АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Поезія як жінка
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» Звичайна, здавалося б, зустріч...
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016
» Презентація збірки авторів Донбасу та Криму "АТО...Мы, Судьбы..."
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 8
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва 2016
» Урочисте закриття МІЖНАРОДНОГО ПРОЕКТУ-КОНКУРСУ
» ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ. Підсумки Міжнародного проекту-конкурсу
» Село Майбутнього
» 36,6 - Творчий вечір здорового самопочуття





© Тетяна Яровицина, 2011



 » Афганістан-Україна. Історичні паралелі
 

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ

"ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ"
від Ігора Рубцова
у бібліотеці "Деміївська"

НОВИНИ * АВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ * ПРОСПЕКТ ПІДНЕСЕННЯ


Вдячна за звіт письменниці Антоніні Спірідончевій,  (http://www.spiridoncheva.com/)


"11 лютого, напередодні дня виведення радянських військ з Афганістану (15.02.1989) у бібліотеці “Деміївська” відбулась зустріч з Ігорем Рубцовим – афганцем, автором книги “АФГАНСЬКІ СПОГАДИ”.

Говорили про складні і суперечливі речі, як то страх і безстрашшя на війні, сором окупанта, нерозуміння “що ми тут робимо”, азарт і хаос, втрата “врятованого життя” тощо.

Зустріч проходила у вигляді бесіди, адже підтримати її і поділитися власним досвідом було кому. Один з гостей – учасник чотирьох війн на радянському і пострадянському просторі (включно з Афганістаном і Донбасом). Інші – очевидці війни на Донбасі, волонтери, вимушені переселенці, люди, чиї родичі служили в Афганістані.
 

 

Ігор Рубцов розпочав захід із розповіді про старого німця, з яким випадково познайомився закордоном. Німець мав потребу поговорити про свою присутність “на вашій землі” у якості окупанта… і вибачитись. “Ми не розуміли, що ми там робимо. А коли все відкрилося – стало соромно. Досі соромно”.

Ігор Рубцов розповів, що нині йому теж соромно, що був у Афганістані окупантом, “соромно за те, що ми там робили”. Люди, які жили своїми окремими ізольованими громадами, нічого не знали про справи державні, а єдиним джерелом інформації для них було те, що каже мула – не розуміли, хто і чого прийшов до них зі зброєю і як до нього ставитись – як до окупанта чи визволителя. Тож одні запрошували в дім і годували, а інші – стріляли. “Було незрозуміло, із ким ми воюємо”.

Рубцов розповідає, що “тоді” він відчував не сором, а гордість. Настрій у радянських військових (йдеться про молодих) був піднесеним, азартним бешкетним. Тум ми дізнались чимало історій про порушення Статуту, хитромудрі способи добування алкоголю, молодечу безбашенність (як то вихід на територію ворога без зброї (забули) чи спроби обміняти щось на місцевому ринку), про напівлегальні перельоти в інший кінець країни за апельсинами тощо.

Чимало говорили про страх на війні. “У постійному напруженні людина швидко втомлюється боятись”, – каже Рубцов. В обговоренні з іншими учасниками зустрічі, які зазнали війни на Донбасі, дійшли висновку, що найбільше страшно за ближнього, а за себе – ні.

Говорили і про втрати – про поранених і загиблих. Що краще: загинути чи залишитись без кінцівок чи очей? “Найстрашніше на афганській війні було залишитись інвалідом чи потрапити в полон – знущатись над полоненими там уміли! Тому хлопці часто носили з собо “останню” гранату.” “Найбільший біль – це втрата врятованого життя. Якщо хлопця витягли з поля, привезли – живий! – відправили літаком у санбат, а він помер у небі…”
 


Ігор Рубцов читає свій вірш:
 

Смерть солдата

Розірване тіло пронизує наскрізь жахаючий біль,
Лошам переляканим чується серцебиття,
А лікар і фельдшер чаклують над хлопцем блідим обопіль,
Та вже покидає холонучу плоть по краплині життя.

Мі-8 плямистий, звиваючи пороху вихор, завис.
-“Носилки!..” Бійці із пораненим тим переходять на біг.
Пілот на санбат обережно солдата поніс,
Гвинтом нарізаючи неба гарячий пиріг.

