» Побачення наосліп
   - Есть у правды цена...

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» Лікоть до ліктя
» МОї ВЧИТЕЛI




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » БОРИС ОЛІЙНИК (1935-1917) "На березі вічності"

Борис Олійник - відомий український поет, перекладач, державний діяч. Автор неповторних віршів... Моя йому велика пошана і вдячність...

 

 

 

 


НА БЕРЕЗІ ВІЧНОСТІ

В  колонах.
       Поротно.
             Крізь  попіл,  і  бронзу,  і  мармур.
З  непам'яті. 
     З  пам'яті,
           з  виру  морського  і  суші
Солдати,
         матроси,
               єфрейтори
                       і  командарми
Суворо  проходять  повз  нас,
                             і  грядущих,  і  сущих.
Проходять
         поротно
               в  погонах,  у  личках,  в  петлицях.
Біжать  до  воріт
             матері,  наречені,  дружини.
І  дивляться, 
           дивляться  в  лиця,
                   як  злякані  птиці,
Шукають,  питають:
                 хто  мужа,  хто  брата,  хто  сина.
Проходять  повільно,
                     неначе  тумани  осінні.
Велике  мовчання  стоїть, 
                           як  гора  над  світами.
І  раптом  цю  тишу
                     навиліт  пронизує:  "Сину-у!"
І  десь  из  колони,
                 як  з  берега  вічності:  "Мамо-о!.."
Біжать  од  воріт
             матері,  наречені,  дружини,
Злітають  хустки  і  лягають  на  трави  снігами.
І  кришиться  небо  від  зойків  згорьованих:  "Сину-у!"
І  листом  осіннім  спада  над  колоною  "Мамо..."

Проходять,
             проходять  - 
                         і  несть  їм  кінця  і  начала.
Шукаю  між  тих,  що  безвісти...  у  судну  годину.
Та,  батьку...  Та  де  ж  ти?
                   Ми  ж  тридцять  віків  тебе  ждали!
І  чую  здалека,  як  з  берега  вічності:  "Сину..."

Я  сліпну.
       Невже  це...  іде  він  до  мене  в  обмотках?
Як  маршальська  лента, 
                     вінчає  плече  йому  скатка.
Стою,  посивілий.
                 А  він  мені...  зірку  -  з  пілотки.
О  світе  ж  мій,  світе!!!
                   А  я  ж  уже  старший...  від  батька.
Так  будьте  ж  ви  прокляті
                       нині,  і  прісно,  й  назавше,
Усі,  хто  посяг  на  святиню  всесвітнього  ритму.
Коли  проти  глузду
                   сини  од  батьків  своїх  -  старші,
Коли  в  божевіллі  за  травнем  -  зима,  наче  бритва.
...Провісницькі  сурми  схитнули  небесні  чертоги.

І  знову  поротно
                 шикують  батьків  командири.
Стають  перед  нами,  як  судді,
                                     пречисті  і  строгі.
І  ми  перед  ними  - 
                     на  лінії  їхньої  віри.
З  Європи  до  Азії,
                         в  грізному  сяйві  багнетів,
Їх  -  двадцять  мільйонів!!!  - 
                                   смертей  своїх  дату  затерши,
Встають.
         І  нема  серед  них  ані  других,  ні  третіх.
У  списках  Планети
           однині  усі  вони  -  перші.
Велике  мовчання  стоїть,
                     як  гора  позахмарна.
І  в  тиші  оцій,  коли  чутно,
                         як  сходить  пшениця,
Охриплі  в  окопах,  закуті  в  бинти  командарми
Говорять  нам  Слово
                       і  віщо  вдивляються  в  лиця:
-  Сини  наші  вірні.
                     Брати,  матері  наші  й  сестри,
Не  треба  печалі:  ми  падали  в  січах  без  ляку.
Над  нами  ніколи  не  плакали  тужно  оркестри, 
Бо  з  наших  плацдармів  живі  починали  атаку
За  те,  щоб  земля  не  зійшла  з  голубої  орбіти,
Щоб  в  юному  світі 
                       і  нині,  і  прісно,  і  завше
В  одвічному  ритмі
                     за  травнем  приходило  літо,
Щоб  ваші  сини  не  були  од  батьків  своїх  старші.

