» Побачення наосліп
   - Нажала радость на тормоза

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» МОї ВЧИТЕЛI




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ (1936-2004): "Згорають очі слів..."

*  *  *

Вже  все  прощально.  Я  боюсь.
Боюсь  учора  і  сьогодні.
Боюсь,  що  сам  собі  назвусь
Таким,  як  був,  як  є,  як  -  годі.

Яке  блюзнірство,  Боже  мій!
Яке  блюзнірство  захололе!
Будь  проклят,  о  пузата  доле,
Тих  ситих  слів  неситий  рій.

Народе  мій,  як  добре  те,
Що  ти  у  мене  є  на  світі.
Не  замело?  Не  замете.
Була  б  колиска  -  будуть  діти.

1965

 

*  *  *
    
Вже  зеленіє  синій  сніг,
Вже  серце  поглядає  дально,
Веселко  радощів  моїх,
Мені  не  весело  -  печально.

Поза  твоїми  небесами
Я  бачу  інші  небеса,
І  мука  інша  і  краса
Мене  охоплюють  ночами,

І  гнів  мій  бухне...  Вже  напевні
Передчуття  мої  грядуть:
Кривавим  квітом  зацвітуть
Любові  павіті  зелені!

І  вже  тоді,  у  тій  обнові,
Без  дорікань  і  нарікань,
В  своїй  згорьованій  любові
Я  стану  демоном  карань!..

П'явки  із  черевом  китів,
Іхтіозаври  кабінетів,
Вам  не  минути  в  часолеті
Моїх  неспинних  слів-катів!

Так,  ви  не  звикли  до  хули,
Ви  узаконились  до  гробу,
Ви  за  професію  взяли
Любов  до  партії  й  народу!..

Кривавсь,  мій  гніве,  чорно,  тлусто,
Кривавсь  вогнем  своїх  щедрот
І  дмухай  в  світ,  і  дмухай  в  людство,
В  мій  кукурудзяний  народ!

1963

 

*  *  *
    
Згорають  очі  слів,  згорають  слів  повіки.
Та  є  слова,  що  рвуть  байдужий  рот.
Це  наше  слово.  Жить  йому  повіки.
Народ  всевічний.  Слово  -  наш  народ.

1964

 

    
*  *  *
    
Вже  сказано  "ні"  в  одлетілому  літі,
Хоч  вчора-звечора  було  іще  "так",
Червоно  та  біло  у  жовтому  житі
Зацвів  та  опався  знервований  мак.

Ідеш  чи  стоїш,  але  слово  за  слово,
Ідеш  чи  стоїш  -  за  літами  літа.
Не  встиг  оглянутись,  як  слово  солоно
На  сон  твій,  на  крок,  на  літа  обліта.

1965

 

*  *  *
    
Може  бути,  що  мене  не  буде,
Перебутній  час  я  перебув,
Але  будуть  світанкові  губи
Цілувати  землю  молоду.

І  моєю  літньою  судьбою
На  Поділля,  Галич  і  на  Степ
Карим  оком,  чорною  бровою
Ти  мене  у  серці  понесеш.

Погойдаєш,  вигойдаєш,  вивчиш  -
І  на  вік,  і  на  єдину  мить  -
Біля  себе,  вічна  і  всевишня,
Знов  научиш  жити  і  любить!

1983

 

*  *  *
    
На  маленькій  планеті  у  великому  лузі
Сходить  вечір  на  синє,  на  сизе  й  сумне.
На  шовковому  вальсі,  на  блакитному  лузі
Як  давно  і  недавно  ти  любила  мене.

Як  раптово  в  хвилини  блакитношовкові,  -
Іще  рух!  іще  крок!  іще  подих  грози!  -
Зацвіли  твої  пальці  першим  цвітом  любові,
Зацвіли  твої  очі  першим  цвітом  сльози...

Відчорніли  в  саду  переспілі  пасльони,
Ззимували  сніги  ув  обійми  ріки...
Та  порожні  мовчать  на  цепах  телефони,
Та  над  ними  порожні  летять  літаки...

