» Побачення наосліп
   - Нарочно не придумаешь (Говорят дети)

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » СОФІЯ КРИМОВСЬКА: "Залиши мене. Тут, у слові."

Одна з моїх найулюбленіших україномовних поетес сучасності - чарівна Софія Кримовська з дорогого серцю міста Умань. Пропоную Вам полинути у глибини щирості і жіночності, душевності і тепла.

Софію я відкрила для себе, читаючи Антологію української сучасної  поезії "Вілаг почуттів". Час від часу повертаюся до її чудових віршів. Бо, коли не пишеться самій, хочеться торкатися душею чогось чуттєвого і зворушливо справжнього!

У 2012 році вийшла Софійчина книжка "Світ...ло...тінь". Щиро радію за тих, хто має збірочку цієї чудової поезії у себе!

 

Вона фарбувала життя, як годиться, яскравим

Вона  фарбувала  життя,  як  годиться,  яскравим.
Ні  фарби  жаліти  не  стала,  ні  рук,  ні  колін.
Старанно  з  кутка  у  куток.  І  забула  про  справи,
і  навіть  про  те,  що  голодним  повернеться  син.
Підлога  вітальні.  Банальний  ремонт.  Але  жінка
така  ж  незбагненна,  як  всесвіт,  і  дивна  така  ж.
Підлогу  скрипучу  –  у  колір  достиглого  жита
таки  замастила.  І  навіть  чудний  декупаж
у  дверях  створила.  Тепер  на  порозі  волошки.
У  когось  –  паркети,  у  когось  –  важкі  килими.
А  в  неї  квітує  долівка,  не  вся,  тільки  трошки.
І  хата,  як  поле.  (Аби  ж  чоловік  не  гримів...)
І  тільки  би  зливи  нечасті,  а  зрідка  –  то  можна.
І  тільки  би  вітру  поменше  і  більше  тепла.
Вона  фарбувала  життя.  Так  змогла  би  не  кожна.
І  літо  у  хату,  як  тільки  уміла,  несла.

© Софія Кримовська


Залюль мене, залель, заколиши

Залюль  мене,  залель,  заколиши
і  залюби  як  люблять  раз  на  вічність.
Цілунком  спопели  страхи  і  відчай.
Не  зволікай,  не  бійся,  ну,  мерщій…
І  плач  в  мені  неясністю  надій
і  подихом,  і  шепотом,  і  словом.
І  не  ставайся  ранком  аж  до  скону…
Залюль  мене,  залель  мене…  і  дій…

© Софія Кримовська


Може, сон – то не сон, а ілюзія білих модрин

Може,  сон  –  то  не  сон,  а  ілюзія  білих  модрин.
Може,  біль  –  то  не  біль,  а  статичність  емоцій  і  тіла.
Ділить  навпіл  життя  те,  що  мало  ділити  на  три.
Ти  пішов  у  минуле,  розбивши  на  дрібочки  ціле.
Навесні  забузковіє  там,  де  сиділи  удвох.
Ноженята  зіпнуться  уперше,  але  не  побачиш.
Нам  любові  і  щастя  відважив  у  синові  Бог.
Ти  пішов  у  минуле…  Майбутнє  –  вагою  пробачень.

© Софія Кримовська

 

Залиши мене. Тут, у слові.

Залиши  мене.  Тут,  у  слові.
Хоч  апострофом,  якщо  звуком
не  захочеш.  І  я  ранковим
м’ятним  подихом  стану,  рухом
сонних  вій.  Ароматом  п’яним
кави  чорної  із  вершками.
Залиши.  Дай  хоча  б  зів’яну
у  букетику  біля  рами.
Тільки  б  слово  твоє,  найперше,
стало  словом  моїм  останнім.
Кажуть,  крапкою  бути  легше,
тільки  рано  мені  ще,  рано...

