» Побачення наосліп
   - Щастя бути

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • СПIВЗВУЧНIСТЬ
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » Любити... (українською)

 

 

 

Народе мій милий! В розгубі стою:
птахи знову кличуть у вирій,
з душі вириваючи сповідь мою –
слова несолодкі, та щирі.

Мої почуття не такі, як колись:
угору, униз, в бік небажаний – знов?–
ведуть пізнання мого сходи.
В мені нерозривно і дивно сплелись
і гордість, й надія, і віра, й любов,
і сором за тебе, народе!

Коли я недолюдків бачу твоїх,
що втратили гідність й сумління,
тоді відчуваю, як зло на усіх
лягає огидною тінню.

Порядних людей я вбачаю твоїх,
їх волі і духу нечувану міць,
і людяну щиру жертовність –
мене переповнює шана до цих
гарячих сердець і натхненних облич,
що світу дарують змістовність.

Шануйся, народе! Живи у віках,
як справжня велика родина!
Хай  гордо луна кожна доля дзвінка,
бо в ній  б’ється серце країни.

Народе мій славний! Країно моя!
Схиляю до тебе дочірнє чоло...
Послухай, я маю провину –
невже підсихає моє джерело? –
не гідна любити надвіддано я
й не вмію любити картинно.

© Татьяна Яровицына

 

Источник изображения здесь:
http://chihuashki.ru/sites/default/files/images/u6/ptici-uletaut.jpg

 


Нравится

 Всего комментариев: 0