На  маленькій  планеті  у  великому  місті
Сходить  вечір  на  синє,  на  сизе  й  сумне.
На  сивавих  дощах  в  сполотнілому  листі
Як  далеко-давно  ти  любила  мене...

1971

 

*  *  *
    
Вночі,  середночі  хтось  тихо
До  мого  Слова  підійшов
І  став  дивитися  і  дихать,
І  я  відчув:  так  диха  лихо,
Так  ходить  лихо  -  Час  прийшов.

Прийшов  і  став.  І  вже  нікуди
Не  заховатись,  не  втекти,
Не  загубитись  поміж  люди,
Не  замінити  серце  в  грудях,
Нікого  в  світі  -  Час  і  ти.

Прийшов  і  став.  І  я  побачив:
У  погляді  його  сухім
Ніхто  не  любить  і  не  плаче,
І  не  біжить  ніхто,  й  не  скаче,  -
У  ньому  -  однаково  всім.

Усім  однаково:  і  сущим,
І  тим,  що  будуть,  що  були,
Однаково  морям  і  пущам,
Словам  безсмертним  і  вмирущим  -
Нікому  слави  чи  хули!..

Та  я  сказав:  що  хочеш,  Часе,
Усе  віддам  тобі  по  край  -
І  юність,  й  молодості  чашу,
Життя  сьогоднішнє  й  вчорашнє,
Лиш  Слова  мого  не  чіпай!

Не  зачіпай  його,  малого,
Не  бий  його  і  не  пали,
Бо  перед  ним  іще  дорога,
Бо  перед  ним  багато  й  много,
І  ми  із  ним  ще  не  жили!

Ще  все  нам  з  ним  -  передсвітання:
І  перші  сльози  перших  снів,
І  перший  сніг  з  усіх  снігів,
І  перший  берег  з  берегів,
Й  любов  ота,  що  є  остання!

І  очі  молодої  зливи,
І  тьохкіт  серця  уночі,
І  білий  цвіт,  і  камінь  сивий,
Солодкий  сон  оси  і  сливи,
Й  сови  у  присмерку  сплачі.

Ще  все  нам  з  ним  -  сама  тривога,
Ще  все  нам  з  ним  не  відбуло,
Ще  все  нам  радісно  і  довго.
Ще  все  нам  з  ним,  -  як  перед  Богом
Кажу  тобі,  -  не  перейшло!..

Все  те,  що  хоче,  -  обіймає
У  неодмінності  своїй,
І  Слово  серцем  напуває,
І  Слово  більше  не  вертає...
Моє  ж  живе  ще  -  пожалій!..

Я  знаю,  ти  в  своєму  плині
Нікому  спуску  не  даєш,
Ані  державі,  ні  дитині,
Ні  сивині,  ані  дружині!  -
Безсмертно  сієш,  смертно  жнеш!

І  з  невблаганними  очима
Ти  йдеш  крізь  вічність  і  крізь  мить,
І  темінь  в  тебе  за  плечима,
Й  поперед  тебе  мла-темнина,
Й  тобі  нічого  не  болить!

Чи  солодко,  а  чи  солоно
Тобі  дарма  -  нема  чи  є...
А  тут  -  і  трепетно  й  шовково!  -
А  тут  животворяще  Слово
Мого  народу  і  моє!

Це  слово  людської  надії,
Це  слово  крізь  хрести  і  прах,
Крізь  пил  віків,  усе  в  сльозах,
Пробилось,  вижило,  зоріє,
Горить  у  мене  на  устах!..

Вночі,  середночі  хтось  тихо
До  мого  Слова  підійшов
І  став  дивитися  і  дихать,
І  я  відчув:  так  диха  лихо.
Так  ходить  лихо  -  Час  прийшов...

1985 - 1986, Київ - Нью-Йорк

 

 

*  *  *
    
В  ясновельможному  тумані,
Де  під  березою  бугор,
При  всій-усій  своїй  осанні
Коронувався  мухомор.

І  стала  глибша  і  свіжіша
Качачо-гусяча  ріка,
Ожина  стала  ще  ожіша,
Горіх,  так  той  свого  горішшя
Все  ж  натрусив  -  земля  в  дірках!

