» Побачення наосліп
   - Консервы в собственном соку

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» МОї ВЧИТЕЛI




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ВІТАЛІЙ КОРОТИЧ: "Птахи летять, бо їм летиться"
Виталий Коротич - советский поэт, прозаик, публицист, журналист, колумнист, сценарист. Пишет на украинском и русском языках. Народный депутат СССР, депутат Верховной Рады УССР 11-го созыва. Достиг широкой известности в России и за её рубежом как главный редактор журнала «Огонёк». Прислушайтесь к глубине его строк...





ЩАСТЯ

О дерево,
Ти квіти яблуневі
Ховаєш у зелені кулачки.
До тебе йду
Крізь промені травневі,
Крізь павутиння фінішні стрічки.
До тебе залишається півкроку,
Дивлюся на бруньки твої рясні.
Незграбна та розтріскана,
Щороку
Ти яблука народжуєш мені.
Нехай твої гілки вітрами стерті,
Хай тіло твоє зранене й криве,
Я вірю - в яблуневому безсмерті
Весна живе
І світ увесь живе...
Травневий світ хитається над нею.
Вона стоїть, не вірячи у зло,
І, віття розпростерши над землею,
Вона цвіте,
Цвіте,
Щоб не було.
Цвіте,
Бо смисл життя її - в цвітінні,
У цьому найпрекраснішому з див,
Коли дрижать прозорих квітів тіні
У переддень народження плодів.
...Іду крізь сад я,
гордий розумінням
Того,
Що поруч є така краса.
Травневий сад, просякнутий промінням,
На вітах яблунь
Мудрість колиса.

© Віталій Коротич



ЗАКОН ЗЕМЛІ

Поки ти на землі, доки ти не земля,
Заки повно в тобі непромовлених слів,
Вірш в тобі дозріває, немов немовля…
Розрахуйся з боргами, як звичай велів.
Від боргів тобі не заховатися в сни,
Ані в спокій тобою ж мурованих веж.
Те, що зернятком брав, — колоском поверни,
Так, як чинить земля, на якій ти живеш.
Тим законом землі собі совість покрай —
Хай він в неї вросте днів та дій твоїх тлом.
Те, що снігом приймав ти, — теплом віддавай.
Те, що випив з дощу, — поверни джерелом.
Гілку мерзлу повернеш диханням весни,
А дістав ти пустелю — повернеш поля.
Всі борги пригадай, всі борги поверни,
Поки ти на землі, доки ти не земля…

© Віталій Коротич


ЗМІСТ

Ми вірші пишемо про те,
Як стати біля дум на варті.
Ми вірші пишемо,
Проте
Ми не завжди тих віршів варті.
О, е майстри писать есе,
Спресовуючи їх у строфи,
Де розмірковано про все —
Про галактичні катастрофи,
Про вірність, певність,
хліб і сіль,
Про всі карпатські перевали,
Про сонце, вимите в росі, —
Аби розумником назвали.
І називають. Просто так.
Зі знижкою на хвилювання.
Забувши, де там простота,
А де — просте кокетування.
І геніїв тугі думки,
Здивовано прорікши вдруге,
Ми світимо — як свічники,
Як лампочки у півнапруги.
Не ми — то інші.
Так бува.
Приємно мудрість турбувати.
Та витираються слова,
Якщо невміло їх вживати.
Те, що великі прорекли,
Малим здається — не великим,
Слова хули чи похвали
Благеньким зв’язуючи ликом,
Ворушимо в рудій землі
Померлих геніїв примари.
Всі роздуми тисячоліть
Вихлюпуєм на тротуари.
Здається часом — ми ж бо є
Найвищим втіленням епохи…
І тільки іноді стає
Незручно трохи.
Тільки трохи…
Спадкова мудрість…
Де ж бо ти?
В повторенні відомих істин?
В бажанні нищити світи?
В умінні прорікати?
їсти?
Немає в світі більших лих,
Ніж віднайти у серці власнім
Багато мудростей малих —
Що обезвладнюють, безвладні.
…Людина віддавна шукала,
В чім сенс початку та кінця.
Ми хто — сонця?
Чи ми дзеркала,
Що віддзеркалюють сонця?

© Віталій Коротич


ТІНЬ


Наші тіні пахнуть асфальтом.
По сухому тілу Землі
нас розстелено, наче шпальти
непотрібних газет на столі.
Нас розстелено під ногами,
під колесами автотрас,
і зарослими берегами
древніх рік розіслано нас.
В трав зеленім переплетінні
зачаїла тіні весна.
У воді потопають тіні,
випадаючи із човна.
Із життя, наче з двобою,
вивільняючи довгий вік,
тягне довгу тінь за собою,
наче пам’ять свою, старик…
— Тіне,
чом ти об ноги б’єшся
і торкаєш чужі сліди?..
— Упадеш колись — і зіллєшся,
і з’єднаємось назавжди.
— Тіне,
контуре мій без тіла,
підведися, поруч ходім…
— Не потрібно.
Я б не хотіла,
щоб ми друзями йшли
в твій дім.
Сам іди.
Понад примусовість
Цих подвоєнь, лун, мерехтінь,
пам’ятай,
що пам’ять і совість
за тобою бредуть, мов тінь.
Всі тобою прожиті дати,
радість вся і увесь твій сум…
— Ти навіщо?
— Щоб нагадати,
що не сам ти, не сам, не сам…

