» Побачення наосліп
   - Ещё чуть-чуть и...

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ТЕТЯНА ІВАНЧУК: "Поети не вміють себе відділити від вас..."

Ще одна дивовижна знахідка - поезія материнського серця у втіленні київської поетеси Тетяни Іванчук.
Зовсім недавно у автора народилася друга книга "Там, де небо землю обняло"


 

 

 

 

 

 

*  *  *
По очах його бачу - він був на війні.
Він не тільки там був - він воює і досі.
Очі в нього такі полиново-сумні,
Ранній сивий туман впав на юне волосся.
Довкруг нього вирує життя круговерть,
Тут не пахне війною, ні кров'ю, ні димом.
А у нього в очах - побратимова смерть,
Дев'ятнадцять всього лиш було побратиму.
Певно, їде до мами вчорашній солдат,
Відпустили додому його ненадовго,
А у погляді - вперта дорога назад,
На війну, там, де друзі лишились у нього.
Ви пробачте нам, хлопчики, біль ваших ран,
Вашу спалену юність, обвітрені долі,
Цей полин у очах, цей невчасний туман
І горіння сердець у воєнній юдолі.
Материнська молитва по світу луна,
Простягає до неба згорьовані крила.
Вже найкращих забрала ця клята війна
І рахунок свій чорний іще не спинила.
Бо, на жаль, на війні не буває без втрат,
Хоч чомусь ця війна і війною не зветься.
...Йде в відпустку додому, до мами солдат...
А у мене за ним розболілося серце...

© Тетяна Іванчук

 

*  *  *

Здрастуй, місто! Як ти тут без мене?
Вересневий ранній листопад
Посипає золотом черленим
Парки і бульвари невпопад.
Розпашілі вулиці і лиця,
День зів'ялий зморено принишк.
На твоє чоло, моя столице,
Впала тінь триклятої війни.
Десь на сході посипає з "градів"
Так родинно-щедро "старший брат",
А у нацгвардійців біля Ради
Цвяхи розлетілись із гранат.
Покосило хлопців, як косою,
Юних недосвідчених синів!
Києве, ну що ж це із тобою?
Гіркота і сором. Біль і гнів.
Знову плаче Україна-мати,
В неї очі - кольору золи...
...Президент учора й депутати
Квіти для загиблих принесли...

© Тетяна Іванчук

 


Вже весна, синочку

Вже весна, синочку, вже весна.
Прилетіли з вирію лелеки.
А тебе забрала в нас війна
І тепер від дому ти далеко.
А ця весна, а ця весна,
Така болюча, наче рани!
Бо ще кривавиться війна
І розлучає із синами.
Пречиста Діво, поможи!
Дай нам усім терпіння й віри!
Синів-солдатів збережи!
Пошли для України миру!
У садочку вишні зацвіли
Ті, що ви із татом посадили,
А в селі дівчата підросли
Ті, що ще тебе не полюбили.
Вишні нахилились до вікна,
Хата стала пусткою без тебе.
Хоч би вже скінчилась ця війна! -
Нам із татом більшого не треба.
Тато потай молиться вночі,
Богові довірився одному.
Синку, вже й веселиків ключі
Повернулись з вирію додому.
Жде тебе калина край воріт,
Ген біліє, ніби наречена.
Із воєнних вогняних доріг
Повертайся, сину мій, до мене.
А ця весна, а ця весна,
Така болюча, наче рани!
Бо ще кривавиться війна
І розлучає із синами.
Пречиста Діво, поможи!
Дай нам усім терпіння й віри.
Синів-солдатів збережи!
Пошли для України миру!

© Тетяна Іванчук


Діти війни

Я з покоління онучат війни.
Вона обох моїх дідів забрала.
Постали обелісками вони
Там, де пройшла коричнева навала.
А вдома виглядали їх сини
І доньки, що без них попідростали.
Тепер їх чемно звуть "дітьми війни".
Тоді ж їх просто сиротами звали.
А вдома виглядали їх лани,
Дружини їх, солдатки, виглядали.
Впрягались в плуг солдатки і сини,
І землю закривавлену орали.
Вкидали упереміш із слізьми
В ріллю свою гірку сирітську долю.
Засіяне жінками і дітьми
Вродило перше повоєнне поле.
А скільки їм ще довелось зорать,
Малим синам, полів на білім світі!
Батьки, що десь зажурено мовчать,
Чорніли з горя в темному граніті.
Прокляття всім, хто прагне до війни!
Хто оскверняє правду цю велику!
Аби не звались доньки і сини
Дітьми війни віднині і довіку!