Уже й непомітно, як спину лоскоче солона ропа.
Тривожне чекання, бо лік на секунди пішов відтепер.
І я випадково, годин через вісім, відколи він впав
Зачув краєм вуха:”А хлопець, сердега, у небі помер…”

© Ігор Рубцов
 

І ще трохи віршів... (прим. авт)

 

Дві битви за один політ

Аеродром  "Кабул".  Весна.
Хвилини  відпочинку.
Мулли  молитва  голосна
Вривається  в  будинки.

Службове  рондо  до  кінця

Вже  добіга  помалу.
Нема  ні  звіра,  ні  ловця...
Війни  -  як  не  бувало.

Я  так  любив  хвилини  ці.

У  вишині  -  ні  хмари.
Ширяють  тільки  горобці,
Та  вертольотів  пара.

Та  що-ж  один  так  низько  йде?..

Неначе  п'яний  тоне.
Його  ведучий  вже  онде,-
По  смузі  вітер  гонить.

І  я  примружився  на  мить:

(О!  Як  же  сонце  сяє!)
Та  він...  поранений  летить.
Шасі  в  нього  немає.

Турбін  розстріляних  виття,

Машина  вередує.
Такий  політ  на  все  життя
Кошмари  гарантує.

Пілоти,  начебто,  не  з  тих,

Кого  не  любить  небо.
Двигун  дотягне  до  своїх,
Та  ще  ж  і  сісти  треба.

Вже  майже  скінчився  політ,-

Страшний  вояж  у  гори,
Тепер  спирався  вертоліт
Лише  на  дві  опори.

Лягає  зраненим  бортом,

Неначе  спати  буде.
Не  можна!  Бо  черкне  гвинтом  -
Розтрощить  за  секунди.

Із  пекла  вирвався,  вцілів,

Не  впав  під  лезо  бритви.
Тепер  триває  на  землі
За  їх  спасіння  битва.

Для  когось  -  гори  у  красі,

Комусь  -  весна  столична,
Комусь  -  життя  на  терези
Покладено  публічно.

Несли  усе:  важке,  тверде,

Під  "хворий"  бік  мостили.
Готово!  Більше  не  веде.
Саджайте  гвинтокрила.

І  знову  тиша,  і  весна,

Та  горобці  на  лузі.
Не  вірилось,  що  йде  війна,  -
Та  ось  вона,  на  смузі.

Мені,  як  свідкові,  щемить,

Хоч  я  там  був  стороннім:
Саджали  хлопці  вертоліт
На  плечі  і  долоні.


© Ігор Рубцов


Побратимські долі

Жалітися не маю права,
Хоч як би скрутно не було.
Спромігся стати на крило,
А побратим почав невдало:
По лікті руки відняло
І очі вибрало металом.

Служили дідьку чи вітчизні?
Та між засніжених висот
Потрапили до різних рот
І долі викресались різні.
Його була коротка пісня:
Атака – санітарний борт.

Чотири місяці – і все!
Спектакль завершено. Завіса!
Мої здобутки – сорок вісім,
А сенс? Чи був у тому сенс?
Бо у війни суворий ценз
І ненаситні закуліси.

Не терпить скривджена земля
Посівів з м’яса та металу:
Його на скелях розпластало
Немов безпомічне маля,
А я… як парком погуляв
І жодна куля не впіймала.

Ісламський вітер прорідив
Багнетів наші частоколи.
Солдат живий, але ніколи
Він не побачить дивних див
І не поп'є з долонь води,
Долаючи життєве поле.

Колись було, пайок на марші
Ділили порівну на всіх,
Та ні очей, ні рук, ні ніг
Не дати – то не в силі нашій.
Він мав би те
                 і долю кращу,
Якби я міг… Якби я міг!


© Ігор Рубцов



Привіт із дитинства

Тричі упрівши за день, повертаю з роботи,
Мрію – до хати дочовгати – кроками втілюю.
Мирно і класно мені, та з під’їзду навпроти
Раптом порушує гуркіт вечірню ідилію.

