» Побачення наосліп
   - Дача

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • СПIВЗВУЧНIСТЬ
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » Сниться...

Сниться,  наче  ти  –  в  київськім  рАю…
Замість  "Градів"  –  відлуння  сердець!
А  твій  потяг  уже  від’їжджає
на  Донецьк,  на  Донецьк,  на  Донецьк…

Виряджаю  в  дорогу, мов  сина.
Досі мала доньку... Ну  й  нехай!
І  молюся  беззвучно,  безслівно
твоїм  дальнім  незнаним  шляхам.

А  навколо  –  прощання    тяжкії.
Бо  вже  час…  Бо  вже  час.  Бо  вже  час!
У  обіймах  стиска  вільний  Київ
нагорьований    мужній    Донбас…

Хто  придумав  ці  бісові  війни?
Хто  заплатить  за  чорні  діла?..
Розклад  руху  розірве  обійми,
але  дружби  повік  не  здола!

Рідний-рідний.  Знайомий-знайомий…
Приїзди…  Приїзди.  Приїзди!
Та    у  напрямку  східного  дому
поїзд    твій  набирає  ходи.

Я зітхаю  обтяжено.  Нишком.
Трохи  стомлена.  Трохи    бліда…
І  злітає  з  обличчя  усмішка,
і  водою  з  очей  опада…

Довго-довго  не  буде  спокою!..
Ми  не  ті!  Ми  не  ті.  Вже  не  ті…
І  я  гладжу  вагона  рукою.
Віриш?  Вперше  в  житті…

© Тетяна Яровицина


Нравится


Сашко    (03.08.2014 00:34)
Сльози розлуки багато кажуть про години, проведені разом. Добре, що їх ніхто не бачить. А червоні очі можна списати на перевтому. Вони ще довго-довго болять. Скільки ж тієї рідини в організмі?

 Всего комментариев: 1