» Побачення наосліп
   - А ты?

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» МОї ВЧИТЕЛI




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ (1907-1944): "Державу не твориться в будучині..."

Оле́г О́льжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба) — український поет, археолог і політичний діяч. Син українського класика Олександра Олеся. Очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939–1941). Заступник Голови ПУН та Голова ПУН на українських землях (з 05.1942), Голова ПУН ОУН (01.1944—†10.06.1944). 25 травня 1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув'язнений у Целенбау — окремому блоці для особливо важливих в'язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Закатований під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944.


Олю мила, хоч сьогодні...

Олю  мила,  хоч  сьогодні
Не  столоч  моїх  порад  ти:
Цінні  будуть,  як  ні  одні,
Їх  я  важу  на  карати,
Їх  я  з  досвіду  безодні
Обережно  буду  брати.

Не  виходь  -  це  перша  рада  -
За  урядника  ні  разу.
Скоро  вмре  його  принада.
Буде  мать  до  страв  відразу,
Далі  -  рватись  до  Карлсбада,
Далі  -  кашляти  до  сказу.

Не  виходь  -  це  рада  друга  -
За  прислужника  науки.
В  нім  -  найбільше  -  знайдеш  друга,
Бо  одвисне  од  розпуки
Ця  губа,  як  рало  в  плуга,
І  трястися  будуть  руки.

А  виходь,  коли  несила,
За  бентежного  поета.
Буде  пити,  як  горила...
Та  згадок  про  нього  Лета  (!)
Не  загладить,  Олю  мила,
Навіть  Лета.  Отаке-то.


Знов вітри над землею, вітри...

Знов  вітри  над  землею,  вітри  
І  блакить,  і  розриви,  і  дим  
Сонну  землю  черкає  згори  
Смерть  черкає  крилом  голубим.  

Ширше  груди!  Повніше  серця!  
(Бо  згориш  від  чекання,  згориш!)  
Чи  була  коли  днина,  як  ця,  
І  дівочі  уста  принадніш?!  

О,  ця  днина,  як  п'яне  вино!  
О,  ця  смерть,  як  холодна  блакить!  
Як  велично,  що  нам  не  дано  
До  тридцятого  року  дожить!  

1930  


Десь ти ходиш, діво невпинна...

Десь  ти  ходиш,  діво  невпинна,
Десь  цвітуть  огнями  сліди.
Нікарагуа...  Мехіко...  Хіна...
І  все  ближче,  ближче  сюди!

О,  ти  прийдеш,  прийдеш,  багряна,
Надаремне  квилить  Ремарк...
Для  тих  днів,  як  відкрита  рана,
Не  Мадонна,  а  Жанна  д'Арк.

Досить  їх,  молодих,  здорових,
Що  чекають,  прагнуть  літа,
Що  заплатять  річками  крови
За  твої  палючі  уста.

1931

 

ВЕСНА

Не  повітря  -  найтонші  звуки,
Не  долина  -  блакитний  дим.
І  весни  пустотливі  руки
У  волоссі  моїм.

В  наших  пестощах  щось  зелене,
Хоч  жагуче  тужна  вона.
Вона  трохи  старша  за  мене,
Ця  смаглява  весна.

Ой,  це  примха  тільки,  напевне,  -
Зрада  тут,  під  цими  грудьми.
Я  схоплюсь,  як  обурюсь  ревне,
І  посваримось  ми.

30.ХІІ.1931


ЗЕМЛЯ!

Риплять і квилять двоколесі мажі,
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують під степом, сірим і безкраїм.

Земля! Земля! Плодюча, повногруда!
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сім’я вибраного люду!
А дикуни ? - Їх можна відогнати.

Жінки надвечір поновлять розмови,
Що полуднева спека перервала...
А руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.

1932

 

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми...

Легко  і  ясно  лежати  з  пробитими  грудьми
В  травах  поплутаних,  в  росах  на  вогкій  землі.
Так  всевидюче-спокійний  мій  сон  непробудний.
Брови  розкинулись  вільно  на  рівнім  чолі.