Автор цього «землетрусу» - маленький хлопчина,
Вихором, з криком і тупотом, п́ідстрибом заячим
Висадив двері благенькі прожогом з коліна,
Довгими чергами шлях до мети прокладаючи.

– Тра-та-та-та!!! – І попадали вороги кляті.
Хлопцеві весело, він не боїться нікого.
Легко в уяві людину життя позбавляти,
Звикнувши змалку сміятись із болю чужого.

Сентиментальність… Баб́ію? А може – старію?
Краще до кепського миру, ніж гарного бою.
Щедро картинками давніми пам’ять рясніє.
Як тут себе не впізнати в малому герої?


© Ігор Рубцов

Звісно ж, проводили багато паралелей – передусім з війною на Донбасі.

Поетка Юлія Єрмак зауважила: коли воював Радянський Союз, війну відчувала вся країна, а зараз – на Донбасі війна, а решта країни живе мирним життям: розвагами, корупцією, тіньовою співпрацею з ворогом. Для прикладу зачитала свій вірш про хлопця в камуфляжі, якого не впустили в ресторан (текст поки що я не знайшла, щоб зацитувати).

Співведуча заходу Тетяна Яровицина читала свої “волонтерські вірші”.

На завершення Ігор Рубцов зізнався, що не дивлячись ні на що він хотів би повернутись у Афганістан мирною людиною, подивитись як там тепер… душа тягне…
Хлопці, що побували на Донбасі, теж зізнались, що повернуться туди, коли там буде мир.

Книгу Ігоря Рубцова “Афганські спогади” можна читати в електронному вигляді на сайті “Проба пера” за посиланням: http://probapera.org/book/54/e3a1cf10574/
 

Афганські спогади


А в сусідній залі бібліотеки проходила виставка картин з бісеру, які привезла в Київ родина митців з Кіровська Донецької області, а нині вимушені переселенці, Надія Самикіна та Юрій Бєлан.
 


Надія Самикіна – педагог і майстриня, “вдома” вела гурток для школярів з вишивання бісером (Зразковий колектив "ПЕРЛИНКА" - прим.автора). “Коли ми поспіхом виїжджали, то забрали зовсім мало картин. Думали, що їдемо ненадовго, брали тільки зимові речі. Але все затягнулось… Дуже багато наших робіт і робіт моїх учнів залишились там…” – розповідає Надія Самикіна, показуючи нам виставку.
 

 

 


 


З 15 лютого виставка переміститься у Дитячу бібліотеку ім. Шевченка, що на пр-ті Перемоги неподалік метро КПІ. Там будуть представлені й інші роботи майстрів, оскільки в цій бібліотеці просторіші зали.

Антоніна Спірідончева"

 

Ігор Рубцов. УРОКИ ПІДЗАБУТОЇ ВІЙНИ.

"Я розумію тих, хто справедливо каже, що часи вшанування воїнів-інтерВЕНціоналістів мають відійти у минуле, як і згадка про війну (про різні війни у різних країнах), у якій (яких) військові неіснуючого нині СРСР безцеремонно нав'язували незрозумілі громадянам тих країн "цінності". Хіба що не позбавляти турботи тих, хто постраждав колись. Розумні чи нерозумні, ми йшли на ту війну зомбовані тодішньою єдиною і безальтернативною ідеологією - співучасники злочину і водночас жертви системи. Я ще не сформував власну думку що до пам'ятників і музеїв полеглим побратимам. У ті часи сам особисто зібрав чималі кошти, щоб у Донецьку був такий пам'ятник. То наша тяжка пам'ять, а водночас і докір тоталітарній свідомості "совка". Пам'ятаємо і пишаємося? Пишаємося терористичною тактикою у політичній складовій СРСР? Ні, швидше звитягою, подвигами, яких було безліч. І все ж, чи подвигом відмивається злочин, скоєний на чужій землі?

