» Побачення наосліп
   - Я горнусь до твоєї руки (українською)

» Читачі радять
» НОВI ТВОРИ

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ТИХО! БАТЬКО ІДЕ...

 

Тихо!
Батько іде…
А іти чоловіку несила –
Інститутською вгору,
кривавії сльози п’ючи…
Він кремезний такий!
А от горе взяло – і убило…
Був синочковим батьком –
тепер залишився
нічий.
Ця непевна хода…
Не вбачаймо у ній алкоголю,
бо вже звикли дивитись,
як горе хитає людей…
У безтямі іде –
слід у слід свого сина. Й від болю
сотня квітів земних
кам’яніє побіля грудей.
Батько йде.
А навколо –
портрети-портрети-портрети…
Боже, як же він міг?
Як же ми, українці, могли
не зробити всього,
щоби
Сотня,
не звідавши злету,
залишалась Земною?!
Не сміли дивитися вглиб...
Оступаючись, йде –
так Герої ішли до
безодні…


От і рік проминув,
як із сином немає зв’язку.
Інститутська вроста
ув Алею Небесної Сотні…
І здригаються квіти,
як діти здригались
від куль…
Він стає
невпізнанним
від кожної свіжої кулі.
Він – скорботна мішень.
І далеко іще до мети.
Хлопці гинуть у ньому.
Він –
грань
між майбутнім й минулим.
Та іще б до портрета синочка
наживо
дійти…

© Тетяна Яровицина, 2015


Нравится

 Всего комментариев: 0