Ми  чесно  своє  одробили  на  ратному  полі.
Нам  легко,  бо  ми 
                       уже  пам'яттю  вашою  стали.
Дивіться  ж,  нащадки:
                               в  долоні  синівської  долі
Втручаємо  світ  ми
                           і  наших  знамен  краснотали!
...Велике  мовчання
                       росте  обеліксом  з  граніту.
Колони 
       поротно
                 відходять  в  тумани  осінні.
І  ми  стоїмо
           при  началі  своєї  орбіти,
І  я  відчуваю,
           як  досвід  приходить  до  сина.
Нам  випало  сину,
               досіяти  і  долюбити
Отецькеє  поле  - 
               і  стати  нового  початком...
І  я  відчуваю,
             як  доля  великого  світу
На  наші  рамена 
             ляга,
                 наче  батькова  скатка.

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
У сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями
І срібло на травах,
і золото на колосках.
Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
чекали на нас край воріт.
Та ми переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
махнула рукою —
злетіли увись рушники.
- Лишайтесь щасливі, -
і стала замисленим полем
на цілу планету.
На всі покоління й віки.


*   *   *
Віддай  усе,  що  взяв,  і  освятись.
Ще  більше,  ніж  узяв,  зумій  віддати.
Стоїть  на  видноколі  світла  мати  – 
У  неї  вчись.

Вона  тебе  у  всесвіт  віддала.
О,  як  боліло  їй  –  аж  кров  біліла,
Коли  вона  себе  в  тобі  родила!
Нічого  не  зоставила  собі:

Свою  красу,  непогрішимо  світлу,
Передала  тобою  в  лоно  світу
І  увійшла  в  космічний  колообіг.
Тепер  тобі  платити  час  настав,

Зумій-но  надароване  віддати:
Себе  пізнати.  Народити  матір.
Углиб  розбудувати  отчу  хату.
В  космічний  колобіг  синів  послати...
А  ти  гадав:  безсмертя  –  річ  проста?


О ЖОВТИЙ КВІТ МЕЛОДІЇ РОЗСТАНЬ

О  жовтий  квіт  мелодії  розстань
Над  строгими  квадратами  перонів...
І  тихий  сум.  І  подано  состав.
І  ти  пливеш  од  мене  на  платформі.

-  Ну,  що  ж,  прощай,  -
                                     у  котрий  уже  раз
Губами  вимальовую  похмуро.
А  ти  -  і  не  дружина,  й  не  сестра  -
Кладеш  долоню  на  мою  зажуру.

Прощай...
         Мій  плащ  на  осені  прижух,
І  в  тебе  очі  затаїли  муку.
А  можна  б  раптом  перейти  межу,
І  ти  -  моя.  І  к  бісу  всі  розлуки.

Сказати  полустанкові:  "Прости.
Набридли  рейки.  Час  і  до  спокою".
Але  тоді  вже  й  ти  була  б  не  ти,
І  я  б  уже  не  був  самим  собою.

Тож  знов:  прощай.
                         Состав  мій  одійшов,
Щоб  ти  виходила  чекати  знову,
Щоб  хтось  дрібненько  розтрусив  смішок
Над  дивом  платонічної  любові.

А  я  щасливий,  що  вручила  ти
Мені  одвічну  тугу  за  тобою,
І  хоч  тебе  лиш  вигадав  такою,
Зате  й  вірнішу  тебе  не  знайти.

Зате  я  певний:  ти,  немов  сосна,
Чекатимеш  на  сірому  пероні
Навіть  тоді,  як  спиниться  состав
І  я  уже  не  вийду  із  вагона.


Я СПОКІЙНО Б ЛЕЖАВ ПІД ВАГОЮ СТОЛІТЬ

Я  спокійно  б  лежав  під  вагою  століть, 
Я  б  давно  вже  й  землею  став, 
Але  ж  бісова  дівка  на  кручі  стоїть, 
Огорнувши  вітрами  стан.

