш про свої потреби...
Віддаючи, утратиш грані меж...
…Свавільне літо сумнівів і криз.
А стигла повінь пахне рідним краєм.
Затятий мовчазний патріотизм
узяв за серце i не відпускає.


Тетяна Яровицина

 

УРОК

Дедалі більше прагну самоти,
бо всюди – чвари,
"патріотизмом" скрашені понти
без сну і кари.
Війна за мову: святість, а чи гріх?
Згаса надія.
Чого ж їмо оце свої своїх?
Не розумію.
Дорослі люди наче, а дурні –
що ті, що інші,
доріжку стелять розбрату, війні
і попелищам.
І меркне світ. Й ридма рида земля
вкраїно-руська.
…А це зійшлись, мов «браття» у полях,
два голопуцька.
Якесь маленьке диво відбулось –
чигало лихо,
та враз одне до іншенького щось
шепнуло стиха,
бо ще не знало статусу «цабе»
і слова «дружба».
«ДОПОМОЖИ ПОСЛУХАТИСЬ ТЕБЕ!»
Вкраїнці, ну ж бо!

Тетяна Яровицина

 


І друзі, дякую за все!!! І... трішечки наперед ))

Дякую за фото Олегу Бондарю, Ользі Біді, Ірині Федоровій, Ірині Кузнецовій, Надії Івановій.


Ігор Рубцов    (02.07.2016 23:36)
Ти згадала віце-президента Африканської Ради. Показовий випадок у Києві на Позняках. Я розмовляв по телефону і, думаю, якби студент із Африки не почув українську, то і не підійшов би. Відчуваю, що він захотів виявити особливий знак поваги до української мови, а заодно і попрактикуватися. Він запитав у мене дещо з акцентом, але правильно відмінюючи слова і будуючи речення. Виникла взаємна симпатія на підставі його і мого ставлення до країни. Так просто.
Ответ:
Молодець твій студент. Що й казати.

 Всего комментариев: 1