» Побачення наосліп
   - Киев глаз не сомкнёт...

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ВЛАДИСЛАВ ЛОЗА: "Притча про мiнне поле"

Отакий в країні підростає геній... І ми пишаємося ним! А значить - і країною! Оскільки він ще дуже юний, багато про нього не розповідатиму. Зовсім скоро він сам розповість про себе світові.


Про спiльне й вiдмiнне

Подарую Київ я Ольстеру.
А той Ольстер додому візьму.
А ти з’ясуй, чому так треба
Й довго не мудруй.

              Андрій Середа

Шону Маклеху

Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

© Владислав Лоза         08.01.14

*Арфа на зеленому - символ ірландського національно-визвольного руху.

**Тін-вісл - народна ірландська флейта з шістьма гральними отворами та діапазоном у дві октави.


Притча про мiнне поле

Ішли роки бунтарства й непокори;
Брехня свою вертіла круговерть…
Одне звичайне поле, біле поле –
Укрилось вибухівкою ущерть.

Людей шляхетних поле, наче мати,
До себе пригортало в холод зим…
А виродки, від гідності байстрята –
Знаходили фінал на полі тім.

Та хтось, на темні хитрощі падучий,
Його простукав кігтями ціпків…
І стало поле, волею болюче,
Привільним для осудливих синків.

Тепер літають понад полем кпини,
В`їдаючись в артерії землі;
А міни… Заіржавіли ті міни.
Перевелися в мінах капсулі!

Митці від Бога, потенційні юди!
Згадайте, що оце я вам кажу,
Коли вам закортить в угоду бруду
Змінити самовибух на іржу.


© Владислав Лоза 12.01.14


Трагедiя мови

Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Ліна Костенко

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малої
Школярки.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

© Владислав Лоза    03.01.14


Про оди й панегiрики

Казали:
“Оди
Для поета –
Зло!
Негідно це –
Присвячувати оди!
Для того оди –
Справжнє
Творче
Тло,
Хто мірку
Благородства
Втратив
Зроду.”

Панове,
Не до місця
Ваші кпини.
Ми
Ницості
Напилися
Сповна:
Бо пам`ятаєм
Зрадника
Тичину,
Бо не омита
Рильського
Вина.

Поет від віри
Просто
Має Крила.
Поету вірити –
Це дихати
І жить.
Поет – це той,
Кого лиш осліпили,
Але не змусили
Догідливо
Служить.

По кручах,
Барикадах
І Вандеях
Ідуть когось
Поети
Прославлять…

Несоромно
Вмирати
За ідею –
Їй соромно
Нещиро
Присягать.

© Владислав Лоза   26.01.14


Скелi Довбуша

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

© Владислав Лоза      28.01.14


Мовна розмова

“Я не просто так до вас
Завітав у денний час.
Я виконую завдання
Інституту мови НАН –
Ставлю людям запитання
Про сучасний мовний стан.
Ви – з порядної родини.
Я вам дякую за те,
Що погодилися нині
На розмову тет-а-тет.
Розкажіте не загально,
А детально розкажіте,
Чи плекають українську
Мову ваші рідні, діти?
Та якій літературі
Надаєте перевагу?
Чи до рідної культури
В серці маєте повагу?”

“Я, канєшно, запитання
Ваші поняв – сам мудрьоний.
Я в ділах цих українських
Дуже знаний та учьоний.
У сім’є ми поголовно
Українським язиком
Всє владєєм дуже ровно.
Це все єсть у нас. Потом,
Це ж не може буть іначе!
Шоби житєль України
Русскім говоріл! Тєм пачє,
В цьому ми усі єдіни.
Я Росію прєзіраю
І, канєшно, понімаю,
Як нам важно рідну мову
Поважать у кождом словє.
Із пісатєлєй ізвєстних
І, канєшно, інтєрєсних –
Українку там, Шевчєнка,
І, канєшно, Симонєнка.
Ну, іщьо там всяких Фєтов…
А, то руський… Больше нєту”.

“А які у Симоненка,
В Українки і Шевченка
Любите ви твори? Ранні?
Чи вже зрілі? Чи останні?”

“Ну, у них там єсть, канєшно,
Много всякого. Я спєшно
Пару там якихось творів
Прочитав давно – у школі.
А культура – то для дурнів.
Устарєвшеє давно.
Я увєрєн – многолюдьє
Тут зі мною заодно.
Нашо мні ота культура?
На тєатєр я плювал.
Нашо живопісь, скульптура?
Нашо все це? Я гадал
І вопше не понімал.
Краще тьомним вєчєрочком
Русский посмотрю сєріал”.