Напередодні дати виводу обмеженого контингенту радянської армії з Афганістану ми проводили паралелі між тією війною і війною, яка сьогодні, щодня палає на нашій землі. Перше ж питання, почуте мною від волонтера було таким: "Ми що, будемо говорити про війну у Афгані?" І про неї також. Тільки я давно змінив "пластинку", яка тридцять років награвала нам про славу, честь, непереможність, вірність своєму обов'язку, присязі. Та війна повернулася до мене іншим боком. Вона не стала несподіванкою. Знав, чекав і при тому не полишав сподівання, що якимось чудом ми уникнемо цієї війни. Не минулося. Адже вона готувалася чи не від початку нашої незалежності. Метастази великодержавного імперіалізму настільки вросли у спосіб мислення громадян країни-агресора, що суверенність України, виявляється, не давала їм спокійно спати, не кажучи вже про те, щоби мати нормальні взаємовигідні стосунки двох цивілізованих держав. Кажу про ту частину громадян, якої із запасом вистачає, щоби підтримувати у своїй країні режим, який змагається у підступності, брехні, цинічності, нехтуванні Богом даних людських прав із найгіршими тираніями з історії.

Говорячи на таку тему, важко стримувати емоції. Відповідальність за кожне слово має трохи вгамовувати темперамент. Я вдячний всім, хто прийшов поговорити з нами. Я сам і моя щира подруга Тетяна Яровицина від початку були налаштовані на діалог, а не на відпрацювання чергової програми з ознаками творчого вечора. Декого я впізнав одразу, а більшість присутніх якийсь час лишалися невідомими мені. Лише пізніше дізнався, що на захід завітали автори дійсно високої поезії. Поети Павло Косман, Антоніна Спірідончева, Юлія Єрмак, Євген Глущенко. У такому товаристві не стільки говорити своє, скільки слухати і намотувати на вус. Крім того, схиляю голову перед нашими волонтерами, також присутніми у залі протягом вечора! Їхня небайдужість слугує докором, який шкребеться у душу: що готовий зробити ти?

Любі земляки! З вами моє серце. По-перше, Наталія Царєнкова, "пусковий механізм" цього заходу. Наташ, я дуже радий нашій оновленій через чверть століття дружбі! Ми повертались додому у метро і перехожі думали: "Ось ЧОЛОВІК, який подарував дружині прекрасні квіти". Насправді це квіти, які ти подарувала мені. Недостоїн, але дуже дякую тобі за організаційний клопіт, за визнання хоч кимось у цьому світі!
 

А також мої нові знайомі, земляки з Кіровська Надія Самикіна та Юрій Бєлан - родина митців, які у бібліотеці "Деміївська" демонстрували свої роботи - вишивання бісером. Ви збагатили мене новими враженнями і я постараюся бути на вашій розширеній виставці у дитячій бібліотеці ім.Шевченка (це реклама для всіх) після 15 лютого.

Дякую Галині Анатоліївні за наданий у бібліотеці майданчик для спілкування і всім співробітникам храму літератури! Ви - чудові люди!"
 


Моя роль у цьому заході невизначна - прийшла підтримати друга, ну й може трішки розповісти про те, що могла відчувати якась із афганських жінок періоду окупації чужоземними військами її країни.

Ігор дуже слушно зауважив: Нас називають "афганцями". Страшно подумати над тим, що окупантів нинішнього Донбасу колись називатимуть "українцями"...

Так, не встигла озвучити назву книги про буття простих афганських людей "ТЫСЯЧА СИЯЮЩИХ СОЛНЦ" (Халед Хосейни). Зверніть на неї увагу, якщо хоч як цікавитеся темою...

Від себе додам лише, що під час заходу шляхом реалізації збірки "ЗА МЕЖЕЮ ОЗНАЧЕНЬ"
 


було зібрано 200 грн, які доправлено важкопораненому бійцю Сергієві Титаренку.
 

Можливо, хтось, перечитавши цей звіт, дійде несподіваних для себе висновків, і вчинить щось своє, і понесе слово далі, аби цвіту нації більше не довелося гинути і калічитися через нашу недалекоглядність і небажання розуміти правду...

І ще одне. У читальній залі бібліотеки триває виставка робіт визначної художниці Марфи Тимчук, її доньки та онуки. Щось таке сталося з душею... Останнім часом вона дуже гостро реагує на красу. А Ваша?
 


 

 

 Всего комментариев: 0