© Софія Кримовська

 

Антологія болю

Антологія  болю.  Хронічного.  Вже  не  до  сліз,
коли  тіло  звикає  віками  повзти  і  сахатись,
коли  голод  примушує  бігти  світ  за  очі  з  хати,
коли  на  роздоріжжі  епох  лише  бруд  з-під  коліс.

Антологія  мрій  про  державність.  І  всі  вхолосту.
В  нас  геройства  достатньо,  та  тільки  немає  героїв.
Скільки  ж  блазні  віками  ще  гратимуть  гетьманські  ролі?
Після  котрого  пряника  спину  підставлять  хлисту?

Антологія  сміху  –  і  все  зі  сльози  до  сльози.
Світ  регоче  над  нами.  Ми  тішимось  часом  із  нього.
Антологія  істин.  Ми  мітимо  стрімко  у  бога
і  у  князя  з  багнюки.  Проте  не  збагнули  ази.

Антологія  сірості.  Шоу  –  замінник,  токсин.
О  велике  прання  не  своєї  –  чужої  білизни.
Антологія  мрій  про  майбутнє.  Аби  не  запізно
почали  прокидатись…  бо  може  проклясти  і  син…

Антологія  віри.  Але  розіпнемо  й  Христа,
якщо  церква  проситиме…  Звісно,  не  наша,  а  та…

© Софія Кримовська

 

Село селом. Похилені двори

Село  селом.  Похилені  двори,
дерева  з  омелою  як  вервечка.
Учитель  сивий  якось  говорив,
що  тут  колись  було  гучне  містечко,

сто  років  тому.  Нині  бідний  слід
широких  вулиць,  кам’яних  будівель.
Сидить  на  березневім  сонці  дід.
А  діти  по  столицях.  Важко  дітям.

Та  у  селі  –  чекати  смерть  хіба.
Земля  чужа  –  він  сам  позбувся  паю.
Розумні  кажуть  –  горе  –  не  біда
а  тут  щось  інше,  але  що  –  не  знає…

Схилився  тин  у  зарості  бузку,
прогнувся  сволок  в  глинобитній  хаті.
Дід  місить  стежку  чорну  і  в’язку
до  магазину,  щоб  хлібину  взяти.

і  цигарок.  Оце  і  все  життя.
Курей  десяток  і  коза  Анфіска.
Він  міг  би  до  дочок,  але  зятям
там  по  столицях  і  без  нього  тісно.

По  правді,  і  не  хоче  в  місто  дід.
Тут  вік  минув,  город  копав,  криницю.
І  бабу  поховав…  Аби  тоді,
то  ще  б  прижився.  А  сьогодні  сниться

стара  частіше.  Ніби  й  не  на  дощ.
Все  дивиться  на  нього  із-за  тину.
Він  сам  до  неї  скоро,  мабуть.  То  ж
хіба  козу  і  хату  так  покине?

Село  селом.  Похилені  двори,
як  люди  у  літа.  І  дика  тиша…
А  думка  визріває,  як  нарив,
що  не  біда,  не  горе  тут,  а  більше…

© Софія Кримовська

 

Пилом і полином перехрестя ляже

Пилом  і  полином  перехрестя  ляже.
Ти  зібрався,  кажуть,  у  важкий  похід.
Там  ліворуч,  схоже,  келихи  і  пляжі,
та  пройти  прийдеться  три  ріки  убрід.
А  праворуч,  певне,  гопники  і  злидні.
Але  що  із  того  –  лишишся  живим.
По  обидва  боки  Трускавці  і  Відні.
Тільки  прямо,  кажуть,  ти  ідеш  «на  ви».
Обернись  востаннє.  Що  тобі  втрачати,
батьківську  «копійку»  і  боргів  ярмо?
Ти  не  жив  ніколи.  Ти  життя  на  чатах
вистояв  на  совість  –  не  допомогло!
Прямо  йди.  Пора  вже  "соловейка"  бити.
Висвистів  паскуда  власне  і  твоє.
В  тебе  крім  рутини  і  боргів  є  діти.
А  у  них  надія  на  майбутнє  є…

