» Побачення наосліп
   - АРТОБСТРІЛ

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » УЛЯНА ДУДОК: "Доки серце уповні..."

Хороше, що в світі є добрі друзі, які час від часу радять почитати вірші дорогих їм людей. Саме так розпочалося моє знайомство із творчістю Уляни Дудок. Уляна народилася і проживає у місті Лева. Пише інтимну та філософську лірику, також експериментує з жанрами поезії. Учасник Коктебельської наради молодих літераторів, дипломант "Гранослова-2001", член Національної спілки письменників України. Автор збірок поезій "Для тебе", "Гранатовий перстень" ( Кальварія, 2005, 2007), "Дім з верандою для мрій" (Апріорі, 2013). Окремі вірші з останньої збірки отримали спецвідзаку від Лесі Мудрак за найепатажніший Твір "Коронації слова-2013". Книга "Дім з верандою для мрій" поділена більше настроєво, аніж тематично. Символічно містить чотири розділи як сторони дому, світу, душі, а також коментарі письменників: Любові Якимчук, Ігора Павлюка та Марії Людкевич.

Улюблені цитати: "Думати там, де треба відчувати - ознака безкрилої душі" (Оноре де Бальзак), "Немає загадки таланту - є вічна загадка любові" (Григір Тютюнник).


Вони ідуть

Вони ідуть. А ніч, мов дим, густа така:
потріскує ріка – до кісточок проймає,
бурулькова межа під кроками тонка.
І включення пряме: сніг сипле.
То зима є.

Дивіться наш сюжет: вони ідуть на ви.
А молитви летять до вороння сліпого:
 відлунює броня наскрізно молитви.
Але чужий хижак  заплутує дорогу.

Вони ідуть: дітва! Там смерті ескадрон.
Вони не знали Січ, не уявляли Крути…
Бо смерті ескадрон не має заборон! -
Торкаються чола їм ангели скорботи…
 
Барвиста та ріка. Вогненна. Бачить світ:
нестримний гул в крові щомиті, щохвилини.
По відео сто раз проглянутий «привіт»…
Син мамі передасть –
                                     із неба України.

© Уляна Дудок

 

Пам'яті Небесної сотні...

Мені не забути, друже,
очей твоїх променистих:
хто краще за тебе знає,
як хочеться ще весни?..
І може ти теж побачив,
крізь товщу вогню у місті,
малого себе в обіймах
маминих. Преміцних…

Тримай оборону, козаче,
немає ж бо отамана.
Вимірює шлях Берегиня,
за свідка нам - довга зима.
У третьому тисячолітті
свободу у серці Майдану
застрелити - неможливо,
бо кулі такої нема…

Ти став мені рідним, брате,
кому ж як не нам це треба?!
Це, може, остання битва.
І праведним буде гнів!
…Залізної сотні* предки
Їм честь віддають у небі.
А ти пригорни, землице,
як мама - найкращих синів.

© Уляна Дудок

 

***
Ну, як то серце витримати може,
яке ще серце отаке зуміє:
йти на Голгофу з рідним сином, Боже –
як же змогла Ти, як же Ти…
                                        Маріє?!

© Уляна Дудок

 

Чаші

Здорожений прийдеш у вечір, що пахне трой-зіллям:
дві чаші із вітру та зоряна свастика неба.
Мої почуття такі ж давні, як світ за Трипілля,
мовчання твоє для душі – терапії потреба.
Наслухатись білих барокових мушель до млості,
щоб вітер змішав кардамон і корицю на шкірі:
всі зустрічі наші, як руни слонової кості –
такі ж незбагненні, такі, що ніхто б не повірив.
А море згорнулося кішкою тут під порогом,
напийся спокою, впокореним легше, Свароже:
забудеш жінок – тих, що знав, і забудеш дорогу.
Приляж під цією зорею ти, мій подорожнику.
Всі контури тіла непізнані досі санскрити,
вже вечір змішав почуття, як ромен і полин…
Там, в іншому вимірі, чашу на двох розділити
судилося, – віриш, бо більше тобі не болить.

© Уляна Дудок

 

Запроси

Запроси мене в пшеничну повінь,
розкуйовджений пилком розмай,
де нікого в літі волошковім -
тільки ми, чебрець і молочай.
Запроси мене в колосся море,
де прозора від роси трава.
У космацькій магії просторів
я – твоя, і трішки польова.
Запроси мене в подільську сутінь,
моя одіж – синява отав.
Я могла б колись тебе забути –
тільки не цю памороку трав…
Нас розлучать скоро. Вже покоси.
Білочубий серпнику, не зрадь:
ти свою волошку в серці носиш,
хоч мій вік – до перших сіножать.

© Уляна Дудок

***
 І підкрався до мене цей слід.
Різко. Гостро. І ненароком –
       запах вовчий.
                 Роса чи піт. Степ емоцій.
                                       Порушив спокій.
Ти ввижався не раз, повір.
І на шелест пошерхлих кроків
                вив безтямно мені крізь роки                 
твого серця поранений звір.
 Неминуче наближення: стій.
    Самоспалення душ наших степом –
                                      двох самітників долі.
  Нестерпно: запах рідний,                                                                         
                                     але вже не мій...
То агонія темряви: ріж,
   не болить – всі сліди потопчи ці.
         ...З усіх сил кинусь, наче на ніж –
   на все те, що ввижалось... вовчиці.

