» Побачення наосліп
   - Расцвет

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ТI КАДРИ
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » Відпустіть солдатика

 

Я не хочу, чуєте, не хочу
жити в цій обпеченій країні,
де екрани брешуть просто в очі,
де свої своїм дірявлять спини,
де панує варварство звіряче,
де є місце зраді і нарузі...
Я не злий. Я їм себе пробачу.
Та ніколи не пробачу друзів!

Ну, прийми до себе, земле, сина.
Він наживсь - і тут немає дива -
серед тих, для кого батьківщина -
це земля окрай кіоску пива...
серед тих, хто вірить диким байкам,
а прозрівши, вже не має дому...
серед тих, чия брутальна лайка
увійшла в літературну норму...
Відпустіть солдатика на небо!
Там я буду вічним резервістом.
Тільки, боже, конче знати треба,
як зіграє "Ворскла" з "Металістом"!..

Що за кроки-схлипи коло мене?..
Хто схиливсь в передчутті розлуки???
Я уже не житиму, напевне...
Нащо тут жіночі теплі руки?
Чом вони мене перевертають,
розтирають?!. Я вже бачу бога.
Світло бачу. Я іду до раю.
В пеклі був три місяці до того.
Ви пробачте цю смертельну втому!..

Піді мною - крок нерозпочатий...
Але тихі руки пахнуть домом,
тим, який я мушу захищати.

© Тетяна Яровицина

 


Нравится

 Всего комментариев: 0