Вже  зітліли  до  кореня  меч  і  щит, 
Наді  мною  гуде  Дніпрельстан. 
Але  ж  бісова  дівка  на  кручі  стоїть, 
Огорнувши  вітрами  стан.

Це  було  зо  дві  тисячі  з  гаком  літ, 
Коли  стрів  мене  вражий  спис:
От  як  стала  на  кручі,  так  і  стоїть, 
І  в  зіницях  лукавий  біс.

І  зове,  і  чарує  бровою-крилом, 
І  п'янить,  мов  козацький  мед, 
Перехоплений  в  стані  купальним  зелом 
Ворожбитського  зілля  букет.

Ех,  повстав  я  -
             розпалася  скіфська  гора, 
Наполохавши  римських  гусей! 
Взяв  я  рештки  меча,  золоту  пектораль 
І  сховав  крадькома  в  музей.

Я  одягся  модерно  в  нейлон  і  лавсан, 
На  побачення  біг  сто  літ. 
А  вона,  огорнувши  вітрами  стан, 
Вже  на  іншій  межі  стоїть.

Я  роззув  черевики,  я  біг  сто  літ, 
Я  побив  олімпійський  рекорд! 
Та  вона  вже  на  третій  межі  стоїть,  - 
А  нехай  би  взяв  мене  чорт!

Я  поклав  собі:  вмерти  і  стерти  слід. 
Хай  гуде  по  мені  Дніпрельстан...
Але  ж  бісова  дівка  на  кручі  стоїть, 
Огорнувши  вітрами  стан.



МЕЛОДІЯ

Заболю, затужу,
           заридаю... в собі, закурличу,
А про очі людські
            засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
           на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
           на мовчання моє печать.

Забіліли сніги,
            забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
           як зів'яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
            там, де наше відтьохкало літо, -
Забіліли сніги... забіліли сніги...
           замело.

Це приходить, мов сон.
            Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип... чи сльоза,
           чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
            ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
           і тиха лілея руки.

Я для інших одцвів,
            я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
                туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
            підійди і торкни мої віти -
Я тобі засвічусь,
           як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю... в собі,
            закурличу.
А про очі людські
            засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
            на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
           на мовчання моє печать.



ПОХОРОН УЧИТЕЛЯ

Як несли його тихо в нове житло
По бруку, по бруку, по бруку, -
Був місяць май. Сонце пекло.
...Мерзли руки.

Сизий пил опадав на хрести перехресть.
Зітхали старі: відмучивсь.
Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:
Грали учні.

А коли проминали школу і сад,
Молода... молоденька антонівка
Підійшла до труни, сахнулась назад:
- Олексію Антоновичу?!

Та чи він не почув, чи удав, що спить,
Бо несли його високо-високо,
Тільки пальці, здалось, ворухнулись на мить,
Наче листя, на жовтні висохле.

Обіч шляху тулилися скромно авто.
Шоферюги, на слово колючі,
Сигарети ховали в рукав. Бо то
Були його учні.

Затихали у хатах дрімучі сварки,
Видихалися чвари ядучі.
І стояли сумирно дебелі дядьки -
Його перші учні.

А один, що сивухою очі залив
І таке - не при дітях - варнякав,
Як побачив його, ураз прохмелів
І по-людськи заплакав.

А один генерал, увесь в орденах,
Що звитягою смерть перевершив,
Прочитав телеграму. Збілів, як стіна.
Вперше...

Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.
Триста лих мені дивиться в вічі.
То за віщо ж до всього ще й ця журба?
Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!

Як могли ви, учителю, вмерти, коли
Мені й так до нестями прикро?
Я ж вам вірив, як Богу. Мені ви були
За отця, і Духа, і... приклад.

Та коли б хоч вітрища ламали кущі
Чи осіння осмута висла,
Та коли б хоч лили трафаретні дощі, -
А то ж май зацвіта, як пісня!