© Уляна Дудок

 

***
Чорний ангел. Як його зустріли
ті з вигнанців, що блукали тут?
Він не знав, бо був ще вчора білим,
що безодня має висоту.
І нема контрастів проти ночі,
стерлися вони й поміж людей.
Чорний ангел. Чорнота зурочить.
Він – бунтар, але не фарисей.
Падав у безодню, як у небо;
де межа, нікому не сказав.
Чорний ангел. Тільки біла в тебе
на щоці виблискує сльоза.

© Уляна Дудок

 

Зимовий погляд

На повіках – сніжна шовковиця
погляду смеркання попелясте:
жодна відьма, мавка, чарівниця –
не посміла би його украсти!

Бо такі там кучугури й хащі,
що не вибратися до світання.
І здається, зовсім я пропаща –
воскресала з попелу кохання…

© Уляна Дудок

 

Жінка у тридцять.
Думки навиворіт

Жінка у тридцять – та іще штучка:
аксесуари, стильна каблучка.
Грація, погляд, високі підбори:
сьогодні  – Астраза, завтра – Пандора.
Жінка у тридцять – леді сталева:
сірий дрес-код  у прародички Єви,
а для вечірки – мереживна блуза.
Одному – дружина, для іншого – муза,
що надихає на знатні шедеври.
Може зіграти на біс і на нервах.
Вміє подати, вміє піддатись
і, на раз-два-три, – закохатись!
Жінка у тридцять – ще та серцеїдка.
Але у всьому вона просто жінка.

© Уляна Дудок


***

Присіло сонце на багряні гори,
за перевалом ще зимовий лід:
весняні сутінки мені говорять,
що на тобі зійшовся клином світ.
І день згасав. Здавалося, раніше
була я бездоганною тобі:
сорочку прала і варила їжу,
стелила постіль білу, наче біль.
Ховалось сонце за вечірнім шпилем,
і я молилась за твоє тепло…
Гірським потоком розливалось тіло
тобі – чужому, і вітрам на зло.
Зустрілись наших поглядів зеніти,
душа плила, як магма – у екстаз:
на відстані бажання б зупинитись…
Та клин тримає міцно, повсякчас.

© Уляна Дудок

 


Без тебе

Я сохну без тебе, сохну,
я в’яну без тебе, в’яну:
більше мене не пригорнеш
леготом ніжним «коханий».

Укритися хвойним туманом?
Заснути отут сон-травою?
Як ліс – тільки глибшає рана,
та ліс такі рани не гоїть.

А газди ладують весілля,
а бартка об душу – так легко…
…летить понад буковим гіллям
порубане тіло смереки.

© Уляна Дудок


Морське

Я тебе виглядаю,
бо вмієш казки оживляти.
І твій голос –
дзвінке протиріччя моїй самоті.
А на відстані берег -
тонесенька стрічка легато,
де розбризканий обрій
на смальтово-срібній воді.

Я тебе відпускаю,
під музику хвиль старовинну.
Ми на палубі мрій
так далеко заплили сьогодні.
Місяць виткав доріжку,
щоб ти повертався, дельфіне.
Поки срібна тональність води.
Доки серце уповні…

© Уляна Дудок

 

Тіла

Тіла гладенька пудра,
бронза нічних спокус:
я – твоя «камасутра»,
ти – мій палкий індус.
Пристрасті аритмія:
Ра закипає в нас –
там, де злилися стихії
ритмікою стегна…
Що нас чекає завтра,
знає лише весна:
я – твоя Клеопатра,
ти – мій ковток вина.

© Уляна Дудок


***
Ти знав де моє вікно
з краєвидами літнього моря
пережита давним-давно
наче кадри старого кіно
не повториться та історія
там на березі твій фрегат
я здавалась тобі без бою
розкриваючи зміст принад
розбиваючи хвиль каскад
сукня падала наче Троя
ти як море уже приручав
мене дику тропічну пристань
до самотності років триста
кожен камінь тоді кричав
Одіссей буде далі плисти

© Уляна Дудок

 

Матриця

Ти з точністю математика
та цікавістю астронома
вивчаєш мене, мов галактику,
як матрицю невідому.
Підводить колишня практика,
не вписуються закони:
то інша якась математика,
бо в серці – одні аксіоми.
Пускаю очима бісики,
не треба отак перейматись:
то ж, любий, не метафізика –
у мене тобі закохатись.

© Уляна Дудок


Ранок

Я люблю з тобою прокидатись,
відчувати кожен подих твій:
з усмішки ще сонної почати
ранок для нових солодких мрій.
Розчинятись росами і снами,
пити ніжність із твоїх зіниць,
щоб із першим, несміливим «мама»
ранок став солодшим від суниць.

© Уляна Дудок

 

Любов

Осінь – найкраща розлучниця,
бабиним  літом освячена.
Вічна моя винуватиця –
Та, що не просить пробачення.

Осінь – найліпша натхненниця:
в спробі пера – проба золота.
Листя кружляє і стелиться,
скрипка виcпівує Моцарта.

Осінь – душі сповідальниця:
птицями світлими клятвами
згадка у листі купається -
перснями та-не вінчальними.

Осінь – завжди мироносиця
Тій, що блукає, нестрачена
часом: любов як безсонниця  –
в  сни Твої йде на побачення…

© Уляна Дудок

 

Осіння елегія

а постіль пропахла кавою
до локонів мідно-корицевих
все місто здавалось забавою
з монетами стертими лицями

полотна ще дихають румбою
і дотиком  пальців шовковим
були ви мадонною згубою
осіння богине любови

а місто капризно нахмуриться
продовжить свої карнавали
чужою прокинеться вулиця
де ми так нестримно кохались

© Уляна Дудок

 

Інші вірші автора тут:
http://lady-tour.com.ua

 


Нравится

 Всего комментариев: 0