АНОНСИ ЗУСТРІЧЕЙ ЗІ СПРАВЖНІМ

» ТЕНДІТНА СИЛА і не тільки у Бібліотеці імені Садріддіна Айні
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-13. Вшанування Шевченка
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Бібліотеці імені Лесі Українки
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-12. День Соборності
» НЕПЕРЕМОЖНІ-28 о Дня Гідності та Свободи
» Згадуємо добрим словом Захисників України
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Новгород-Сіверському
» НЕПЕРЕМОЖНІ-26, Межигір’я
» ЗНАЙ НАШИХ: Українська докласична поезія
» "Мовою серця". Розмай вражень
» "Воля громади: Червона доріжка Гідності"
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ-11. День Незалежності
» ПО ЖИВОМУ
» ТЕНДІТНА СИЛА в Музеї Шістдесятництва
» "Тендітна Сила" йде в люди
» НЕПЕРЕМОЖНІ. День Києва-2107
» "Тарас Шевченко єднає народи". ЕМОЦІЇ
» ПЕРЕМОЖЦІ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "ВІДЕОФОРМАТ"
» ПІДСУМКИ ІІ Міжнародного проекту-конкурсу Тарас Шевченко єднає народи. Номінації НАЖИВО та МІЙ ШЕВЧЕНКО
» Вийшла друком моя "ТЕНДІТНА СИЛА"
» Роздуми про українську поезію
» Положення про ІІ Міжнародний проект-конкурс "ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЄДНАЄ НАРОДИ"
» Українські Передзвони-10
» Мрії Небесної Сотні. Відзнаки Героїв
» ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДРУЗІВ - близьких і далеких, майбутніх і колишніх
» Презентація альбому "СОНЯХИ" В’ячеслава Купрієнка
» УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ - 9
» Мої Карпати
» НЕПЕРЕМОЖНІ у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1
» Час Візбора - 2016





© Тетяна Яровицина, 2011



 » 1932-1933. Подорож у часі
 

Мабуть, не ляжу спати, доки не напишу... Важкий був день.



 

 

80-та річниця вшанування пам'яті жертв голодоморів (1921 - 1923, 1932 - 1933, 1946 - 1947рр.) – їх нараховується від 8,5 до 16,5 мільйонів... Немає, мабуть, такої родини, яку б обійшли і репресії радянскьких часів, і голод. Статистика й досі губиться в цифрах. Народ вимагає справедливості. Проте, як на мене, час задуматись над справедливістю сучасності, і, перш за все, бути людьми. А полеглих пам'ятати доскону.



День пам'яті жертв голодоморів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. До 2008 року церемонія вшанування пам'яті відбувалася перед пам'ятним знаком на Михайлівський площі, однак, після відкриття Національного меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні, була перенесена туди.
 
Урочисту ходу та інші церемонії я пропустила. Навмисне. Боялась побачити зайве. Прийшла до Меморіалу о 16-й – на хвилину мовчання. Людей на площі було море. Значить, не зовсім ще ми збайдужіли до всього. Себто – надія є.
 
Слово взяв вже добре відомий мені історик, літеротурознавець і неперевершений оратор – Вадим Скуратівський. Як завжди, промова його була запальна і гаряча. Його слово билося у кожні груди і не лишало байдужими власників тих грудей. Він закликав вивчати історію, домагатися історичної справедливості на державницькому рівні. Бо якщо країна не хоче усіма можливими способами підтримувати вкрай важливі питання, то і ми її не хочемо. "Коли ми забудемо, ми знов помремо!" – такими були його слова. Літній чоловік, що стояв поряд зі мною, послухавши, заплакав і пішов...

Хвилина мовчання легкою не буває. А про хвилину пам'яті в таких масштабах – годі й казати... Промовчу, хоча мовчати неможливо...


 
Коли пролунав заклик запалити свічку, у мене в руках були квіти, але свічки не було –ми були оддалік від наметів, у яких можна було отримати лампадку. На мій подив, чоловік, що стояв попереду, став роздавати таким, як я, свічки. Різні. Після цього незвичного у наш час жесту, моя надія на краще підняла голову і встала навшпиньки – ні, не все втрачене. Людина, ідучи, знала, що комусь-таки буде потрібна свічка – і взяла їх із запасом!!! Для зовсім чужих людей...

Але в такі дні не буває людей чужих. Особливо серед тих, хто свідомо прийшов власноруч запалити свічку. Хто прийшов сказати власне "ні" людський дикості і жорстокості, яку пробачати не можна. І взагалі, хто мені відповість, де починається межа „свій-чужий”?

Люди стали просуватися у бік Меморіалу – навколо нього на постаменті було вже багато свічок і колосків – символів вшанування жертв голодомору.