Він сказав:
- Не вдавайся до самобиття.
Не спіши головою з кручі.
Я тому саме в травні лишаю життя,
Щоб його цінували учні.


БАЛАДА ВІРНОСТІ

всім удовам війни присвячую

Застогнало,  заплакало  - 
Чи  сова,  чи  вдова?
Покотило  байраками.
Задиміла  трава.

Недобілене  около...
Щітка  випала  з  рук.
Тільки  здавлено  охнула
І  осіла  на  рунь.

...Він  спіткнувся  край  битого
За  сусіднім  селом.
Підняли  на  граніт  його
В  піднебесся  чолом.

...Прийде,  здійме  натруджені
У  небесну  безмеж:
-  Що  ж  ти  довго  так,  суджений,
Все  додому  не  йдеш?

Скільки  білено  около,
Стільки  сипався  квіт.
Вже  онуки,  як  соколи,
Розлетілись  у  світ.

Вже  й  сусіда  не  сватає  - 
Удівець-самина.
Вже  і  свято  не  святиться,
А  тебе  все  нема.

...Поховати  замовила
Біля  того  села.
Побілила  ще  й  около
І  покірно  лягла.

На  причасті  отерплими
Прошептала  душа:
-  Я  до  тебе  хоч...  мертвою,
Мій  єдиний,  прийшла.

ОСТАННІЙ
Настане  день
                 скорботи  світової  - 
І  попливе  у  лодії  труни
За  вічний  круг  і  пруг
                             Останній  Воїн
Великої,  Священної  війни.

Душа  солдата  в  потойсвітнім  краї
Повільно  рушить  на  суворий  звіт,
І  від  осколків  давніх
                             перед  раєм
Дуга  безпеки  заячить  у  світ.

І  сам  Петро,
             зачудування  повен
З  не  баченої  досі  дивини,
У  Всеблагого  запитає:
                           -  Хто  він?  -
І  Бог  відкаже:
                   -  Се  -  Останній  Воїн
Великої,  Священної  війни.

Ти  відчини  Йому  ворота,
                             Петре,
І  -  грішного  -  до  раю  запроси:
Він  на  землі  зазнав  такого  пекла,
Що  Я  Його  простив
                       на  всі  часи!

...Останній  залп
                 прониже  тишу  гостро.
І  в  щемну  мить,
                 як  сироти  в  сльоту,
Таку  печать  відчують  час  і  простір,
Що  навіть  кутий  з  каменя
                       Апостол
Ледь  стримає  за  вією  сльозу.


О, ЯК МИ РЕВНО КЛЯНЕМО ТИРАНІВ...

О,  як  ми  ревно  клянемо  тиранів,
А  їм  оте  -  як  мертвому  баклага:
Лежать  собі,  усохлі,  мов  тарані,
У  полинялих  мушлях  саркофагів.

Двадцятий  вік  відважно  і  громово
Старих  богів  розвінчує  на  стінах.
Зате  перед  новими  -  по-новому,
Демократично...  повза  на  колінах.

А  сфінкси,  як  завжди,
                             ховають  тайни
У  сардонічнім  обрисі  губів...
І  взагалі:  коб  не  було  рабів,
Цікаво,  чи  з'явилися  б  тирани?



Я В ЦЕНТРІ КОЛА, ВИЗНАЧЕНІМ СОНЦЕМ

Я  в  центрі  кола,  визначенім  сонцем, 
Заглиблю  руку  в  чорний  чорнозем  - 
І  стеля  над  готичним  храмом  сосен 
Спаде  на  мене  зливою  озер.

Я  почекаю...  Засурмлять  джерела... 
Ще  почекаю...  Пісня  в  мозолях... 
І  як  відчую,  що  мене  земля 
Приймає,  мов  напровесні  дерева;

Що  вже  мене  на  цифри  не  розкласти, 
Бо  пальці  переходять  у  бруньки, 
Що  маю  право  на  верховне  щастя:
Рости,  не  спрограмований  ніким,  -

Тоді  гукну:
-  Беріть  планети  з  бою, 
Ламайте  світ  дюралевим  крилом, 
А  я  лишуся  на  землі  вербою, 
З  якої  перше  колесо  пішло.



