» Побачення наосліп
   - Песня Друга

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ОЛЕНКА ЗЕЛЕНА: "Схожий на долю"

Ви не уявляєте, як приємно відшукувати серед інтернетівських нетрів отакі диввижні перлинки! Із великим задоволенням ділюся з Вами віршами Оленки Зеленої, авторки з м. Нетішин Хмельницької області. Насолоджуйтесь щирістю, ніжністю, захоплюйтесь жіночою спрагою любити...

 

 

 

Чорні стрічки
 
Не віршуються  більше слова -
В серці тліє вже проза...
Там, де било в душі джерело, пересохла земля...
А перо крадькома ожива –
З нього ж  скапують сльози.
Знову смерть... знову постріли чути... і вже не здаля...

Не фарбуються в біле ті дні,
Де червона  калина
Переспілими гронами крові вклонилась до ніг,
Залишаючи слід по війні
На просторах Вкраїни,
Висіваючи біль у серцях... а колоситься гнів...

А в гаях переспів солов'їв
Між намиста із Ягід,
Спрагле літо  у зернах життя,  а римується смерть...
Майорять де-не-де із дворів
Чорні стрічки на стягах...
Переповнений список невинно загиблих ущерть…

© Оленка Зелена


 
Боюсь лиш запізнитися додому

Ти не хвилюйся: посивілі скроні –
То просто сніг, і швидше – на душі…
Холодні сірі будні монотонно
Вкривали долю, наче спориші.

Твоя печаль – відлуння в моїх римах,
Твій біль – у сотні непочутих слів,
І полиновий чай терпкий віднині
Теплиться на життєвому столі.

Між нами – кілометри сірих вулиць
З мережива  гірких нерозумінь.
Це ж я сама звела між нами мури,
Довівши правоту своїх хотінь…

То пил моїх років ляга на скроні,
Це розумієш з часом... Та дарма…
Боюсь лиш запізнитися додому:
Прийти в дитинство - а тебе нема…

© Оленка Зелена


 
Бузковий сад

Коли торкнеться кришталевий іній
Твого волосся біло-сизим цвітом
І закурличуть журавлі осінні,
Я буду поряд в подихові вітру
Твоє життя із рук своїх поїти
Живим повітрям….

Коли забракне сил мене чекати,
Тримати навстіж у домівку двері
В бузковий сад дитинства коло хати,
Де все на місці в звичній нам манері,
Читай мене крізь образи  містерій
Фотопаперу…

Коли я в світі правди віднайдуся
І припаду до рук твоїх з порогу,
Пробач мені гріхи, моя  матусю,
Що не вслухалася в перестороги
І фарбувала дні твої в тривогу
Очей вологих…

Коли зверну з дороги на узбіччя
Й не повернуся вчасно я додому,
Пробач мені минулі  протиріччя,
І не тримай на серденьку оскому…
Я на весні розквітну після грому
В саду бузковім…

© Оленка Зелена


 
Материнський оберіг

Заплітаю в життя теплих спогадів шОвкові  нИтки,
Я для тебе без спиць все вив’язую долю легку.
І рядок за рядком в візерунках по полю молитви,
Аби ти подолав перепони усі на шляху.

Від меланжевих барв до пастельних відтінків по краю
Веселкові думки хай затьмарюють в серці журбу.
І у петлях моїх ані крихти брехні – заплітаю
Нитку праведних слів. На гріхи малодушні – табу.

На межі перехресть твоїх, сину, я зоряним пилом
Вірний напрям вкажу і розвію всі сумніви вщерть:
І добром надихну до польоту розправлені крила,
Щоб злетіти зумів, як затягне життя круговерть.

Зав’яжу від очей з чорним помислом вузлики правди,
Аби недругів й бід не впустили тобі на поріг.
І контрастний акцент – на любові, і тільки на справжній…
Із клубка почуттів материнських плету оберіг.