© Віталій Коротич


*   *   *
Птахи летять, бо їм летиться,
Минає час, бо днi летять.
Закон природи знає птиця
I хлiбороб, i депутат,
I кожне дерево у гаї,
I кожен родич у бджоли.
Закон природи вимагає,
Щоб всi по-своєму жили.
...Хтось широко роззявив пельку,
Хтось нишком прожував своє,
Хтось їсть iкру, а хтось — сардельку,
А пташка — кiзяки клює.
У кожного свiй шлях до раю
Крiзь лабiринти страв i справ.
Хто кiзякiв на смак не знає,
Той свiй свiтогляд обiкрав.
Гартуючи незламнiсть духу,
Готуйтеся iз юних лiт
Пенсiонер — до голодухи
I до склерозу — iкроїд.
Усi шляхи несповiдимi;
Вхiд — гривня, вихiд — за мiльйон.
Летять птахи в шашличнiм димi -
У вирiй хтось, а хтось — в бульйон.
Нам непiдвладне те, що буде,
Але щось буде — все одно.
Усе одно — проходять люди,
Хто — в депутати, хто — в кiно.
Дозрiло яблуко на вiттi,
Життя на вечiр перейшло.
I так нам весело на свiтi,
Як ще нiколи не було.

© Віталій Коротич



*   *   *
На моєму столi — так воно повелось -
Там, де страви й пляшки новомоднi,
Є незайманi чарка з тарiлкою. Хтось
Прийде в гостi до мене сьогоднi.
Вiн давно тут не був, вiн шукає мiй дiм,
Роззирається мовчки довкола.
I не може зiтхнути в повiтрi рудiм,
Бо таким ще не дихав нiколи.
Гiсть, веселий, немов березневе лоша,
Чи сумний, мов закурене небо.
Я чекаю на тебе — не вiрить душа,
Що на тебе чекати не треба.
Непромовленi тости, порожнi чарки
В зосередженiй тишi поснули.
Але знаю напевно: ще прийдуть жiнки,
Що забулись, але не минули.
Над обiднiм столом гусне втомлений час,
В нiм чекання, гiрке до нестями.
Це не тiльки у мене. Так само у вас.
Це якраз i назвали життям ми.
Ти, як жук в бурштинi, мiж людей i подiй,
I до спокою дуже далеко.
Ще й держава мовчить. Сповiдатися їй
Не велить вседержавна безпека.
Сидимо-мовчимо, а серця розрива,
Наливаючи пам'ять журбою,
Непромовлена сповiдь, не влита в слова,
Тост без гостя, що вип'є з тобою.
Пам'ять ниє, неначе надламана вiть,
В неї очi жорстокi й холоднi.
А порожня чарчина напроти стоїть...
Може, хтось iще прийде сьогоднi.

© Віталій Коротич


ПРОХАННЯ СТАРОГО ЛІРНИКА

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.



*   *   *
Полюбiть нас, доки тут iще ми,
Поки нас на битий шлях не збито.
Доки не минули нашi щеми —
Полюбiте!
Доки ще живi ми на планетi,
Дайте крилам вiтер розпороти.
Мов качок, збивають влiт поетiв
Чорним шротом.
Ген пiд небесами голубими
Стелиться стоходжена дорога.
Чи потрiбнi ми вам? Бо собi ми
Нi до чого.
Стоїмо у часi й над часами,
Пальцi нам безчасся поламало.
Полюбiть нас! Бо пiд небесами
Так нас мало...

© Віталій Коротич

Стареющие женщины – печаль какая, Боже!
С неповторимых лиц спадает красота.
Хоть в осени весна совсем пропасть не может,
стареющие женщины – осенняя тщета.
Когда прозрачный лес, едва земли касаясь,
застынет, а река замрет в ночной тиши,
стареющих подруг, седеющих красавиц
ты молча приведи под сень своей души.
Ты тоже – как они. И все твои надежды,
лукавство, и ночей случайное тепло,
любовь, что предал ты, все то, что было прежде,-
все стало камнем вдруг и на сердце легло…

Ну что ж, пусть будет так! У всех свои печали.
Своя длина дорог. Своя цена расплат.
А над дорогой - пыль, и кони прочь умчали,
и цокота копыт не воротить назад.
О сколько не сбылось! О как прекрасно пелось!
Как быстро жизнь текла, кружилась невпопад!..
Стареющие женщины – непрошенная зрелость,
желанья молодые, осенний листопад.

© Виталій Коротич


Нравится

 Всего комментариев: 0