Довго-бо  йшли  ми  крізь  доли,  і  гори,  і  кручі;
Світ  не  радів  нам,  упертим,  бундючним  і  злим,  -
Лінії  завжди  ламались  суворо  й  рішуче,
Барви  навколо  лягли  камінням  важким,

Шкуру  й  волосся  нам  теж  переситила  барва.
Риси  суворі  на  видах  врізьбили  бої.
...Легко  і  ясно  лежати  в  поплутаних  травах...
Трави  і  квіти  візьмуть  собі  барви  мої.

 

І вірити, і прагнуть - не вотще...

І  вірити,  і  прагнуть  -  не  вотще.
Безсмертне  -  і  величне;  і  ясне-бо.
Ось  лине  хмара  з  літеплим  дощем,
І  розверзається  врочисте  небо.

Господь  багатий  нас  благословив
Дарами,  що  нікому  не  одняти:
Любов  і  творчість,  туга  і  порив,
Одвага  і  вогонь  самопосвяти.

Солодких  грон  і  променистих  вин  -
Доволі  на  столах  Його  веселих.
Іди  ж  сміливо  і  бери  один,
Твойому  серцю  найхмельніший  келих.

1933


Ще, слава Богу, є такі...

Ще,  слава  Богу,  є  такі
Дівчата,  що  тебе  не  схочуть.
Удар  незримої  руки
Щохвилі  може  нас  заскочить.

Нехай  заказана  війна,
Але  і  так  цікаво  жити.
Любов  -  як  гарпія  вона,
А  смерть  і  досі  -  смок  неситий.

І  всі  ми,  завжди  горючи,
Схвильовані  і  блідолиці,
З  щитом  на  лівому  плечі,
З  мечем  в  напруженій  правиці.

1933

 

Краса, розміряна краса...

Краса,  розміряна  краса,
Вже  не  одягне  цю  країну.
Хіба,  як  перше,  -  небеса
Так  само  родяться  і  гинуть?

Уже  не  звабити  руки
Маленьким  щастям  чи  жагою.
Уста  -  обвітрені,  різкі  -
Зазнали  дужчого  напою.

Для  них,  проторюючи  путь,
Чи  дух  не  вищу  радість  випив?
Вони  ж  ідуть,  вони  ідуть,
Чиї  серця  -  як  смолоскипи.

 

*  *  *  

Є.  П.

Поцілуєш,  різко  і  суворо,  
А  в  очах  —  морозяна  блакить,  
А  в  очах  —  розриви  і  простори…  
Ет,  не  нам,  товаришу,  любить!  

Ще  зіниці  тугою  розкриті  
І  сухі  тривогою  уста  
(Скоростріли  мовкнуть,  перегріті,  
І  кіннота  лаву  розгорта…)  

В  ухах  досі  ще  п'янюче-лунко  
Дзвін  копит  і  скреготи  землі…  
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  
Хай  дарують:  в  нашіх  поцілунках  
Наші  хижі,  спрагнені  шаблі.  

 

Приxодили. Стрічали шану й страх...

Приxодили.  Стрічали  шану  й  страх,  
Здолавши  багна,  пущі  і  вертепи.  
Приносили  в  приплющених  очах  
Своє  блакитно-зеленаве  небо.  

Ми  не  зазнали  радости.  Були  
Їх  пестощі  рвучкі  і  небуденні.  
Зривалися.  Збиралися  й  ішли.  
Їм  скрізь  були  краї  ще  більш  південні.  

І  діти  ці,  вони  уже  тепер  
Тікають  в  гори,  наче  вовченята,  
І  в  них  під  чолом  —  синява  озер,  
Неспокій  хвиль  і  далеч  необнята.  

1933

 

Маленька кузька, кола на воді...

Маленька  кузька  кола  на  воді,
Невинно-чиста  усмішка  дитини...
Які  тонкі  і  ніжно-невловимі
Акорди  в  грудях  родяться  тоді!