© Софія Кримовська

 

Зворушлива така, як перший сніг

Зворушлива  така,  як  перший  сніг.
Така  ж  легка,  як  він...  Але  направду,
болить  їй  серце,  розпинає  гріх  –
вона  чужого  любить.  Дати  б  ради
своїй  сім'ї!  Он  двоє  дітлахів
витоптують  взуття  і  рвуть  колготи.
І  чоловік,  і  тисячі  страхів,
і  свекор,  і  директор,  і  робота  –
у  неї  все…  ну  так,  як  у  людей.
А  жінці  віднедавна  серце  плаче.
Іде  вона.  І  перший  сніг  іде.
І  ще  життя  іде.  І  тане,  наче…

© Софія Кримовська

 

Осінь – тонка поетка

Осінь  прийшла  і  сіла  поруч  на  лаві  в  парку,
перебирала  листя  жовте.  А  я  листки.
Поруч  гуляли  діти,  грали  у  шахи,  карти,
поруч  палили  листя,  звісно,  і  цигарки.
Я  ж  бо  –  ну  справді  дивна  –  в  парку  читала  вірші.
Ти,  я  не  знаю  точно,  мабуть,  писала  їх.
Осінь  –  тонка  поетка,  певне,  з  усіх  найліпша.
Не  полишай  писати.  Де  ще  той  перший  сніг…

© Софія Кримовська

 

Моє світло прийшло на поріг до твого безвіконня

Моє  світло  прийшло  на  поріг  до  твого  безвіконня.
Захитало  пилюку  кутків,  павутиння  і  тишу.
Хочеш,  я  залишусь  і  ці  жовті  малюнки  залишу,
Хочеш,  я  перегляну  чи  просто  понищу  закони?
Та  чого  тобі  лячно?  Я  просто  відбиток  люстерка.
Так,  від  сонця  відбиток.  Але  не  спалю.  Не  сахайся.
Може,  досить  наосліп  ходити  і  дихати  гасом?
Тіло  звикло  давно.  А  душа?  А  душа  часом  терпне.
І  гнітиться  у  цвілі,  і  мацає  променя  спомин,
і  пронизує  тишу  не  зойком,  не  криком,  а  болем...
Хочеш,  я  залишуся  назавжди,  навічно  з  тобою
світлом  жовтого  літа  у  стінах  твого  безвіконня.

© Софія Кримовська

 

Джаз

Моя  мелодія  вітрів
несе  тобі  у  вікна  листя.
Клавіатуру  пальці  тиснуть,
ти  йдеш  по  римах,  як  по  вістрях.
А  серпень  рано  догорів…
Джазує  вересень  дощем,
фонять  відкриті  парасолі,
О  скільки  слів!  Які  прозорі!
Який  високий  тон!  О  солі-
сти  осені...  І  ще
потому  тиша,  як  в  раю.
І  ти  у  римах,  як  в  нірвані,
До  півночі  або  до  рання
на  незастеленім  дивані
ушосте  ямбом  виграю…

© Софія Кримовська

 

Про бабу і Купідона

Ганяє  баба  Купідона
вже  другий  день  навколо  хати.
Сама  вдова  живе  у  домі.
А  тут  зі  стрілами  вар’ята

угледіла  на  гіллі  липи  -
собі  прицілює  із  лука…
Та  хто  ж  до  баби  тут  прилипне?
Хіба  отой  Степан,  падлюка?

Чи  два  п’яниці,  Гнат  і  Гриша?
Чи  Ванька  (трясця  його  мамі)?
Та  краще  вже  в  оселі  тиша,
ніж  з  отакими  то  «панами».

Ганяє  баба,  аж  упріла,  
рум’яна,  ніби  молодиця.
Аж  раптом  -  стоп…  Ще  ж  є  Кирило…
Та  Бог  з  тобою…  Добре,  цілься…

© Софія Кримовська

Решта творів автора тут:

http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=12345


Нравится

 Всего комментариев: 0