І  раптом  запалахкотіли
Раптовим  золотом  гаї,
Заоглядались,  поніміли,
Мов  не  тутешні,  не  свої,

Бо  в  золотій  жовтневій  рані,
Де  під  березою  бугор,
В  ясновельможному  тумані
Коронувався  мухомор!

1980

 

 

*  *  *
    
І  те,  і  те:  як  птах  ранковий
Раптово  випурхне  з  трави,
Як  сон  перерваний  раптовий  -
Мені  не  йдеш  ти  з  голови.

Мені  ідеш  ти  -  не  докликнуть.
А  крикнеш  -  крикнув  і  сиди,
І  губи  дивляться  і  сліпнуть,
Не  надивившись  назавжди.

У  кожної  дороги  -  ноги.
І  крок  дороги  -  крок  розлук...
Мені  невідомі  дороги
І  снів  твоїх,  і  твоїх  рук...

І  якби,  може,  не  прощально
Ранковий  птах  злетів  з  трави  -
Непереквітло  і  вінчально
Мені  не  йдеш  із  голови.

 

*  *  *
        
За  птахом  піниться  вода.
В  малому  полі  мак  червоний
Пречисту  хмару  вигляда
І  макоцвітний  погляд  ронить.

Не  може  бути  двох  імен
В  одному  серці  на  світанні,
Не  може  бути  двох  знамен
В  одній  навіки-вічній  рані.

Ти  чуєш:  плачуть  по  мені.
Ти  чуєш:  плачуть  за  тобою.
У  множині  і  в  однині
Тобою  плачуть,  плачуть  мною.

А  досить!  брати  -  брали  з  нас
Терпінням,  тілом  -  чим  хотіли!
Ми  не  любили  їх.  Любили  
Ми  одне  одного  крізь  час.

На  юність  молодість  лягла  -
Її  обличчя  опівденне...
Прийшла  дор́ога  дорога
До  нас  -  до  тебе  і  до  мене.

Вона  нам  світиться  одна.
Вона  одна  на  всі  дороги.
В  ній  однина  і  множина,
Й  пречиста  хмаронька  від  Бога.

1975

 

*  *  *
    
Далекими  світами
Вночі  і  по  ночах
Горбатими  морями
Летів  додому  птах.

Його  мала  голівка
Боялась  над  крилом  -
Та  зацвітала  гілка  
Блакитно-білим  сном.

І  птах  сказав  до  себе,
До  вітру  на  крилі:
-  Нам  лиш  літати  небом,
А  жити  на  землі.

1968

 

*  *  *
    
І  замалий,  і  неширокий
Цей  світ  без  берега  і  меж,
Що  з  ночі  в  ніч  притихлим  оком
В  вікні  дорогу  стережеш.

Суха  та  шибка  чи  волога
У  сніголет  чи  в  дощосіч,
Але  порожня  йде  дорога
З  гори  під  гору,  з  ночі  в  ніч.

Вже  й  сон  твої  цілує  ноги,
Спориш  сіріє  за  дверми  -
Ти  заверни  мене  з  дороги,
Ти  хочеш!  можеш!  -  заверни!

Невже  нам  дітись  де  немає?
Хіба  ти  в  мене  не  одна?..
Ти  б  завернула,  та  немає
Ні  слів,  ні  голосу  нема...

1980

 

*  *  *
    
Іде  кіт  через  лід
Чорнолапо  на  обід.

Коли  чує  він:  зима
Його  біла  підзива.

-  Ти  чого  йдеш  через  лід
І  лишаєш  чорний  слід?

-  Бо  я  чорний,  -  каже  кіт,  -
Я  лишаю  чорний  слід.

Коли  ж  біла  ти  сама,
То  білій  тут  дотемна.

І  пішов  кіт  через  лід
Чорнолапо  на  обід.

Стала  зимонька  сумна:
За  котом  ішла  весна!

1969

 

*  *  *
        
Але  було  вже  пізно  мальвам,
І  літові,  і  ластівкам,
Лиш  далечінь  синьоблагальна
Когось  благала:  не  спускай!..