ЛІТА ВЖЕ НЕ МЧАТЬ

Літа  вже  не  мчать,
                           як  лошата  прудкі  в  табуні,
Повільно  бредуть,  як  верблюди  в  піску
                                         марокканськім...
Все  легше  когось  підловити  на  щирій 
                                             брехні,
Все  важче  купитись  на  срібну  блешню
                                             провокацій.

І  вже  починаєш  не  час  цінувати,
                                         а  мить,
Холодний  аналіз  чуття  затискає
                                         в  лещата...
Все  легше  чийсь  відступ  од  юних  замрій
                                                       зрозуміть,
Все  важче  і  важче  той  відступ  прощати.

На  перше  захоплення  око  не  вельми
                                               зважа  - 
Досвідчене  око  навчилось  вивчати
                                           й  мовчати...
Все  ближче  з  імли  підкрадається  вічна
                                                         межа,
Все  далі  назад  відпливає
                               безхмарний  початок.

Не  ті  уже  чари  несе  проліскова  пора,
Не  той  уже  хміль  від  коси,  і  краси,
                                                     і  косинки...
Все  рідше  від  першого  погляду  серце  вмира,
Все  більше  у  ньому  примруженої  оцінки.

Певніше  обходиш  ковбані  й  каміння  мулькі.
Обачніші  рухи,  скупіші  і  жести,  і  жарти...
Все  нижча  відсоток,  рокований  на  помилки.
І  так  неймовірно  зроста
                                   їхня  вартість!


ДО ПРОБЛЕМИ ДОБРА І ЗЛА

Де тільки я не бродив оці тисячу літ!
Скільки забулось? Забудеться скільки?
    Не знаю.
    Кров закипала на кризі по краплі, як глід.
    Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

    Хтось мене вів через холод заплющених сіл.
    Згарища станцій... Безокі віконні провали...
    Лики і лиця... Поземка ядуча, мов сіль, -
    Все те за вигоном пам'яті пилом припало.

    Хтось мене кинув (чи зрадив?) опівніч сліпу...
    Хто ж це? Забулось...
    Але вкарбувалось навіки.
    Жах одинокості, туга посмертна в степу,
    Косо -
    прицільна, на жертву -
    атака шуліки...

    Все те розмилось буденним, як січка, дощем,
    Та запеклося тавром на пергаменті долі:
    Блискавка пострілу за полохливим кущем.
    Отвір жорстокий у ніжному тілі тополі.

    Дати безликі пішли в снігову крутію,
    Крики погроз відповзли за хитке видноколля,
    Тільки єдина,
    що кулю спинила мою, -
    Світить мені рятівною свічею тополя.

    Давши ім'я їй (нема без імення добра!),
    Тайну його стережу, як вона -
    мою кулю.
    Небом укрив, приголубив сагою Дніпра,
    В крону її поселивши, як пам'ять, зозулю.

    Далі іду. Проминаю байдужі стовпи.
    Лиця байдужі, неначе стовпи,
    проминаю,
    Прізвища станцій якихось...
    уже й не згадаю,
    Потяг промерзлий відгув у забуті степи.

    Бив мене вітер жорсткий і жорстокий,
    як жерсть.
    Де ж це було? На якому роз'їзді?..
    Забуто.
    Та не забуто: у небо вростаючи круто,
    В благословенні тополею зведений перст...

    Дав їй імення (нема без імення добра!).
    Світить у пам'яті знаком живого карбунку.
    Прагну до неї, немов до межі відрахунку,
    Щоб не згубити дороги до осі Дніпра.

    Хай би куди не хилила мене течія, -
    Сущим у плоті чи вітром нечутним у полі, -
    Все ж повертатимусь, яко на круги своя,
    До таємниці,
    запеченій в серці тополі.

    Манить мене - і манитиме! - куля мала,
    Доки у ній ще ховається слизько і хитро
    Ім'я стрільця,
    зароковане в тайні калібру...
    Адже нема, товариство, без імені зла!