© Оленка Зелена


 

Не хочу я більше зефіру і рим

Зігріваючи руки горнятком духмяної кави,
В день холодний не хочу я більше зефіру і рим.
Хочу в плед заховатись, аби закінчилась вистава.
І, тим паче, ти ж знаєш, як іноді втомлює грим…

Хочу дощ за вікном – а на ранок щоб люті морози
Відбивали в замерзлих калюжах вчорашні несни,
І вірші хай лягають рядками в непрошену прозу,
Коли я не складу їм ніяк золотої ціни…

Хочу віхолу, там, за вікном – хай доводить до краю,
Замітає хай снігом усі перехрестя доріг.
Я не хочу сьогодні того, кого палко кохаю…
І тим паче того, хто кохає мене… Це ж не гріх?

Хочу кави гарячої… Сісти у сутінках ночі
В старе крісло в куточку пустої кімнати видінь…
І гортати зачитані книги про долю жіночу…
Аби тільки в нестерпній виставі не грати… мов тінь…

© Оленка Зелена

 

Мені не здалося

Я кохаю тебе… І, можливо, запізно й невчасно –
На годиннику стрілки показують за мить до літа.
Та весняне загострення страху самотності, власне,
Не залишило шансів: я дихала твоїм повітрям…

І, можливо, мені не відомі в твоїй душі змінні
І залежність зв’язків у структурі складного рівняння –
Твоє сонце сьогодні вуста цілувало промінням,
Наче вперше купалось в коханні, а, може, й востаннє.

І, можливо, цей вітер – не твій такий бажаний дотик,
Та здається, що ти наче граєш з русявим  волоссям...
І, можливо, залишить весна по тобі тільки опік –
Я кохаю тебе… Так вже сталось… Мені не здалося…

© Оленка Зелена


 
Несказанне

Поміж сотень розмов загубилась одна несказанна.
Поміж тисяч мовчань – наша тиша насправді жива.
Вона – в кожному погляді, подиху, зріє в бажанні
Розірвати обмежений простір, де зайві слова.

Моя тиша кричить тобі правду у кожному вірші,
А твоя – обціловує зорями крадені сни.
І, можливо, забракне колись тобі впертої віри,
Не вагайся! Замало? З мого джерела зачерпни!

Моє вчора не бачило спільного з твоїм минулим,
Та сьогодні, сьогодні промовисто в душу мовчить!
Ані сліду від слів, бо вони несказанними були.
Моє завтра палає в твоєму! Хоч ми – лише мить…

Бо в такому вогні ми зотлієм за долі секунди,
Розфасуємо потім незважене в грамах, без меж,
Без табу, без кордонів, незаймано чисте, дикунське,
Божевільне кохання. Ти ж знаєш, що я тебе теж…

© Оленка Зелена

 
 
…та між нами…

… та між нами туман і неонове світло зустрічних
кольорових автівок і сітка нічних автострад,
і фантоми страхів – дивних, давніх – вже майже міфічних,
не дозволять мені йти вперед - неодмінно назад.

… та між нами ріка простягається до горизонту,
ніби замкнуте коло, а вбрід перейти не з руки:
на річному трамваї квитки продають за банкноту,
а у нас – ні гроша, хоч і «зайцем» також залюбки…

… та між нами годин з циферблату направлених стрілок,
що складуться у вік, у епоху  - втрачається лік,
календар не залишить для зустрічей чистих сторІнок,
і вервечкою сни залишають записки на склі.

… а між нами дверей – та підписані всі «обережно».
В коридорі життя не зустрітись, хіба що на мить…
Аби хоч, як не в серці, то біля горіла залежність –
запізніло-взаємна,  народжена в сяйві зірниць.

© Оленка Зелена


 
 Небайдужа арифметика

Поділи мене на́ціло так, щоб без зайвого залишку,

Не важливо, що наші стосунки нагадують дріб,
Часом правильний, але частіше буває у надлишку:
Мій чисельник зростає, як дріжджі в опарі на хліб.

Розділи мене порівну попри табу в рамках повісті
Про нестримне кохання, де в часі немає границь,
Попри стислі ліміти можливостей в закутках совісті
Врахувати усі варіанти подій до дрібниць.

Можеш множити чи додавати хоч до нескінченності,
Ця романтика в числах спорідненість душ не зітре –
Хочеш мінус на плюс, хочеш мінус на мінус буденності,
Та мені все одно: на письмі це звичайне «тире».