© Тетяна Іванчук

 

 

Молитва  батька

На шкільному асфальті малеча малює  мир:
Жовто-сині  знамена, і квіти, і тата-солдата.
Пригадалось  чомусь, як  колись малювали ми
Сонце, небо та маму -  і майже ніколи тата.
Тато мовчки дивився на ці малювання малі,
Посміхався у вуса розгублено і винувато.
Як листки ясенові  розвіяло нас  по землі
І лишився без пари, мов ясен безлистий, тато.
Він не спить уночі  і молитву складає німу
За родину  й сестру, що  в Донецьку з 16 років,
Бо ж вони – близнюки! І невтямки старому йому,
Хто на схилі  їх літ так безжально забрав у них спокій?
Він стомивсь від  хвороб і боїться війни, як дитя.
Він її пережив. Хіба ж можна таке-от забути?!
Він, що в Бога не вірив усеньке свідоме  життя,
Шле молитву у ніч і уклінно благає почути:
«Святий Боже! Святий кріпкий! Святий безсмертний! Помилуй нас!»

© Тетяна Іванчук

 

 

Старі дерева

Старі дерева, наче люди.
У них подібні болячки.
Од вітру стугонить у грудях,
Од віку скрючені гілки.
Їм вже давно як слід не спиться,
Бо старість будить уночі.
І мостить випадкова птиця
Гніздо на стомленім плечі.
Перешуміли в кронах весни,
Живильним соком відгули.
І райдуг сильні перевесла
На верховіття їм лягли.
Уже спекотне щедре літо
Полоще ноги край води.
В старих дерев так мало цвіту,
Але ще в'яжуться плоди.
Либонь, дозріють на прощання -
Надія в старості вмира.
Плоди останнього кохання
Як сльози, на гілках горять.
А потім буде осінь. Вітер
Бешкетуватиме між віт.
Впадуть плоди, мов пізні діти,
Щоби дерев продовжить рід.

© Тетяна Іванчук

 

 

*  *  *

Згадайте поетів, допоки вони ще живуть.
Не бійтеся бути на слово щедріші  із ними.
Бо потім, коли повезуть їх в останню путь,
То буде від слів ваших їм і не тепло й не зимно.
Згадайте поетів, допоки римують вони,
Допоки в очах їхніх світиться вогник пізнання.
Поети не вміють весну відділить від війни,
Отак, як не вміють весну відділить від кохання.
Згадайте, згадайте! У вічі їм гляньте хоч раз -
У них відбиваються цілі епохи й держави.
Поети не вміють себе відділити від вас,
А ви, крім хули, уділіть їм хоч трішечки слави.
Зовсім небагато. На вістрі душі чи пера,
Щоб крила розправились, слово зв'язалось у пісню.
Щоб потім, коли та прощальна настане пора,
Ні вам, ні поетам повік не було уже пізно.

© Тетяна Іванчук

 

*  *  *
Тихо, світе, мовчи! Пригальмуй і притримай вітрила.
Приглуши свої звуки і вимкни яскраві вогні.
Спить дитинка, мов янгол, розкинувши ручки, як крила.
Спить і, світе, тобі усміхається щиро вві сні.
Не затьмар, світе мій, цю усмішку дитяти малого,
Не вкради в нього сонця, і мами, і тата тепла.
Освяти йому щастям і радістю юну дорогу,
Хай зростають міцними його два маленьких крила.

© Тетяна Іванчук

 


*  *  *
Жінка долю вишивала,
Кольорами доля грала.
І цвіла на ній калина,
Туркотіли голуби.
Вишивала, вишивала,
Чорну ниточку вплітала
У свою журбу по тому,
Хто її не долюбив.
Візерунком впали квіти
Між кленовими листками
І троянди пелюстками
Заквітчали рушники.
Там дрібним барвінком діти
Зацвіли в руках у мами
І казковими птахами
Відлетіли вдаль роки.
Кольоровими нитками
Жінка долю вишивала
І під вправними руками
Маки квітли, наче кров.
Вишивала, вишивала,
Поміж квіти заховала
І надії, і печалі,
І незраджену любов.

© Тетяна Іванчук

 


*  *  *
Заспіваю - і заплачу,
І зрадію, й засміюсь.
Так печаль свою неначе
Виллю рідному комусь.
Ніби радість довгождану
Поміж друзів розділю,
З дна криничного дістану
Воду - й душу закроплю.
Розів’юся сизим хмелем,
Злину чайкою в зірки,
Де під небом пісня стелить
Вишивані рушники.
І допоки пісня лине
І в полон серця бере,
Не загине Україна!
Україна не помре!

© Тетяна Іванчук

 

*  *  *

Пересварились друзі й вороги,
Брати і сестри, і батьки і діти.
Лягли сніги. Які лягли сніги!
Лягли сини. І їх не воскресити.
Не вистудити холод в сивині
На материнських помарнілих скронях.
Не буде виправдання цій війні
Ні завтра, ні учора, ні сьогодні!
Як довго ще болітиме вона
Отим синам безруким і безногим!
Лягли ще ненародженим синам
Сніги на вже не пройдені дороги.
Лежать сніги. Безмовні і чужі.
Туман, як злодій, тулиться до шибки.
І раптом щось кольнуло у душі:
- Це ж за туманом ворога не видко!
О, хоч би вже скоріше до весни,
І до тепла, й до сонячного світла!
Хай береже вас, воїни-сини,
І наша щира згадка і молитва!

