» Побачення наосліп
   - Бьётся голубь в стекло...

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ОЛЯ СТАСЮК "Ми вже щоранку встаємо в країні майбутнього"

Ще одне дивовижне відкриття - юна Оля Стасюк з Вінниці. Коли Україна викохує такі таланти - я спокійна за майбутнє

 

 

 

Весна 43-го

Вогнем кривавим відгоріли села.
Хатки-руїни виструнчились в ряд.
Ішла весна – самотня й невесела,
Снарядами заквітчувала сад.
Природа не скидалась на воскреслу,
Не усміхалась вже і не цвіла.
А десь далеко,
В чистім піднебессі,
Лелеча пісня сонячна пливла.
З пташками білокрилі похоронки
Натомлено зліталися до хат.
Йшов сорок третій. Мелодійну тронку
Давно спинили вибухи гранат.
І матері з обличчями Марії,
Такі, як вчора зняті із хреста,
Глушили в серці люті буревії
І плакали від кожного листа.
Що їм робити тут, на попелищі,
Голубкам перебитої доби?
Руїни, біль, чекання. Вітер свище.
Снарядами заквітчані сади.
Тут вечорами чути дикі танки.
Тут навіть кров не змита де-не-де.
О матері незнайдених останків!
До вас весна вже більше не прийде…
Вогнем кривавим відгоріли села,
Вертався фронт до рідної землі.
Ішла весна – самотня й невесела,
Будила перше жито на стерні.

© Оля Стасюк

 

 

Над степом...

Над степом – темне зарево холоне,
Спаливши ціле небо через край.
Приходять друзі, у розмовах тонуть.
А ти – чужий. Сиди собі й зітхай.

Шалений темп і вечорова втома.
Трамвайний стукіт.
І волога тиша.
Ти ніби вдома, але ти… Не вдома.
Ти – в безвісті. Ти навіть вже не дишеш.

Ти навіть вже не хочеш подивитись
У вічі тому, хто сидить навпроти.
І коли серцю заважає битись
Рутинна і запилена робота,

Коли шалений темп – до божевілля! –
Коли обридли крики телефонів –
Іди у степ, у ніч – крилату, вільну.
Іди. Тобі ж там зарево холоне.

© Оля Стасюк

 

 

Лицар на чатах

Давно вже зблякли, поржавіли лати.
Хіба що Доля пролетить стрижем.
Самотній лицар ще стоїть на чатах,
Старі руїни чорні стереже.

Неспинний час руйнує навіть крицю,
Вже серед зали – кущик споришу.
Спинись, туристе! Може, я – той лицар.
Клади свій смуток. Я постережу.

© Оля Стасюк

 


Солдату

Я довго мовчала, мій любий солдате,
Бо, знаєш, тобі зараз всі стільки пишуть…
А ти не відвик вже із пір тих сміятись?
Чи помстою зараз й ненавистю дишеш?
Не знаю, навіщо взялася до рими,
Раптово забилося згарячу серце.
Ти, певне, не спиш вечорами тяжкими –
То як тобі, милий, у «мирі» живеться?..
Пробач. Я не мусила рани ятрити.
Тобі прохолодно там в ночі весняні?
А, кажуть, у вас прокидаються квіти,
Лелеки летять голосними ключами…
Їм геть невтямки, що не сядуть на стріхи,
Що гнізда пробили, спалили снаряди,
Що тільки їх голос – засмучений, тихий, -
Востаннє пролине над кинутим садом.
Мій милий солдате, якщо твоя ласка,
Скажи цим загубленим білим лелекам,
Аби прилітали до нас – хоч не щастя,
Так спокій знайдуть на високих смереках.
Нехай прилітають. І ти – разом з ними,
На білім крилі донеси свою втому.
А я буду слізно з церквами тремкими
Молитись, аби ти вернувся додому.