Віднімай, коли маєш потребу, в тобі – моя істина…
Знай, мій стан не обнулиться  всупереч плинності днів.
Моє серце таке небайдуже між ребрами стиснено,
Непримхливе… хоч іноді рветься без тебе в надрив…

© Оленка Зелена


 
Моє сонце

Моє сонце випалює зайчики на простирадлі
І щоденно торкається фрешем сполоханих вій,
Ще за чверть до світанку вривається в двері парадні,
А за ніч до сніданку нагадує березень твій.

Моє сонце листи відшліфовує на скляних шибах,
Запускає в мені ендорфіни по ріках судин,
То півночі не спить - з головою і п’ятами в книгах,
То – спросоння ховається в білих корзинках хмарин.

Моє сонце на хвилях опіслялютневих морозів
Захлинається талими водами трепетних втіх,
І, здається, позаторік плавати було ще в змозі,
А цьогоріч весняними краплями скапує з стріх.

Моє сонце повільно пробуджує спалахи літа,
Стільниками медовими гоїть задавнений щем,
І пронизує передранковим промінням повітря,
Доки я йому пишу вірші на собі олівцем.

© Оленка Зелена


 
Тільки серцями

Глухий пустодзвін невимовної тиші…
Без тебе… так холодно – пальці німіють.
В душі я приборкаю млість буревіїв –
І не потривожу тебе… не посмію…
Я тугу прикрию свою цвітом вишні,
Аби не дізнався, як ранить колишнє.
Пусте… Все минеться… Загоїться, милий.

Хоч серце ще рветься до тебе, тріпоче:
Щоночі в молоках Чумацького Шляху
Долає безмежні простори без страху,
Без дозволу (вибач мою вільну птаху),
Аби хоч на мить, хоч би в мріях дівочих,
Незримо торкнутись душі – і струмочком
По венам розлитися в ніжності краплях.

Мовчу… ні півслова… півподиху стиха…
Боюсь розбудити … ледь чутно вустами
Зціловую зорі з очей… до нестями
Тебе обіймаю всім «я» -  не руками…
Тобою живу, та не смію, на лихо,
Зізнатися в тому.  Єдина утіха –
Ілюзія дотику… тільки… серцЯми…

А хочеться снів наяву, щоб ліворуч
Від сонцесплетіння  заходився  щастям
Пульсуючий згусток емоцій і часто,
Так часто у всіх одне одного красти,
І так, щоб сумлінь ані грама! Ти – поруч!
Відпий з мого келиха градусів сорок
Таємного нашого, любий, причастя.

Тебе я відчула, бо ж ти – моє щастя!

© Оленка Зелена


 
Схожий на долю

Я цитую тебе вже на пам'ять крізь днів пелену,
І виписую літери наших імен на папері
Акварелями синіх дощів, й поступово тону
У очах верескових - медової спеки озерах.

А ти наскрізь проходиш вуаль недозрілих думок,
Що ніяк не складуться в мені недоречним зізнанням,
І довкола "л.ю.б.л.ю" кілька па робить пульсу танок,
І пунктиром виводить на кальку діагноз - кохання.

Я читаю наосліп прозові чорнильні рядки,
Застеляю між ними кульбабкове сонячне поле.
Ти ж чекаєш на іншу і так, щоб лиш раз навіки,
А мені і насправді здалось, що ти схожий на долю.

© Оленка Зелена

 
Мені б…

А я безтурботно по вітром розбитих калюжах
Услід за тобою біжу, як по розбитому краю.
Останній ліхтар під дощем свої очі примружив,
Та я і наосліп до тебе стежки пам'ятаю.

Мені б кілька кроків пройти – й дотягнусь вже до тебе!
Тримай мою руку, кидай мені в груди повітря:
Я дихати хочу тобою заплаканим небом,
На сонце дивитися поглядом вільним, без фільтру...

Мені б за годину до півночі на циферблаті
Зірвати джек-пот й зупинити безжалісні стрілки,
Бо часу все менше у нас і не хочу я знати,
Як тягнуться довго самотні німі понеділки,

Як холодно в спеку без тебе, і млосно під льодом,
Коли наших міст кілометри заплутаних вулиць
Сплітають з розлук павутину і топлять під воду
Вітрила моїх кораблів, що на південь звернули.