КУМИР

Прийшов з вербово-степових країв,
Де все таке безмежне і зелене.
І втиснута в квадратну раму сцена
Його гнітила реготом вогнів.

Спочатку слухачам своїм навстріч
Виходив по-косарському понуро.
І театральний модний однострій
Лякавсь його могутньої статури.

Та голос був - позаздрив би й Гомер!.
Він потрясав колони, як підпорки.
Ревла у дикім захваті гальорка,
І навіть млів досвідчено партер.

А час минав. По килимах афіш
Усе певніше він ступав на сцени.
І з кожним днем м'якіше і ладніш
Лискучий фрак всідався на рамена.

Зійшла засмага. Між колег обтерсь,
Осмислив жести на вагу і доторк:
Уклін глибокий - в голубий партер,
Демократичний помах - на гальорку...

Бувало, проклинаючи силон
І фанатичну відданість гальорки,
Він наїздив у батьківське село
Відчути степ і вирій без підпорки.

І знову - сцени голений паркет,
Автографи, коханки і зальоти...
Вже не співав - обігрував партер
І загравав обачно до гальорки.

І вірив, що юрба - олімп і дно -
Раби його примхливої химери.
Незчувшись, як попавсь уже давно
На довідок гальорки і партеру.

Та якось - чи забракло в нього сил,
Чи переграв, чи ще якась холера, -
Зірвався голос. Обів'яв і сів
До хрипу рядового контролера.

І зал його, немов плювок, розтер,
Роздерши криком тишу на пацьорки.
- Ганьба! - гукав досвідчений партер
Під свист і тупіт юної гальорки.

І він зійшов. І тої ж миті вмер
Для тих, із ким він торгувався щиро...
Тим часом вже на іншого кумира
Націлились гальорка і партер.



В ОБОРОНУ ХЛІБА

Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, -
Я аж завмер, коли ти... півхлібини
«В дев'ятку» натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину...
Футбол, як бачиш, - не солодка гра!
Перепочинь. Та поговорим, сину.
Бо є про що. І - вже давно пора.

Я просто, не домішуючи меду,
Скажу:
коли ти замахнувсь ривком
Ударить хліб,
твоя весела кеда
Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так,
що потемніло в оці,
І по державні крайні рубежі
У всіх, що пухли в сорок шостім році,
Від жаху похолонуло в душі.

І у батьків, які на полі ратнім
Ділили хліб, мов долю у бою,
Відкрилися старі солдатські рани
І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м'яч,
Так застогнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач.

Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто - чуда із чудес, -
Яка нас охрестила на Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього, трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки тіло,
У нім народна світиться душа.

І я тобі сказати чесно мушу:
Ти можеш лущить м'яч, немов горох,
Але коли вже замахнувсь на душу, -
Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

 

 

 

 

 

 

 


Нравится


Ігор Рубцов    (13.10.2013 07:36)
Добре, що це ім'я з'явилося у твоїй підбірці. Борис Ілліч - один з небагатьох, кого особисто я вважаю совістю нації, при всіх можливих розбіжностях у поглядах. Ще давно, коли він прийшов у Верховну Раду від комуністів, я подумав: "Ти ба, і цей із червонопиких!" Але тоді я ще не знав ні його віршів, ні вектору дій пана Олійника, а коли дізнався, то замислився: "Або Борис Олійник не комуніст, або комуністи у нас не комуністичні". Я й досі цього не знаю. Він породив в мені таку роздвоєність, а якщо говорити мовою медиків - шизофренію. Сильно пом'якшуючи термін, яким я визначаю ставлення до комуністичної ідеології, напишу так: "неприязно". А про Бориса Ілліча вже сказав вище - совість нації. Як пояснити таку відсутність логіки? Краще не намагатись цього робити. Вивчаючи творчість людини, я розумію тільки її чисті помисли, нелукаве серце, бажання прислужити народу України. Хіба треба ще якось доволити це, крім того, що вже зроблено ним у літературі і у владі? Для мене вже достатньо. Дякую тобі за посилання!

 Всего комментариев: 1