» Побачення наосліп
   - По-Светкиному. Или "Институт. Семь лет спустя"

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • ОСТРIВЕЦЬ ДОВIРИ
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » НЕВЧАСНА СПОВІДЬ

 

…Я в лікарні була, як вбивали людей на Майдані.
(Бог беріг моє тіло від надто стрімкої душі:
непритомною матір’ю тихо свідомість таранив
і доводив, що гроші в лікарнях насправді грошІ...)
…А навколо – сувора готовність до злої навали...
Хлопці дрини взяли – й оточили лікарню мою:
боронили бійців, що їх тут лікарі рятували,
волонтерок-дівчат захищали у ріднім краю... 

...Для поранених – борщ. І на ліки якась копійчина...
Усвідомлення долі у світлих повстанських очах –
це найвища подяка! Тримаються гордо. Мужчини!
Й забуваєш про втому, про горе, про відчай, про страх... 
…Потім – знову печаль... „Олександрівська” знана лікарня.
Переповнені очі – у хворих i у лікарів...
Найстрашніше в житті – хворобливе стражденне чекання...
Той щасливий, мабуть, – хто байдужим лишитись зумів.

...Розривалась душа... Не минулося: я – на Майдані,
коло сотні світлин без копійки в кишені стою...
Все, що зайве було – мовчки віддано людям і мамі.
Хоч би квіти... А я... На зарплату чекаю свою... 
…І питаю себе: у якій європейській країні
дозволяється владі отак „керувати” людьми?
Наша Варта Небесна зорить iз прогірклої сині...
А отут – на землі – винуваті і знічені ми...

…Ой, далеко, рідненькі, розвинена мозком Європа!
Ще – палатиме Схід, і вмиратимуть чоловіки... 
Ще триматимуть довго країну Совок й Азіопа...
Ще – боротися з ними не рік і не два, а віки...
…Певно, не відболить... Якось мусимо, люди, з цим жити… 
Та ступлю на Майдан – й безпорадність в мені ожива,
і печуть мені душу отi непокладені квіти...
І неподані руки. Й немовленi вчасно слова.

© Тетяна Яровицина


Нравится


Ігор Рубцов    (30.08.2014 13:49)
Затягнувся цей період. Скільки вже ми живемо у болю? Десь дев'ять місяців. Людина за цей час встигає народити, що й зробила наша подруга. Але народила у бігах. Ця сім'я здорово підтримала нас матеріально, коли мама померла. Може тепер вони мають в чомусь потребу. Віддячити не зможу. І те не можу, і се не можу. Одним словом, безпорадність. Живі - і це головне. Сьогодні запропонував поділитися особистими досвідами тих, хто на тижні реально міг не дожити до суботи. П'ять рук піднялося, крім моєї шостої. Слава Богу! Завтра вранці вирушаю у відрядження до Дніпропетровська. Такі плани. А як буде, ти дізнаєшся одна з перших.

 Всего комментариев: 1