Але  як  струни  стануть  рокотати,
Як  арфа  вся  -  сліпучість  блискавиць,
У  кого  ж  не  віділлє  кров  від  лиць,
Хто  ж  не  забуде,  що  у  нього  мати

І  все,  що  може  дати  пара  віч
Під  милими  тремтячими  бровами?
Екстаза  віз  жене  у  млу  сторіч,
І  ми  його  хапаємось  без  тями.

1933

  

Страшно в горах вночі в самоті хати...

Страшно  в  горах  в  самоті  хати.
Небо  чорне,  низьке  випива  вічі.
Час  біжить,  час  бринить,  час  сплива  в  вічність.
Тіло  прагне  дванадцять  синів  мати.

А  на  долах  -  там  вірять  у  пору  яру.
Душі  -  дзвінко-стрункі,  і  тіла  -  пружні.
І  тортури  стріва,  і  стріва  кару
Гордовита  зухвалість,  тверда  мужність.



Б'є три години на міській вежі...

Б'є  три  години  на  міській  вежі.
Вказівка  зачеркнула  повне  коло.
Година  вмерла.  Але  ти  скажи:
Не  проклену  кінцевости  ніколи.

Погасне  день,  і  спопеліє  ніч,
І  охолоне  повногруде  літо.
Ти  ж  не  бентежся,  не  затулюй  віч,
Дивися  прямо,  гордо  і  відкрито.

Хіба  це  зло,  що  умира  любов,
Що  юність  кличе  старість  і  скороботу?
Так  радісно  не  знати  слова  "знов"  -
Усе  вперед,  вперед  без  повороту.

Лише  тобою,  мудрою,  дано
Цьому  життю  пінитись  та  іскриться,
Кінцевосте,  незрівняне  вино!
Б'є  три  години.  Проясніть  же  лиця.

1934


І дні, і ночі... (Таж коли, коли?)..

І  дні,  і  ночі...  (Таж  коли,  коли?)
Весна.  (Остання  чи  передостання?)
Хіба  ж  не  всі  прекрасні  ми  взяли
Дари  дитинства  і  дари  кохання?

Душа  рікою  вийшла  з  берегів.
(Верніть  її  в  джерела  воркітливі!)
І  небо  -  синь,  і  синява  -  розлив,
І  хвилі  -  каламутні  і  мінливі.

Вдивляйся  в  неозору  далечінь...
(А  серце,  серце  -  прапором  тріпоче!)
Розкішний  вітер  чи  гостріші  очі?
О  шал  непогамованих  хотінь,
О  ласка,  -    путь  коротку  і  квапливу
Скінчити  незміримістю  пориву!..

 

Слова, що прості і суворі...

Слова,  що  прості  і  суворі,
Як  велич  того  Різдва,
Що  нас  у  горінні,  не  горі,
Порвало  і  ще  порива.

Товаришу  любий  мій,  брате,
Хіба  упокорить  нас  це?
Хто  вмів  справедливо  карати,
Той  дивиться  смерті  в  лице!

Для  тих,  що,  нікчемні  і  кволі,
Заквилять  про  зламаний  цвіт,  -
Неугнутість  нашої  волі
І  нашої  віри  граніт!

У  стінах  будинку  старого
Зростає  і  зводиться  чин.
І  сяє  обличчя  в  одного,
І  німо  могутен  один.

Нікому  ніколи  не  стерти,
Що  -  сріблом  ясної  сурми:
Шкодуємо  тільки,  що  вмерти
Удруге  не  зможемо  ми!



АРХЕОЛОГІЯ

Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчасто – скупі її аннали.
«Ми жали хліб». «Ми вигадали млин».
«Ми знали мідь». «Ми завжди воювали».

«Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім’єю».
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається мені
Болючими безсонними ночами.
Я жив колись в простому курені.
Над озером з ясними берегами.

1935
 

Ми вийдем жорстоке зустріти...

Ми  вийдем  жорстоке  зустріти,
Заховане  в  ранковій  млі,
І  стануть  не  луки,  не  квіти  -
Каміння  саме  на  землі.

