» Побачення наосліп
   - ЖИТТЯ НЕ ТЕРПИТЬ ПУСТОТИ

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» МОї ВЧИТЕЛI




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897-1968): "Невичерпальність"

Євген Филимонович Маланюк - український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР. Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Відтоді Євген Маланюк весь час проживав закордоном (Польща, Чехословаччина, Німеччина, Америка).

1925 року в Подєбрадах (Чехословаччина) вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Саме це: войовничий дух; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» «свяченого ножа»; розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам, — приваблювали молодше покоління представників діаспори. Натомість старша генерація, схильна до поміркованості та нескінченних оплакувань недолі України, була просто шокована різким тоном письменника, його зневажливими оцінками і звинуваченнями на адресу земляків-малоросів, що ніяк не доростуть до рівня нації


Біоґрафія

1.

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало — загаснути забутим,
І спомином кінця — кісток народних хруст.

2.

Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість просина, як кобра,
Гадючим зоренням часу.

І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок,
Лиш електрично колють очі
Крізь все мереживо морок.

Заплутують густіш і гірше
Під діамантовий гіпноз,
І тільки бачу — камні, вірші,
І тільки чую — гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання,
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.

3.

Мушу випити келих до краю —
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згоряю,—
Чи побачиш, почуєш Ти?

Недорізаним звіром — вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито — надовго збите,
Там чорним повітрям — мор).

А я мушу незморено-просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол —
В голубі надвечірні дні.

 

Title

Тут ті ж невільники злиденні,
Тут та ж сліпа і рабська кров,
А там ім’я посмертне “Ленін”
Вже обертається в “Петро”.

І знову, знову вершник мідний
Над бруками з твоїх кісток,
Пускаючись в галоп побідний,
Заносить мідне копито —

Це ж він, незнищений, як завше,
В вітрах історії — стріла, —
Москву залізом загнуздавши,
Ще раз Полтавою пала.

Се мрець воскрес і бенкетує,
Наллявся кров’ю і гуля,
Копитом топче і катує,
І стугонить моя земля,

І тяжко стогне раб відвічний.
Даремно клекотить весна
І віє вітер історичний:
Він знов не чує і не зна.

1925


Прозріння

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.

О люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить — смердячий, безнадійний Лазар, —
Але намарне: навіть гній потух,
І тільки низом стелеться зараза.

Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів євразійських —
Бо ні хороби віку, ні Сіон
Не воскрешать. Бо сонценосним військом

Епоха йде молитви і огня,
Земля напнулась готикою росту
Й, де нині — бруд, де — парші і короста,
Дзвенітиме прозора радість дня.

Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природи,
І, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.

Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.


 

Від віку й донині…

Від віку й донині Еллада й Юдея —
Два ворога лютих на древній землі —
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких колоній
Гриміли століття меча і огня,
Здіймались до неба безсилі долоні
І марно молили великого дня.

В коріннях зростаючих готик, як язва,
Клубилося чорне, гніздилося зло —
То гетто душилось в пархатих міязмах,
То гетто, то гетто труїло й гнило.

І помста сичала, і ятрилась зрада,
І ядом руїни труїлася кров.
Два ворога лютих — Юдея й Еллада —
Від Тибру, від Райну аж ген по Дніпро…

22.11.1929

 

Вас пригадало, милий Юріє…

Юрієві Дараганові

Вас пригадало, милий Юріє,
Це літо хворе і жагуче,
А Ви вже там. Мене ж обдурює
Життя і знову, знову учить.

Та чи навчить? Боюся, друже мій,
Що все даремно, бо запізно.
Йду бездорожжями, калюжами,
І марно кличе вірш залізний.

О самото, терпкіш від оцету!
Яка печаль, яка пустеля —
Чужі жита у плямах осету,
Далечина, що хмари стеле.

Та все ж іду, хоч спотикаюся,
Ген ледве мріє поле бою…
Ні, вже ніколи не покаюся,
Мобілізований добою.

1929


Смаглявість від того вогню…

На Ольшанськім кладовищі в Празі,
в місці, де була могила Юрія Дарагана,
поховано якусь жінку.
Хрест валяється на стежці.

З часописів 1936 р.

Смаглявість від того вогню,
Грузинські очі, сухість вилиць,
Слова, що цокали і бились,
Продзьобуючи вихід дню.

Раз — орлій клекіт, раз — стріла,
Раз — вірна куля. І ніколи
Не змусив хам короткочолий
Схилити гордого чола.

Гірська душа зійшла в степи,
Де вітер, і козацькі чоти,
І щось, либонь, від Дон-Кіхота,
Бувало, в постаті тремтить.

Щось старовинне, щось п’янке,
Як пісня, як лицарство й слава,
Щось разом ніжне і тужаве,
Мов криця — тверде і крихке.

І от, ударив буревій
В пориві хижої нестями
Й засипав мертвими снігами
Вогонь очей і ніжність вій…

Лиш десять літ — і вже по всім.
Серця сліпі! Серця калічні!
Коротка ця хахлацька вічність,
Непевна і гірка, як дим.

02.11.1936


 

Будівлі дні ніхто не вирішив…

Будівлі дні ніхто не вирішив,
В очах від Вавилону — чорно.
На каторзі жорстоких віршів
Так тяжко душить слово-жорно.