© Тетяна Іванчук

 

Біля обеліска

Де схилили дерева покірні чуприни,
В прохолоді зеленій, в тіні яворів,
Біля свого війною убитого сина
Сіла мати, як символ усіх матерів.
Сива мати, як пам'ять, як віра, як сила,
Не подолана часом любов і жура,
У скорботі своїй невимовно красива
Склала руки в задумі в старих яворах.
Вже довіку носити їй чорну хустину,
Розмовляти з портретом на білій стіні,
Виглядати із вирію ключ журавлиний,
Що верта по весні, як колись по війні.
Біля синових ніг розцвітають тюльпани,
Вранці світяться роси в розкішній траві,
Покладають вінки мовчазні ветерани,
Наче винні вони, що лишились живі.
...Скоро липи розлогі запахнуть медами,
Голосні солов'ї змовкнуть знов до весни.
Вічним сном спить солдат недалеко від мами,
Що і досі чекає його із війни…

© Тетяна Іванчук

 


Лелеки

Сто літ у двір не залітав лелека,
Десь вештавсь хтозна по яких краях,
А під обід граційно так і легко
На наш високий приземлився дах.
І шпацірує там хазяйновито,
Із висоти на землю погляда.
Оце ж йому вже й час гніздечко звити!
Мо' вибирає місце для гнізда?
Мостіть, мостіть, лелеченьки-лелеки!
Нехай хоч хтось живе у цім дворі!
Мої пташата у міста далекі
Знялись, як тільки стали на порі.
Ось з'їдуться на літо онучата
І розіллється по подвір'ю сміх,
А їх зустрінуть юні лелечата
З промінням сонця в дзьобиках малих.

© Тетяна Іванчук

 

Не обмину

Не обмину ні поглядом, ні словом,
Ні спогадом, що серце обпіка,
Село моєї першої любові
І доброго старого вітряка.
Він ще й тепер збира вітри на крила,
Здивовано вдивляючись у світ,
А зовсім поряд дорогі могили
Мене чекають вкриті пилом літ.
Не обмину, не смію, та й не хочу
Забути все, що долею було.
І хоч мої давно в зажурі очі,
Чи ж винувате в тім оце село?
Воно для мене колихало долю
Й не знало, чи солодка, чи гірка.
І знову пригорта мене край поля
Крилом як світ старого вітряка.

© Тетяна Іванчук

 

*  *  *

Розлітаються діти із рідної хати
У великі світи, де є безліч доріг.
Буде все, як завжди, тільки птахою мати
Стане в вічній тривозі обабіч воріт.
Розлітаються діти. Життя не спинити.
По спіралі крутій мчить у Всесвіт воно.
В круговерті подій дітям буде зоріти
Десь у маминій хаті з причілка вікно.
Розлітаються діти, малі пташенята.
Їх невтомна доба кличе в свій колобіг.
Хай завжди край воріт зустрічатиме мати
І зоріє вікно, як святий оберіг.

© Тетяна Іванчук

 

 

*  *  *

 

Хто ти?
Той, хто живе навпроти?
Вікна твої, як очі,
Дивляться в світ щоночі.
Світло у них, як серце,
В темряві гулко б'ється.
Ніч без кінця і краю.
Ніч, коли сну немає.
Тягнуться, ніби линви,
Ночі гіркі хвилини.
Над поверхами міста
Сонце встає поволі.
Тьохкає ранню пісню
Птаха хмільна з любові.
День перебуде швидко
В клопотах і турботах.
В ніч запалають шибки.
Як мені взнати - хто ти?
Може, потрібне слово?
Інша яка потреба?
Світяться вікна знову
В темінь нічного неба.
...Місто, як спрут, ковтає
Радощі і гризоти.
Певно, ніколи не взнаю -
Хто ти?

© Тетяна Іванчук

 

 

*  *  *

 Пахне в хаті маленьким дитям.
Пахне так, наче пахне Богом.
Аж всміхається над порогом
Сонце - вічне тепло життя.
І дитятко всміхнеться теж
В той куток, де нема нікого,
Чи до янголів, чи до Бога
Так, що щастю не стане меж!

© Тетяна Іванчук

 


Час

На  розі вулиць тихих і порожніх,
Де змили слід вчорашнього дощі,
Одним-один печальний перехожий
Ішов неквапно в сірому плащі.
А позад нього не було і тіні,
І звуку не лишали ступаки,
Лиш червоніли грона горобині
І сипав клен розгублено листки.
Гойдався день на срібній павутині,
Небесну синь спиваючи до дна.
Це ж час ішов по вулицях осінніх!
...А я й не знала, що він так мина...

© Тетяна Іванчук

 

 


Нравится

 Всего комментариев: 0