“За розмову вам спасибі, -
Я потисну вашу руку.
Ваша думка вкрай відверта
Послугує для науки.
Будуть знати покоління, -
Діти, старці та онуки, -
Будуть мати розуміння,
Що важливе для науки.
Передбачить крах духовний –
Наше ось яке завдання.
Збудувать будинок мовний –
Наша ціль та поривання.
А освіченість культурна,
Шана українській мові, -
Виважена, не сумбурна, -
Гарна тема для розмови”.

© Владислав Лоза 

Смiх

Казали, сміх – то амнезія серця.
Заміна крові на медичну плазму.
Казали: сміх приходить після герцю
Під проводом іронії й сарказму.

Кому подібне на словах донести,
Хто сприйме це на віру відтепер,
Коли в людини з принципами й честю
Є вибір: сміх чи скроня й револьвер.

Сміяться з болю – не бридке свавілля
І не один з підвидів божевіль.
Сміятися від щирого безсилля –
Лише броня від обстрілу безсиль.

Сміятись – то неначе до скоринки
Тобі хтось душу снігом залатав.
Сміялась навіть Леся Українка –
У неї сміх крізь сльози випинав.

Тож смійтесь – аби горем не чадіти.
Вкладайте в сміх елеґію сумну.
Ніколи мур душевний із ґраніту
Не зсиплеться від моху й бур`яну.

© Владислав Лоза    18.01.14


чумак на розлогiм шляху

раніше я спілкувався російською
та потім виплекав ідею власної україномовности
то був експеримент чи ідея, підігріта жаром нещодавніх подій – не знаю
але я наважився і зрозумів, що недарма
мені відкрилися відмінності між двома мовами

не вдаватимуся до банальности – про красу й мелодійність мови стільки вже написано, що паском з присвячених цій темі творів можна підперезати Галактику
реякція мого оточення вам ні до чого – вона була неоднозначною
головне ось що:

російською я часто лаявся
злісно, отрутно, гостро, настирливо
отими лайками можна було залляти чорноморський басейн
і вони наробили небагато добра

а українською не залаєшся
от не залаєшся і все, ніби джгутом затискує язика, ніби свинцем наливається рот, і взагалі – СОРОМНО СТАЄ
мабуть, перед богом
далебіг, російська – то гостра емальована сталь, бойовий молот, незламний, твердий, величний, як ото пам`ятник петру першому
неначе виведено на етикетці: за вмілого використання ВИПАЛЮЄ ДУШУ

українська мова душу не випалить
вона загоїть, пом`якшить, вилікує
цілюща вона
і на пам`ятник зовсім не схожа – скорше на дівчину в білій сорочці серед золотого лану
чи на чумака що втомлений заспав на степовім шляху поряд із хитким возом
віз поскрипує, віл повільно дихаючи підіймає спину, а чумак хропе
і в небі – зорі, а навколо – поле
величного мало, та задивишся – і очам приємно, і душі добре

москаль теж лікує – антибіотиком
ефект дає, та залишає пустелю
українську мову радше уявити листом подорожника з руки сільської знахарки
приклав – і прохолодно рані і легко, тепло

мої слова то мої слова, а не ваші
як до них відноситися вам – теж діло не моє
та замисліться ось над чим
чи давно ви чули українську з вуст задвіркового п`янички?
а з вуст цинічного душогуба? а з вуст шахрая?
то може варто погодитися що українська – то мова письменника а не волоцюги?
а щодо злочинців та їх москальства – тут багато думати не треба:

не витримують святості

© Владислав Лоза      28.12.12

 

Солдати-еритроцити...

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.
Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

© Владислав Лоза


Де Україна?..

...Село.
Ріка.
Роса на срібнім лузі.
Повітря
Пахне
Свіжістю землі.
Старенька,
Звичайнісінька бабуся –
Копає
На городі
Картоплі.
Валились трони –
Зичні
І побічні.
Вожді
Людей
Вели до сліпоти.
В очах
Віків
Той вічний
І правічний,
В кого
До пальців
Приросли ґрунти.
Оратори
Корисних
Революцій
Звільняли
Люд
Від вигаданих
Пут...
Замовкніть!..
Україна –
У бабусі.
І в ній –
Правдивий
Український
Труд.