 
Ось так виглядає Свіча памяті зблизька. Це 32-х метрова бетонна каплиця, виконана у формі білої свічки з позолоченим ажурним полум'ям. Грані свічки прикрашені орнаментом з віконець, що нагадують українську вишивку. Ці висічені хрестики-віконця символізують душі українців, що загинули від Голоду.
 
 
 
А ось, мабуть, – наймолодший українець, уклін батькам! Дай Боже, щоб вмів шанувати і надалі. 

 
Схили навколо Меморіалу засяяли червоними лампадками. Дивне відчуття. Наче... ні, не страшний сон – невимовно болюча подорож у часі... Цікаво, як воно виглядало з неба.
 
 
Важким був хрест у радянського покоління. І мабуть найважче було розуміти і мовчати.

 
У сквері перед Меморіалом встановлено великий екран, де транслювалися документальні фільми про голодомор, свідчення очевидців. Дивитися і чути важко. Ніяк не налазить на голову оцей масовий психоз радянських часів, оцей найжахливіший вияв людської жорстокості...

Ось декілька фактів, озвучених старенькими бабусями й дідусями.


За селом гнили і проростали гори розсипаного зерна, відібраного у селян. Люди в селі сім'ями вмирали від голоду. Спроба вкрасти взяти своє зерно коштувала життя, часом і всій родині... Якщо в хаті топилося і йшов дим з димаря – тут же на порозі зявлялася група людей, шукала і видбирала їжу... Приречені на голодну смерть люди приходили до громадських могил помирати, бо знали, що якщо це станеться на вулиці або вдома їх можуть не поховати... Люди, що вижили у ці тяжкі дні, не знали навіть, де поховано їх померлих родичів... Бути похованим у труні – на ті часи було великою розкішшю. Яка там труна!.. Батько здалеку віз додому мішок кукурудзяного борошна для своїх знесилених дітей, у нього його відібрали ("нє положено"), і він у відчаї кинувся під поїзд... Українцям не дозволяли перетинати кордон - примушували помирати вдома... Ці та багато інших красномовних фактів не налазять на голову. Як оце так, на моїй землі - стільки добре організованих нелюдів?!.

Близько години стояла і слухала, намагаючись хоч як зрозуміти мотиви, "виробничу необхідність" вчинків людей, які замахнулися на святе – на життя своїх співвітчизників... На життя своїх нащадків, які мали б боронити землю від загарбників... Коли бачиш таке, вже не розумієш, чия неволя була жорстокішою – радянська чи німецько-фашистська?.. Чужу ще можна якось пояснити. Свою – не можна.
 
 
Чи то від співчуття, чи то від того, що не було часу поїсти, починає корчитися хворий шлунок. Вибору нема – мені ще виступати у Меморіалі – іду до продуктового, що на іншому боці вулиці, купляю їжу. Стою їм – і почуваюся нелюдем на тлі великого людського горя. Шматок у горло не лізе. Але потроху біль стишується. Години чотири ще протримаюсь... А як, скільки трималися вони???

На вулиці час від часу б'є дзвін – скликає людей до Меморіалу. На задньому вході кожен може почастуватися нехитрими стравами, які допомагали виживати людям без хліба, круп, картоплі, молока і м'яса. Це–страви з буряків, жолудів, квасолі, гарбуза, кропиви... Їсти можна. Із заплющеними очима. Але не з хворим шлунком. А які, цікаво, шлунки були у НИХ? Батько розповідав, що у повоєнні роки вони з матір'ю харчувалися лушпинням від картоплі – тільки так і подужали вижити... Це було на Волзі у воєнні і повоєнні роки.
 
 
Проходжу до самого Музею. Там вже щось відбувається. Стою, слухаю. І люди теж... 
 
 
Слово має старенька бабуня, що пережила те лихоліття... Здається, я сюжет про неї бачила. 

 
У ті страшні часи казали: "Голод забирає в людей розум". Це вам не влада, не гроші, і навіть не кохання. Це набагато гірше!

Потім у душу і свідомість входить срібний, чистий спів учениці Ніни Матвієнко – Входить –і очищує... Руслана, здається. (Люди кажуть, вони дуже схожі, та я й сама бачу!)
 

 
Потім слово бере відомий дослідник голодоморів Василь Василашко. Він багато чого розповідає, а ще більше міг би розповісти. Та часу обмаль.
 
 
То ж він закінчує: "Яка у нас не є земля, але ж вона з мрією! У полеглих цієї мрії не було... Бажаю вам берегти мрію!" Потім співає пісню Василя Василашка про голодомор співак Віктор Кавун.
 