© Оля Стасюк

 

 

Моя Україна - хоч горда, але безсила

Моя Україна – хоч горда, але безсила,  
Секрети правління лишаються нерозгадані.
Система прогнила – о, як же система прогнила!
Та в цьому болоті вже сходять оновлені пагони.

Бо до війни із оманливими очиськами,  
Навіть іще до розстрілів тих безжальних,  
Ми розмовляли – й не думали українською,  
І свою землю любили лише формально.

Нині ж збагнули, що все те було полудою,  
І примхи карлика все ж залишаються примхами.
Ми вже щоранку встаємо в країні майбутнього,  
Ми вже привчилися на повні груди дихати…

© Оля Стасюк

 


Українські хлопчики

Зима відправляє останні вагончики,
Застуда заварює чай із малинкою.
В шпиталях лежать покалічені хлопчики,
Не знають, що небо сьогодні – барвінкове.

Сестрички у них досі носять ще бантики,
У школі малюють рожевих метеликів
І дуже чекають, щоб літечком братики
Їх знову катали із гірки на велику.

Отим хлопчакам ще б конспектики ксерити,
До школи війни вони геть не призвичені.
То спиться вам добре, диявольські нелюди,
Що так наших хлопчиків сильно скалічили?..

Надворі весняно щебечуть горобчики,
Зелені цвіти розцвітають калинкою.
В шпиталях лежать покалічені хлопчики,
Ще мріють побачити небо барвінкове.

© Оля Стасюк

 


Стань мені смерекою

 Між вокзалами і треками,
В непотрібній пустці днів
Стань – о стань! – мені смерекою,
Що сильніша від вітрів.

І тоді, як сонця золото
Знищить чорна твань боліт,
Я сховаюся від холоду
Під покровом твоїх віт.

Коли ворог прийде зброєю,
Буде ненависть без меж,
Ти мене закриєш хвоєю
І гілками збережеш.

І могутньою опорою
Стане ніжний голос твій,
Коли гори позаорює
Сіролиций буревій.

Стань, о стань мені смерекою!
Попри заздрощі і сміх,
Білокрилою лелекою
Пригорнусь до віт твоїх.

Понад віттями крислатими
Буде небо голубе,
І щораз, коли злітатиму,
Бракуватиме тебе.

Буду кутатися хвоєю,
Зупиняти плин весни
І тремкою колисковою
Берегтиму твої сни.

© Оля Стасюк

 

 

Хмаринка спокою

Над містом нависла тендітна хмаринка спокою.
Натомлені люди розходяться по домівках.
І Буг із притоками ніжними темноокими,
Згортає хрустку, із прозорого льоду скоринку.

Ми, рідний мій, світлий, вже, мабуть, із рік, як не бачились.
Цю тишу казкову вже рік не торкав ти словами.
Вже рік – цілий рік! – із оцими очима гарячими
Не з’єднано серце твоє золотими нитками.

Всю душу добі ж віддала. Але я не жалкую.
Мені залишився цей спокій красивого міста,
Тендітні тополі, холодні засніжені туї
І сонних пташок на деревах дрібненьке намисто.

© Оля Стасюк

 


Я сьогодні спізнюсь...

Я сьогодні спізнюсь додому, спізнюся жити,
Навіть книгу читати спізнюсь чи пошту гортати,
Бо сьогодні це небо – о небо шалено світле! –
Розгорнуло саван над містом, такий крилатий,
І раптово – лавандовий.
Різко вищать автівки,
Двісті раз світлофор починав свій відлік багряний,
А я просто стою і вбираю шалено, дико
Свіже поле лаванди без жодної тіні туману.
Перша зірка й ліхтар проривають цю темінь міста,
Все далеко позаду, за кілометри й милі.
У лавандову далеч і хмар височінь перисту
Дуже м’яко і ніжно врізаються мої крила.

© Оля Стасюк

 

 

Я люблю тебе так...

