» Побачення наосліп
   - Замучил уже...

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ВІКТОР КРУПКА: "За гранню скверни. Так, за гранню скверни…"

Віктор Крупка родом із мальовничого села Педоси, що на Вінниччині. Цей край називають Надроссям, бо саме тут бере свій початок річка Рось. А від батька-матері, від затишної оселі, любистку і рути-м’яти повниться силою його поезія, напоєна джерелицею рідного обійстя, сонячними світанками, зустрічами і прощаннями.

Педагог, літературознавець, журналіст і … звичайно ж, поет – це ті творчі крила, що дають йому можливість дивитися на світ очима дорослого і дитини.

Автор поетичних збірок «Тиха надлюбов» (2016) і «Прозорі» (2017), лауреат Всеукраїнського поетичного конкурсу «Відродження поезії» (Одеса, 2017), дипломант всеукраїнського фестивалю любовної лірики та авторської пісні про кохання «Мовою серця» (Івано-Франківськ, 2017), автор низки літературознавчих статей, зокрема монографії «Художній світ Володимира Забаштанського» (2014).


*   *   *

За гранню музики, минувши її лезо,
Поспішливий катарсис, віри крій,
Правечір віднаходить сни воскреслі.
Я – мерхлі згуки першої зорі.

За гранню скверни. Так, за гранню скверни…
Десь серед справжніх дотиків і мрій
Буття моє знов цвіркуном розвернеться
В космічній нерозгаданій імлі.

Вже за межею. Наче й світла вдосталь,
І згуків, що занурюють в вино
Пітьми прозорої, високих титрів сосен…
Іще в політ… А потім – млості дно.

Побути між… Між спитим і далеким,
Ввібравши музику від музи сновидінь,
Шаліти в лабіринтах ночі легко,
На клавішах поспати ще й як тінь.

За гранню видимого, бо й минув правечір,
За гранню самоти і висоти
Вже тліють завтрашні несхитні кровотечі.
А тут, у музиці ночей, я – згар і дим...

© Віктор Крупка


*   *   *

Прозорі люди завше поміж нами,
Світи прозорі розправляють час.
Ми прозорíємо в болючих знимках-зламах,
Коли весніють міфи в кожнім з нас...
Прозорі діти там, де лиш світає.
У пам’яті течуть прозорі сни,
Ладнаємо себе в Чумацькі Зграї,
В снагу струмка, що схлипом жебонить.
Прозорі обрії… За ними тільки мантри,
Сніги прозорі в прощах самоти.
Учора – вже сьогодні, а сьогодні – завтра,
Довершеність моя в прозорім «три».
Прозорі крики і сліпі мовчання
Десь мерехтять собі, як Погляд-Спас.
Збирають твань в свої безмірні чáни,
Прозорість воскрешають раз у раз.
Прозоре все. Прозорі перші зими,
Слова в молитві й кетяги сльози.
Земля. А ми… ми все одно незримі
У просторах космічної роси.

© Віктор Крупка


*   *   *

Горить вода, відлунює в цямринні,
Лишає слід вчорашньої зорі.
Слова її прадавні і новинні,
Немов пророки дощових вітрів.

Горить вода так свято, так правдиво,
Струна від неба – споконвічна пам’ять.
Загляну – поворожить незрадливо
І поведе у літо з рути-м’яти…

Ув очі, повні щему і любові,
Снагу чи плач боввану-небокраю.
І вже тече молитва животворна
До золотого віку – мого раю…

Тече й вогонь – цей юний пращур дому,
Кудись тікає, та вертає жнивно
В одвік живий, різдвяний, чистий спомин,
У пісню-долю – оберіг гостинний.

…Вода-вогонь в буянні древа роду,
Де сонце – батько, мрія – мати віща.
У длань одну візьму вогонь, у другу – воду,
А з неба зо-ре-па-да-ти-муть вірші.

© Віктор Крупка


*   *   *

Впали зорі на трави росами,
У розмай, у настояний хміль.
Туманець страхопудний і босий
У покосах батькових мрій.
Вже й дрімота упала вранішня,
Монотонно мугиче коса…
Думці затишно в скошеній грані.
Боже, батьку, де ліпша краса?!
Щира лірика щемних герців
Тятивою з найближчих верб
Щось торкає, аж мліють плечі,
Аж пишається сонячний герб.
Світло-світло душі від бентежжя.
Кошу з батьком, пірнувши у плин.
І хтось третій невидимо стежить
У сповитку поважних стежин.
Ми удвох в перших ритмах світанку,
Травень з нами у зимне пливе.
Сповнюсь того незгасного спадку
В мудрій пам’яті ранніх сильвет.

© Віктор Крупка

 


*   *   *

Від криниці, любистку і перших весняних квітів
Аж до обріїв, віщих доріг і ясних молитов
Рушники простеляла від літа і знов до літа –
Розпросторювала неозоре до болю тепло.
Рушниковою долею стали шляхи й полустанки…
Рушники повертають, ячать журавлиним смичком.
Зустрічають дерева до неба. Я тут розтану
І послухаю тишу свою із чудним цвіркуном,
І послухаю верби у весен ранковім розмаї
І снагу рушників ув осонні премилого сну.
Спокій знимкую справжній, той, що бентежить, і крає,
І хлібину із печі голубить, як завітну красу.
Рушники, рушники! І батьки, мої голуб’ята...
Час, як Рось, утікає в далекі засвіття вітрів.
Гладдю квітне душа, й прозорíє батьківська хата
І вогонь невгамовних маминих рушників.