 
Читає поему Тараса Шевченка "І живим, і не нарожденним землякам моїм..." відомий декламатор Олександр Ліщенко. Завзято читає, як завжди. Він просто інакше не вміє. Та й Шевченкові слова – на всі часи.
 
 
Незабаром і моя черга. 

 
 
Я читаю два наймолодші свої вірші "Плаче янгол" (про сумну долю маленьких братів моєї матері – Миколи та Василька) та "Забуваймо?!" 
 

                                                      ПЛАЧЕ  ЯНГОЛ
 
Біль моєї родини.Чернігівщина.

Плаче янгол, що... Миколку... охороняв.
Він малого благав той злощасний кавун не їсти!!!
(Аби хтось із дорослих!... В колгоспі удень рідня…)
Вже й з одчáю наблизився на небезпечну відстань,
кричачи!.. Та Миколка – з Васильком вдвох –
не почули... Або – не дослýхались, хто благає.
Накатали гору брил недозрілих – ох! –
із городу – удвір... Ще й втішалися: "Помагаєм!"

І – наїлись... Бо... втриматись не змогли.
Бо... то – діти. Маленькі. А це – невмирущий голод.
О тирани радянські, де вú у той час були,
коли тихо конало майбутнє – Василь й Микола?!.
Плаче янгол – безсиле, нещасне мале дитя, –
не зумівши від смерті спасти хлопчака Василька...
(Як просив він!.. Залякував – батьком і... небуттям!
Та – старався дарма: проти голоду він безсильний.)

Скніють миті, днини, тижні, роки... віки...
Квилить небо, бо бачить згори нелюдські закони...
Тужать люди: діти, бабці, діди, батьки...
Плачуть янголи – Кольків, Васильків... І ще мільйони.
 
ЗАБУВАЙМО?!
 
Хто в життi пережив голод –
той не викине анi крихти.
Той не вилучить анi митi
iз розореного життя.

Крає тишу слабкий голос:
"Хай всi будуть завжди ситi!
I не знають страшних кiгтiв
цих голодних лихих нестям!"

Крихти долі летять тихо.
Ми забути себе готовi.
У предивний якийсь спосiб
в черговий геноцид йдемо.

Та, здається, – у тiм лихо,
що годована в нас Совiсть.
На два горла жере й досi...
Забуваймо голодомор?!.

 
 
Планувала прочитати ще щось "за життя", проте вирішила коротко. Щось тут на фото я дуже вже худенька. Друзі мої сумно жартують: тебе запрошено як ілюстрацію до теми... Не знаю, чи вдався виступ. Коли перед тим наче на іншій планеті побував, про це вже не думаєш. Враження надто сильні...
 
Наостанок мене вразив, просто підкосив виступ бандуриста Дениса Коляденка "Дума про голодомор" – про долю родини, яка згасає від голоду.
 
 
Батько дає матері у руки ніж і каже: "Варіть мене, пташатам треба їсти..." І останні рядки просто перегортають усе в середині "З портрета усміхавсь вусатий. З ножем у грудях спала мати..." А що їй лишалося?
 
 
Важкий день... Мабуть, ще один такий самий був цьогоріч під час відвідин Меморіального музею пам'яті жертв політичних репресій "Пермь-36", на місці "табору смерті"ГУЛАГ, де загинули наші земляки Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий та інші.

Важко людині дається прозріння... Аби іще вожді наші прозрівали вчасно! І ніколи в житті, ні за яких обставин не робили дурних помилок своїх попередників. Маємо надію, свічки допоможуть!

 
P.S. Щиро вдячна директорові Меморіального музею жертв пам'яті голодоморів п. Вікторові Діденку, вченому секретарю п. Ларисі Артеменко та всім причетним до організації цієї визначної події – за наш власний доторк до рідної історії. Він був болючим. Але ми вдячні...
                                                                                                   Яровицина Тетяна
 

Лариса    (28.11.2013 17:00)
Пані Тетяно, щиро Вам вдячні за участь у Вечорі пам'яті. Маємо надію, що Ви до нас ще завітаєте!
Ответ:
Дякую за відгук! Для мене це важливо.


Ігор Рубцов    (24.11.2013 10:06)
Важливі миті проходять повз мене. А ми можемо з тобою відвідати це місце у п'ятницю, або у неділю? Я хочу доні своїй записати у серці відповідні тій історії емоції.
Я ось читаю, а по радіо кажуть, що Харків "відзначив" День пам'яті виставами "Женитьба" і "Пригоди гіпопотама". От, людці! І ще щось пафосне виголосило керівництво країни. Все, настрій агресивний.
Ответ:
Звісно, можемо!

 Всего комментариев: 2