» Побачення наосліп
   - Настоящий друг

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» МОї ВЧИТЕЛI




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ДМИТРО ПАВЛИЧКО (1929): "Червоне - то любов, а чорне - то журба"

Дмитро Васильович Павличко (нар. 28 вересня 1929, Стопчатів, нині Косівський район) — український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч, Герой України. Ото в людини творчої енергії! Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. "Пальмова віть" 1962. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988), Покаянні псалми (1994), Антологія словацької поезії XX століття (1997), Золоте ябко (1998), Сонети В.Шекспіра (1998), 50 польських поетів (2000), Поезії Хосе Марті (2001), Наперсток (2002), Рубаї (2003), Сонети (оригінальні твори й переклади), 2004, Не зрадь (2005), Три строфи (2007), Аутодафе (2008), Мала антологія хорватської поезії (2008), Потоп (2010), Золоторогий олень. Поема (2011), Най поховають мене на цьому полі. Новела (2011), Разом. Вместе: збірка поезій. (з Ратнером О. Г.), 2013.

 

 

Два кольори

Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

 

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

 

Чечня

Знов Москва розпинає народ,
Що повстав за державу свою,
Знов закутих в залізо заброд
Зустрічає чеченець в бою.

Двоголовий орел в два дзьоби
П’є чеченську палаючу кров!
Ну, а ми мовчимо, як раби,
Що збоялись вчорашніх заков.

Це фальшивої волі мораль,
Честь лукава, сповита в брехню,
Та прийде знахабнілий москаль
І до нас, як зруйнує Чечню.

Прометею, кривава красо,
Ти й з Парижа підмоги не жди!
Може, тільки хлопчина з УНСО
Принесе тобі в жмені води.

А Європа, та курва стара,
Посміхатися буде здалік,
Як наповниться кров’ю Кура
І — всі русла зросійщених рік.

Буде лиця ховать у вуаль,
Видавати за жар порохню,
Та прийде знахабнілий москаль
І в Париж, як зруйнує Чечню.

Там — вогонь. У вогні — Прометей!
Люди, гляньте, там діють кати!
Я кричу, та не бачу людей,
Бачу тільки глухі животи.

 

Європа

Зрадлива й вірна ти, ненависна й кохана,
Свята й обмацана руками королів,
Я знов до тебе йду шляхами Чінгісхана,
Сусід, що від жаги до тебе захмелів.

А може, я - твій син? Можливо, папська булла,
Климентом писана, то - метрика моя?
Та ні, я з тих віків, що ти про них не чула,
Тебе ще зроду не було, як народився Я.

Я боронив тебе від диких орд зі Сходу -
Не за платнею йду, а глянути спішу
На камені, що з них різьбила ти свободу,
І на красу твою, принадливу й чужу.

6.Х.2006

 

* * *
Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

 

Божевільна

В дворі тюрми, в містечку Яблунові,
Лежали вбиті воїни УПА.
На їх очниці, на калюжі крові
Спадала з неба снігова крупа.

З гір жінку привели чужі солдати.
- Впізнай своїх! З лиця крупу змахни!
І їм відповіла скорботно мати:
"Я бачу й так, що це мої сини!

Тут п'ятеро, а в мене тисяч триста,
І всі вони живі і молоді".
І страх з'явився в голосі чекіста:
"Ты баба сумашедшая, уйди!"

20.ІХ.2006

 

homo

Цей світ біжить до прірви і не може
Спинитися: не має він гальма.
Є хлібний стіл, і полюбовне ложе,
І жадібність добробуту німа.

Він в рух потугу всю свою вкладає,
Мов хоче перегнати сам себе,
Хоч, бувши в космосі, побачив, знає,
Що небо чорне, а не голубе.

Для побудови раю, як відомо,
Була нам Богом віддана Земля,
Та збудував тут пекло мудрий homo
І сам тепер втікає звідсіля.