Все рідше злет. Мотор задиханий,
А нерви тріпотять, як троси,
І, коли серце раптом стихне,
Нас зрадять крила альбатроса,

И не відчуємо, що страчене
Життя, від творчости криваве,
Що нам призначена двозначна,
Як поцілунок Юди, — слава.

1933

 

Візія

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.

Літаки закрутяться, мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем стане Страшний Суд.

Він дихне холодне духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані Божа Мати, ані Юрій
Людського не захистять життя.

І душа без стін і без одежі
Встане перед карою Руки.
…Тільки вітер в Книзі Спостережень
Перелистуватиме віки.

12.01.1933

 

Під чужим небом

1.

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю твій вогненний слід…

Ні, не знайти. Ніхто не знає,
Ніхто не чув твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сипаю,
Як завше: золото й мечі.

2.

Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ твій, сняться луки
І на узгір’ях — вітряки.

Там — свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п’єш самотній, смертний біль.

3.

Несу отут страшний свій іспит,
І знаю, що життя мине.
І мати, сидючи на призьбі,
Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає в далечінь.

Сіріє стріха під дощами,
Вже й хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.

4.

По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний джміль.

І ось все забуваю, все зникає в сутінні.
Зростає лише рівний профіль і зоряний зір,
Та ще заграв глухих за плечима твоїми тремтіння:
Всі принади твоєї страшної краси.

5.

Кожен день тут приходить пустельний і легкий,
А ти — там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі,
Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же?
Научи мене кров’ю твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
Із сльозами моїми змішаю питво.

Що мені телефони, версалі, експреси?
Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар,

Сниться гомін дубів прадідівських та річка,
Біла хата та тепла долоня сестри…
Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!
Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

 

*  *  *

Це нічого, що небо чуже і чужа
Далечінь віє в очі. Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.

Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій… Ясна
Тільки вічність. — Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.

І земля — наречена в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів —
Мліє солодко в сонячно-яснім меду
В першій, росній красі пелюстків.

 

Присуд

Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,
Тільки — трупи в житах, тільки — трупи
Та від хрипу кривава іржа,
Що замкнула посинілі губи…

Може, скажеш — зійде! Проросте!? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям займається степ
І регочеться з неба і з Бога.

Диким, древнім монгольським виттям
Необмежена тиша заводить:
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.

Але сонце не згасло. Горить,
Незворушне, байдуже тіло,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.


Невичерпальність

Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено — з заходу на схід,
Рамено — з півночі на південь.

І так розп’ята — віки,-
Вогонь буття не загасила.
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!

Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,-
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.

І ось — Стефаник і Куліш,
Ось — Коцюбинський, Леся — квіти
Степів страждальної землі,
Народу самостійні діти!

А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса,
І даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.

 

Шевченко

Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все — “Кобзар Тарас“,
Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою на довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,
Гонга, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.


 

Закарпаття

Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні
В тонкім мереживі зазеленілих віт!
Тут ще чорніш кількастолітні злидні
Підкреслює карпатський краєвид.

Корчма й нотар. А хліба — ні кавалка,
І світить ребрами замурзана марга.
Під мовчанку села балака тільки балка —
То Турія — по ріні — наріка.

Сини ростуть — неплодні самосії,
Доньки, як цвіт — на наймички роздай,
Бо над ім’ям — гнила мара “Росії”,
Щоб ти не був землі своїй ґазда.

с.Порошково, 1927 рік

 

Воякам

Так хутко згасло сяйво слави,
Так коротко тривала мста.
Лягли знесилені літа

На роки, на десятиліття,
На всю добу. І сивий згар
Того нещасного поліття
На наших чолах — знаком кар.

Куди б не йшли, де б не спинились,
Порожнє поле у очах,
Щоб серце судорожніш билось
По непереспаних ночах,

Щоб серце свій передчувало
Останній скорч. А мертвий зір
Все бачитиме: даль, навалу
І нерозкаяний простір.

7.Х. 1959


Пам’яті Осьмачки

Не хочу — ні! — цих похорон. Прости.
Хай тільки ворон тричі десь прокряче,
Що вже похований ти, неповторний ти,
Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячийі

Ні, не ув’язнить глина чужини
Твою труну, твій попіл вогнепальний,
Бо правнуки, що будуть знов сини,
Перенесуть у тишу спочивальні.

Посадять дуб. І, щоб з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним.
Внизу Дніпро котитиме блакить,
А в Києві шумітимуть каштани.

9.1Х. 1962

 

Вічне

1.

Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті Ті очі впивають
Степовий необмежений день,

Що зростає у небо, у вічність…
Плине вітер крізь села, сади,
Золоті Ті очі й ритмічні
Сині хвилі річної води.

2.

Як забути? Яка ж гадюка
З серця вижерти спогад могла б:
Зір — пекучий, як мука й розлука,
Мову — мед тих пахучих силаб.

В прибережне нагріте каміння
Б’ється плюскотом зимна вода,
Незабутньо-співуча і синя,
Несмертельна й повік молода.

І на тлі її — тіло дівоче,
Заціловане сонцем… Верни!
Поверни золоті її очі,
Сині хвилі і вітер весни.

3.

А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла хвиля пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу,
Мов полум’я блакитне, лине спів.

То ти вергаєш із Синюхи. Плине
Знайомий голос. Плине і пече…
Повік, повік не згасне й не загине
Той сніг вишень, те золото очей.

 


Нравится

 Всего комментариев: 0