© Владислав Лоза

 

Плуг

Був меч
І плуг.
Століття – мов на крилах.
Мінялися
Одежі
Й королі.
Давав
Мечеві плуг
Цілющу силу,
А меч йому –
Лиш кров
Плугатарів.
А плуг і спроби
Не робив
Пручаться,
Коли той меч
Гарчав:
«Твоє – моє!»
І меч кричав йому
Перекуваться, –
За те, мабуть,
Що плуг
Лише дає.
Уже не так
Виблискують
Кокарди.
По-іншому
Вже дзвонять
Дзвонарі.
Та вічна правда,
Історична правда
Усі крапки
Розставила
Над «і».
Розносив меч
Криваве
Лихоліття.
Робив усе осяяне –
Чумним.
Тепер –
Лежить в землі
Забутим сміттям,
Іржавіє
Непотребом
Сумним.
Як роси,
Що народжуються
Вранці,
Як пам’ятник живий
Плугатарю,
Рясніє плуг
У запашній
Буханці,
Вкарбований
У Космос
Та зорю.

© Владислав Лоза

 

Яничари

І юнаки, верткі від мімікрії,
Вже перешиті на новий фасон, –
Хтозна од чого очі щось мокріють,
І сниться їм якийсь забутий сон...
Л. Костенко

Ми – яничари. Гвардія. Еліта.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – крові пити... Тільки крові пити...
Але – міцний утримує ланцюг.
Ми – яничари. Бувші полонені.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон і наречених.
Не нам – трава, і літо, і бузок,
Бо скальпами пропахло наше літо,
І добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були малі ми діти...
Та що усохло – вже не ожива.
Угорські, сербські, українські бранці,
Осмалені вітрами забуття...
А потім – вбивці, потім – новобранці.
Ні суму, ні зірок, ні каяття.
Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний місяць Рамадан.
Колись – перлина, нині же – руїна,
Та ще в долоні гострий ятаган.
Ми – яничари. Строгі наші сурми.
Не треба нам від битви срібняків.
Коли якесь містечко взяли штурмом,
То вирізали навіть жебраків.
Ми кинули в пожар камінну браму.
Радів – бо переміг же! – наш султан.
А потім – увірвалися до храму
Місцевої общини християн.
...В минулому – угорці, українці.
На лезах срібних – кров жінок, сиріт.
Ми – яничари, дикі чужовірці –
Спинились біля храмових воріт...
Що то за чари, дивні, дивні чари?..
Що то за досі невідома мить?..
Ми – яничари. Дикі яничари.
Та що, та що це в серці нам щемить?

© Владислав Лоза

 


Майдану

Дивлюся – з екрану –
Як вбивчі міни,
Гранати під ноги –
Враз!
І на барикаді
Відважний хлопчина
На лоб
Натягнув
Протигаз...
Дивлюся – і знову
У ярому танці –
Кийок та фанерний щит,
А їм на підмогу –
Нові вихованці
Ціпків та бейсбольних бит.
У лаві найпершій –
Стоїть донеччанин,
І львівський – опліч із ним.
Там спалахи слабкости
Й миті одчаю –
До неба уносить дим.
Ті скаляться:
Ми у ведмежі жорна
Вас кинемо й перетрем!
Їм відповідь –
Стяги червоно-чорні
Над згарищем та вогнем...
Вони – в белькотінні
Тривожної ночі
Пролляли червону цівку...
Їм відповідь – лють,
Закарбована в очі,
І видрана з долу бруківка.
То правда,
Що скресла
З тяжкої стагнації
У битві супроти катюг,
Нуртує у жилах
Повсталої нації,
Гартуючи меч і плуг.

© Владислав Лоза

 

* * *

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

© Владислав Лоза



Інші твори автора тут:

https://www.stihi.ru/avtor/nobookfinger
 


Нравится


Владислав Лоза    (30.05.2014 15:40)
Дякую Вам, Тетяно, за розміщення добірки на своєму сайті, а також всім коментаторам за теплі відгуки! З повагою,
ВВЛ
Ответ:
Владе! Ми тебе чекаємо на будь-якому з наших заходів без черги і з розкритими обіймами! Як зможеш, приходь завтра з 11 до 17 на наше місце. Тільки, дуже прошу, владнай це з батьками! Телефон маєш, то телефонуй, як будеш, будемо трамбувати графік!


Сашко    (28.05.2014 07:34)
От приклад таланту, даного від Бога. Молода людина вже знайшла своє призначення. Хтось в електрониці знається, хтось на лопаті майстер більший від інших і до всякої справи підхід відрізняється талантом, або навичками. Як казала одна відома кіногероїня: "Можна і зайця навчити курити", але рідкісний "заєць" народжується з цигаркою за вухом. У Владислава закладений хист. Він не тільки віршувати вміє, так до того ще проникає у такі серйозні теми, за які мої доросліші діти ще не бралися. Класно!
Ответ:
Підтримую тебе, брате!

 Всего комментариев: 2