© Віктор Крупка


*   *   *

Вона така земна і неземна…
Від Мавки в ній нічого не лишилось:
Тінь-погляд, і фатальна глибина,
І слабкість – божевільний присмак сили.
Вона така проста й така чудна –
Офелія позаздрила б і… прима.
Вона одна така і… не одна.
Туманить зір орфея-пілігрима
Чи казанови в позасвітті мрій
Красою від Джей Ло чи Клеопатри…
Бринить струна жаги. Не очамрій,
Не філософствуй про буття із Сартром!
Кохай її, кохай і ненавидь!
Байдужість як містерія космічна…
Гіпнотизуй чи стань, як ворожбит,
Аби весна шаліла в травня свічах.
Кохай її, кохай таку чудну.
Одна чи не одна… І що із того?
Настій з троянд чи, може, з полину
І зорепади почуття святого.

© Віктор Крупка

 

*   *   *

Я напівсонний. Я – напів…
Напівпорожній в мірі неба.
Знов розпросторюся в тобі
Чи стану степом?

Напівхимерний від бажань
Десь на причілковім осонні.
В мені твоя, твоя жага,
Принади-коні.

В татарськім зіллі напівсвій…
Напівсповитий, напівспитий…
В мені течуть річки усі,
Буяє жито.

Я проникаю з цвіркуном
Ув обрії, у напівночі,
В мені і вірші, і кіно –
Усе, що хочеш.

Від дня до ночі напівсвіт,
Падуча зірка на припоні.
Вже написав Господь завіт,
Почин і спомин.

© Віктор Крупка

 

*   *   *

Вороння це не лиховісне, а радше пророче,
Небо ґвалтом своїм укрило, небо моєї душі.
Розбентежило докори й час, зросло поторочею,
Помережило пам’ять, як перший весни рушій,

У глибоких слідах монтажу зотлілого серця.
І світи – між рядків вороння – із сонячних променів…
Із землі ще камінь здійму, та думка не розіб’ється,
Пробудить бажання і найсвітліші спомини.

І весна як весна, і реінкарнація знову,
І зола – лиш зимовая суть потужного трепету.
На камінні висічу мантри – і кристалічна мова
Воронням замріє, півнебом у снах поета.

Засіріє душа на альбомнім аркуші вдячно,
Передбачень чекають рядки з шаленими згуками,
Такі нечіткі, але водночас такі нетерплячі…
Із небес на землю тятива птахами влучить.

© Віктор Крупка

 

*   *   *

Ранок бринить передгроззям,
Блискавки падають в душу:
Начеб, направду, сродно
Знов заховатися в мушлю.

Ніч, а зірки серед скалок,
Що на моїм підвіконні.
У забуття зазивали
Тільки батькові коні.

Ну що ж, похимерю і буду, як завше,
Ну що ж, розіллюся в нестримності гри –
Постану каменем, світлом, пажем.
Що тепер заболить?

У снах неймовірність ілюзій,
Навіть без гострих кутів.
В русі, надмірному русі
Я і чорні коти.

Передгастритне світання…
Може б, краще дощі?
Тану. Тане. Тануть
Ночі блаженні ключі.

Нізвідки й нікуди… Завмерти і вмитись.
Нізвідки прийти у свою самоту.
З дощами пролитись, щоб народитись
Серед сущих скульптур.

© Віктор Крупка

 

*   *   *

сонце врізалось і зробило листок гарячим,
запалило і кинуло вітром мені під ноги.
так багато карбунків… здається, й земля заплаче,
заридає від жовто-червоного попелу божо.

в цьому хаосі осені прометеїв чомусь не люблять,
і красивостям довго не жити в густій часовості.
ляжу тихо, пригорну їх, зболено приголублю,
доки знов не відчую безрадісно щемного зову.

небо врізалось дощовими тонкими лезами,
і зола потьмяніла, затерпла – і стала спокоєм,
божевільним, невільним і натуго підперезаним
листопадовим хоку...

сонце й небо забули… забули, що мають дихати…
мимоволі останній попіл спадає на землю,
спить в корінні дерев… сновидить туга утіха
під катарсисом млявим, та завше таким недремним.

© Віктор Крупка

 

*   *   *

Між груднем і січнем якась незникома нить,
що в’яже кінець із початком міцно-міцно.
Дорога, дерева, сніги, і домашні сни,
і лінія долі незрима, та каліграфічна…

Вона ж бо й минула, як втрачений снігопад,
водою стекла, і пам’яттю мліла світлинно,
і стала такою, як перед Платоном – Сократ,
і десь у прийдешньому – тільки бутоном глини.

Між груднем і січнем буденність зникає і йде
між тіні заснулі, в самотність, усміхнену й чисту.
І, може, то буде такий собі сховок-едем
і навіть в цинічному і прагматичному місті,

де завше кінець є початком, початок – кінцем
без права повтору, без права циклічності в колі.
З самотності – в ранок, сотворений олівцем,
із дому – у це новоріччя на видноколі.

© Віктор Крупка

 

*   *   *

монаше снігу, ти такий чудний,
такий всілякий – кавовий, молочний –
снуєш, гаптуєш перші ритми див
і дивишся прозоро в мої очі.

шепочеш, не торкаючись землі,
лягаєш на чоло, ізнов лягаєш.
лишаються світи твої й мої –
зима на вузлик миті завмирає.

монаше снігу, ми з тобою вдвох…
нічого і нікого. ні думок, ні вітру.
вмостився на плечі у тебе Бог –
крізь мене тиша колобродить світло.

іду не йду. чи вмер а чи живу
у цій ріці нестишено принадній.
монаше снігу, я не відлюблю
твоїх діточих рим крихкі театри.  

© Віктор Крупка


Нравится

 Всего комментариев: 0