І  будуть:  не  сонце,  не  обрій,
А  сірість  похмурого  дня.
(На  сірім  граніті  хоробрі
Різьблять  своє  мужнє  ім'я).

Шляхи  -  велетенські  гадюки...
Невгнутий,  розмірений  крок...
Діла  і  змагання  сторукі,
І  смерть  -  як  найшвидший  вінок.

1935

 

Глухо храми упали у порох розбитих палат...

Глухо  храми  упали  у  порох  розбитих  палат,
Жовті  стіни  фортець  по  узгір'ях;  згинаючись  вдвоє,
Люди  бігли  у  поле,  і  брата  розтоптував  брат,
Сірі,  мертві  обличчя,  що  котяться  важко  юрбою.

Ми  стояли  й  дивились,  і  згірдно  кривились  уста
В  очі,  чорно  розкриті:  тікаєте,  викидки  міста,
Виноградарі  грубі,  купці,  що  ваш  дотеп  потах,
Полководці  і  консули  з  душами  канцеляриста.

В  небі  рвалися  хмари  -  важка  каламутна  ріка,  -
Вітер  з  півдня  напнув  почорнілі  і  голі  дерева,
І  усі  ми  почули,  як  Божа  огненна  рука
Нам  на  чолах  спочила  і  стягах  з  подобою  лева.

 

На темних кладках сивої ріки...

На  темних  кладках  сивої  ріки
Б'ють  білля  на  світанку  молодиці...
І  долітає  крізь  туман  важкий
Їх  пісня  тужна  і  туга,  мов  криця.

Жінки  стрункі  і  смаглі,  що  хати
Підводять  синьо  і  беруть  коноплі...
І  родять  хлопців.  Хлопцям  тим  рости,
Стріляти  потай,  їздити  наохляп

І  йти  наосінь  з  піснею  водно
На  шлях  до  міста,  до  асентерунку...
Козацька  мати!  Сховано  на  дно
Незмінне  серце  і  єдину  думку.

1936

 

Найтяжче - це поконати...

Найтяжче  -  це  поконати
В  цій  ночі  чорній,  без  дна.
Товаришу  любий  мій,  брате,
Опоро  моя  одна!

І  ловите  чуйним  вухом
Кроки  у  тьмі  густій.
Одним  блискавичним  рухом  -
На  їхнє  зухвале  "стій!"
.......................................
Проклятий  невиразний  ранок.
Невиразні  луни  облав.
І  простори,  де  наостанок
Зацькований  вовк  пробігав.

Погоня  все  ближче  і  ближче.
Кільце  все  тісніш  і  тісніш.
Чоло  їм  поставити?  Ні  ще!
А  куля?  Про  кулю  облиш!
.......................................
Майно  революції  -  цінний
Живий  боєвик  повсякчас.
Сьогодні  найбільшого  чину
Вона  зажадає  від  нас.
.......................................
Товаришу  любий  мій,  брате,
Дивися  у  вічі  рабам,  -
Як  будете  так  воювати,
Вкраїни  не  бачити  вам!

1937

 

Воно дощем спадає золотим...

Воно  дощем  золотим  спадає  золотим
Тобі  на  серце  -  і  життя  щоденне
Здається  святом,  палацом  -  твій  дім,
І  кожне  діло  є  благословенне.

І  враз  не  стане.  Курява  дорог
Встає  до  сонця,  і  чорніє  лик  твій...
...............................................
Земля  широка.  Мудрий  в  небі  Бог.
І  серце  людське  -  мужнє  і  велике.

26.1.1941

 

Воно зросло з шукання і розпуки...

Воно  зросло  з  шукання  і  розпуки,
Безжурно-мужнє,  повне  буйних  сил,
Закохане  в  свої  тугії  луки
І  в  бронзу  власних  мускулястих  тіл.
.................................................
Так  солодко  в  передчуванні  бою,
Не  знаючи  вагання  і  квилінь,
Покірну  землю  чути  під  ногою
І  пити  зором  синю  далечінь.


НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди — на сталь перекуті в огні,
Це люди — як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, —
Хто кров'ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

 


Нравится

 Всего комментариев: 0