Іде літо у душі людські, відчеканює крок.
Затираються пилом міським заборонені теми.
Я люблю тебе так, як красивий весняний бузок –
Безпричинно, замріяно, дивно, зухвало, таємно.
 
І від чого – скажи?
Бо в тобі ця доба перехресть,
Пересолена, люта, іще не зламала Людину?..
Я люблю тебе так, як важкий і розпечений хрест –
Дуже дивно, шалено, таємно й таки безпричинно.

Я шукала тебе, коли березень світом бродив,
І губила у пошуках всю свою стиглу буденність.
Я люблю тебе так, як добу несполоханих злив –
Безпричинно, замріяно, дивно, зухвало, таємно.

© Оля Стасюк

 

 

Моя любове

Моя любове, ніжна, безпричинна, -
Навіщо перейшла мені дорогу?
Ти – моя пісня, біль і домовина,  
Ти – моє все, і зрештою – нічого.
Авжеж нічого. Що могло би бути?
Не в тобі, кажуть, поетичне щастя.
Ти, радше, як дозована отрута,  
Кайдани чорні на моїх зап’ястях.
Ти закувала горло і легені,  
Ти не даєш мені ні краплі кисню.
Моя любове! Що тобі до мене?
Не бачиш? Ми в світах живемо різних.
Чого замовкла? Нічого сказати?
Не сій ці квіти у душі – не сходять.
Ти – клітка, де я вже погнула грати.
Колись-таки ще вирвусь на свободу.

© Оля Стасюк

 

 

Дивна

Я була сьогодні дивною,
Перепрілою, як листя.
Віялась шляхами плинними
Між солодких хмар перистих,
Билась в клавіші до хрускоту,
Смакувала стиглу осінь…
Я була сьогодні пусткою,
Що, як ніч, простоволоса.
З диким болем заквітчалася, -
Плакальниця на весіллі! -
Потім ледь не закохалася,
Ледь не впала в божевілля,
І у мріях затуманених
Ледь не напилася трути.
Як підбитій пташці зраненій,
З усіх сил хотілось бути.
Стала тінню тополиною,
Розхристав волосся вітер.
Не хотіла бути дивною.
Це все цей шалений квітень.

© Оля Стасюк

 


Замовчіть

Замовчіть усі бубни, литаври і домбри!
Хочу слухати скрипку – тремтливу і кволу.
Скоро внутрішній світ розлетиться, як бомба,
І покриє осколками простір навколо.
І хоча у розмовах шукаю розради,
Хоч жартую про ліс, про драконів і сфінксів,
Я заплуталась в місті, у людях, в каскадах,
У промовах, в загравах досвітніх і принцах.
І безглуздо носити вже ці окуляри,
Щоби просто придушену втому сховати.
Досить! Досить!
Іди, сіра твань тротуарів.
Хочу лісу.
І простору.
Хочу кричати.

© Оля Стасюк

 


Вечір у Вінниці

Несу в торбинці вечорову втому.
Назустріч – натовп. Вінниця цвіте.
Всі на фонтан ідуть, а я – додому,
І поряд – тиша черешнева йде.
Нехай яскраві струмені, як сонце,
Запалюють ту тисячу сердець.
Я вип’ю чаю. Відчиню віконце.
Сьогодні, певне, ще й додам чебрець.
Яка красива ця весняна тиша,
Коли іде з черешень фіміам!
Хоч хрестики на полотні залишу,
Чи намалюю врешті той фонтан…
І заспіваю! «Черемшину», «Гриця»,
«Ой люлі-люлі» - байдуже, аби
Цей дивний місяць, місяць срібнолиций
Не закотивсь зарання за дуби.
Всіх дочекаюсь – із вікна не зрушу,
Із ними гамір вражень надійде.
А я змовчу, що вколисала душу
І, мабуть, вперше віднайшла себе.

© Оля Стасюк

 

Інші твори автора тут:

http://probapera.org/avtor/6/1224/olya.html


Нравится

 Всего комментариев: 0