» Побачення наосліп
   - Поетові (українською)

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • СПIВЗВУЧНIСТЬ
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ВІН ЗНАЄ НАПЕВНО

 

Скажи мені, дУше:
чи лють до нападника – гріх?
Жадоба й ненависть –
загарбницькі риси типові.
А мій волелюбний
народ вже давно переміг, –
адже, окрім люті,
він має багато любові.

Я вірю затято:
настане доба перемін.
Брехати собі,
як відомо, – заняття останнє...
Він щирий у мене!
Лукавий навряд би зумів
в поривах людських
розрізнити «любов» i «кохання».

А як до Вітчизни
позначити справжню любов?
Терпимістю? Вчинком?
Вертанням до рідної хати?..
Він знає напевно,
бо сам через розстріл пройшов:
аби полюбити,
потрібно чимдуж покохати.

Тоді – не існує
ні зайвих осіб, ні питань.
Відверто закохані
і… небезпечно щасливі,
ми сплетені з віри,
яка до грудей пригорта
знамено любові,  
що вчора здавалася дивом.

Чи легко снагу
зберегти в нескінченнім бою?
Чи просто обрати
закоханій ревно людині:
дияволу? Богу? –
довірити душу свою...
Я буду щаслива
віддати її Україні.

© Тетяна Яровицина


Нравится


Ігор Рубцов    (13.12.2014 22:56)
Лишається тільки солідаризуватись з тобою. А ще: віддати душу Богу - то найперше, а з тим можна її віддати й Україні, бо повна присвята Творцю й означає, що ти служиш не тільки Йому, а й всім, кого Він створив і кому дає життя, тобто, Україні теж, бо Україна це ми.
Ответ:
Україна, як і кохання: і Бог, і диявол в одному. А наша справа відібрати себе у одного і віддати тому, кому треба

 Всего комментариев: 1