11.Х.2006

 

Якби я знав

Якби я знав, як тяжко ранить слово
Моє, та не когось там, а мене;
Забуте мною, вдарило раптово,
Тупе, неначе вістря кам'яне.

Чому воно мене не вбило змаху,
Чому лиш виставляє на страму?
Можливо, я писав його зі страху,
А може, вірив я колись йому?

Я смерті не боявся, та достоту
Не відав правди, був сліпий, як дим.
Якби ж я знав, яку страшну скорботу
Несе життя, я вмер би молодим!

7.Х.2006

 

Жінки

Жінки й дівчата йдуть. Дівчат не бачу.
Жінок очима не ловлю також.
Та щось кричить в мою печаль хлоп'ячу:
"Таж не дивися так! Не чужолож!"

Я одвертаюся, істота маскулінна,
Але мій дух захмелюють жінки,
Литки смагляві, сяючі коліна,
Грудей розхилених материки.

Жінки летять крізь мене, наче птиці,
Я серцем чую теплий помах крил;
І не одну тримаю я в зіниці,
І випускаю знов на небосхил.

15.ІХ.2006

 

* * *
Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.

Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.

 

* * *
Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

 

* * *
Все не те, коли нема любові.
Почуття й слова — тріски дубові,
Дні — болящі, немічні старці,
Магістралі — темні манівці,
Яблуневий цвіт — зола летюча,
Небеса — асфальтна сіра туча,
Сміх — петля на горлі, булка — глей,
Пісня —хоч бери і сам заблей!

Ось — любов! Дими — дихання липи,
Почування й слово — смолоскипи,
Дні — невтомні, ясні юнаки,
Манівці — між зорями стежки,
Попіл — крила золотої птиці,
Хмара — поле стиглої пшениці,
Плач — знімає з голосу петлю,
Пісня й хліб волають: «Я люблю!»

 

* * *
Моя гріховнице пречиста,
Моя лілеє на багні,
Чужі обійми, як намиста,
Ти познімала при мені.

І знов, як у дитини, очі,
Нічим не відвернути їх.
І на твоєму непороччі
Лечу я в безконечний гріх.

Невже ти хочеш одпокути
На душу стомлену свою?
Невже ти хочеш одягнути
Моєї вірності шлею?

Скрипучі хомути і ярма
За ласку ночі й сором дня?
Чом яблука не рвем задарма
Із дерева життя й знання?

Чи ти готова до вигнання
На нашу землю кам'яну,
Де праця старша від кохання,
А хліб — від нитки бурштину?

Підеш? Візьми свої агати.
Такою будеш, як була.
В мою уздечку запрягати
Мене ти будеш, як осла.

Ти будеш їхати світами,
Усівшись на моїм хребті,
І кидати за джиґунами
Свої очища золоті.

А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Ні у потворну безвість бруду,
Ні у нудоту чистоти.

За те, що ти взяла у змія
І принесла мені той плід,
В котрім була нужда, і мрія,
І молодість на сотні літ.

1967

 

* * *
Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.

Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

 

* * *
Я в пазуху зайду тайком,
Неначе злодій до комори.
Там пахнуть груди молоком,
Мов травами гуцульські гори.

Нічого більше там нема,
Лиш хрестик золотий – між ними,
І запах, що мене з ума
Збиває тайнами хмільними.

Я не вкраду того хреста,
Бо золота мені не треба.
Я тільки притулю уста
До тих висот, немов до неба.

 

* * *
Акації. Бджолині дзвони.
Пшениці колихливий лан.
І маків полотно червоне,
Рвучке і ніжне, мов талан.

Гніздо в колоссі, мов колиска,
Очей твоїх знадливий ляк;
Як шпиль блідого обеліска,
В блакить застромлений літак.

Цілунки стишені й неситі,
Полови сонячна луска;
Як пальми слід на антрациті,
На спині слід від колоска.

 

* * *
Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!


Нравится

 Всего комментариев: 0