Але  -  прощалось.  Вітром-листом
Чи  по  тобі,  чи  по  мені.
Пустилось  берега  все  чисто  -
Одна  розлука  на  коні.

Давно  своїм  вирлатим  оком
Нас  приглядав  вирлатий  час,
І  маємо:  оце  глибоко,
А  це  ось  мілко  поміж  нас...

Я  знаю:  соняшники  карі,
І  карий  грім  у  гримині,
Та  чемодан  у  автокарі,
І  ти,  як  свічка,  в  далині.

1975

 

*  *  *
    
Безневинним  жовтавим  гроном
Вона  ще  йшла  жовтаво,  без  вини,
І  сині  сльози  билися  червоно,
Як  об  каміння  стиглі  кавуни.

Вона  ще  йшла:  півсмерті,  півпримари
Модерним  привидом  на  шпильках  між  людьми
І  сірих  брів  дві  золоті  примани
На  пересіннсі  тіпались  крильми.

Всі  думали,  одначе,  і  судили,
Четвертували  поглядом  її...
Злітались  солов'ї  до  свіжої  могили.
І  сивіли  від  співу  солов'ї.

1963


    
*  *  *
    
Блакитно  на  душі...  забув,  коли  мовчав...
Вже  гасли  пальці,  билася  дорога,
А  тут  тобі  і  нате:  молочай
При  березі,  в  камінні,  на  порогах...

Кричало  серце  літака  за  ним!
А  там,  внизу,  вода  свій  берег  мила,
І  весни  починалися  із  зим,
І  ти  неподалеченьку  ходила.

Де  не  повернешся  -  кругом  у  світі  ти...
Душі  світання,  сутінку  печалі,
Нема  в  тобі  ні  зрад,  ні  марноти,
Ти  вся,  як  є.  Ти  вся,  як  будеш  далі!

Люблю  тебе.  Ми  думаєм  одне.
За  білим  чорне,  поза  ним  червоне.
Не  вітер  тишею,  а  тиша  вітром  дме,
І  тане  мак,  в  червонім  чорне  тоне...

1975

 

*  *  *
    
В  Холодній  Балці  ніч  відьмяча,
Чорти  в  зеленому  чаду,
І  на  вогні  стегно  теляче
Чортам  обслинює  губу.

В  Холодній  Балці  Сіра  Відьма
З  винових  ходить  королів.
Ця  Сіра  Відьма  ще  свобідна,
І  носик  їй  свобідно  впрів.

В  Холодній  Балці  над  лиманом
Нирки  пірнають  в  золоте.
І  Сіра  Відьма  крупним  планом
Собі  коханнячко  плете.

Вона  плете  його  недбало,
І  так  і  сяк,  туди  й  сюди,
Плете  зумисне  і  небавом
І  губить  знов  свої  сліди.

Та  Сіра  Відьма  -  кров  з  туманом  -
Заходить  в  королів-сватів,
І  чорно  плачуть  над  лиманом
Програлі  армії  чортів.

Їм  світу  чорного  не  видно,
І  Сіра  Відьма  їм  свята  -
Не  мала  бідна  Сіра  Відьма
Ще  на  собі  свого  чорта.

Його  ще  тінь  не  прилетіла,
Він  Відьму  ще  не  пив  з  долонь,
Її  шовкову  тишу  тіла,
Шовкову  тишу,  як  вогонь!

1969


   
    
*  *  *
    
Вас  так  ніхто  не  любить.  Я  один.
Я  вас  люблю,  як  проклятий.  До  смерті.
Земля  на  небі,  вечір,  щастя,  дим,
Роки  і  рік,  сніги,  водою  стерті,  -
Вони  мені  одне  лиш:  ви  і  ви...
Димлять  століття,  води  і  народи...
Моя  ви  пам'ять  степу-ковили,
Зорі  небесний  голос  і  свободи.
Дивіться,  гляньте:  мій  -  то  голос  ваш:
Як  світиться  він  тепло  на  світанні...
Я  вас  люблю,  як  сіль  свою  Сиваш,
Як  ліс  у  грудні  свій  листок  останній.

1976


Нравится

 Всего комментариев: 0