Мені б зазирнути ще раз листопадові в очі.
Дозволь (я під зливою змокла) в тобі розчинитись.
І каву без цукру, і печиво з словом пророчим
Для мене ще раз приготуй в піднебесній блакиті.

Для мене ще раз розбуди свою заспану тишу -
Мені б тільки голос твій чути, а більшого й годі...
Я берега наших зігрітих ночей не залишу,
Бо я вже навіки твоя... ще відразу... відтоді...

© Оленка Зелена


 
Зійди мені сонцем

У сяйві лампад безголоса лунає молитва,
Вже вкотре слова непочуті втрачають свій зміст.
Мій Боже, ведеш абсолютно безпрограшну битву
З моїми гріхами, де Ти – режисер, я – артист…

Майструєш в душі лабіринти прихованих істин,
А я намагаюся справжні зірки віднайти.
Віддай мені правду: рецепт, як замішував тісто,
З якого цей світ збудував на основі води.

Прийму я твій дар, як приймає життя з першим криком
Народжене в муках, незаймано чисте маля.
Нехай не свята, а у відчаї часто безлика -
Без тебе я, наче спустошена недоземля.

А Ти пропадаєш надовго, коли вже несила
Життя полотно засівати насінням добра:
Тобою даровані крила я зовсім зносила,
А нові розправити ще не настала пора.

Шляхів не шукаю, чекаю Тебе на узбіччі…
Так довго пісочний годинник відмірює час,
Що з того піску збудувала будинок – не вічний…
Зійди мені, Боже, я сліпо повірю у нас.

У мене є вдосталь вогню. Запалю тобі свічку.
Я дам Тобі хліба й вина, витну постіль з лози.
З дороги умий свої зморені ноги у річці
Багряного кольору з серця рясної сльози.

Ти дай мені віри із зерен надії, бо треба
Заповнити світлом безодню, де впали мости.
Мій Боже, зійди мені Сонцем на попелі неба...
Як зможеш, пробач мені, і... залишайся... не йди...

© Оленка Зелена


 
Поцілунок у скроні

У прочинені вікна крізь ситець фіранки
Так невпевнено ранок проміння несе
І навшпиньках до ліжка приносить сніданки:
Свіжий кисень у тістечках ніжних безе.

І цілує у скроні летким ароматом
Вуст липневого цвіту, де зріє ще мед,
Випадково мозаїку снів ледь строкатих
Розбиває об шпальти ранкових газет.

Ніч скінчилась завчасно у подиху літа,
Під прицілом тримає надщерблений день,
І курсивом виводить на серці щомиті
Партитуру життя з солов'їних пісень.

На кордоні світанку, як заповідь – «жити»:
Все минуле обнулює сонячний диск…
Поцілунок у скроню – і ранок надпитий…
Новий день – як в конверті з надіями лист…

© Оленка Зелена

 

 
Повітряна кулька

А ніч, як повітряну кульку, вигулює місяць
За бісером всипану нитку, немов по бульвару…
Розкиданих зір вогняних горобинових китиць
Лоскочуть пір’їнками вітром сполохані хмари…

Велика Ведмедиця тихо співа колискову
І в ложці гойдає маленьке своє ведмежатко…
А ми із тобою розкажемо їм на всіх мовах,
Як трепетно можуть два серця в розлуці кохати.

Як в сутінках землю викупують сизі тумани,
І світять озера молОками в круглих горнятах…
Я очі увись підведу, до висот ще незнаних,
Де ти мені цукор залишив на хмарах кудлатих.

І доки ти спиш, десь у іншому просторі часу,
За звичкою з трав заварю ароматного чаю:
На двох одна чашка – чекаю тебе на терасі,
Обіймами ніжності душу твою зігріваю.

Там запахи літа сплелися з вінком у волоссі
П’янким сухоцвітом тепла і гречаного меду…
І ми по духмяній траві, безтурботні і босі…
І ніч повний місяць, як кульку, вигулює небом…

© Оленка Зелена

 

Інші твори авторки тут:
http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=19386

 


Нравится


Ірина Лівобережна    (23.06.2015 11:04)
Твори Оленки - читала, і буду читати, бо дуже люблю її неповторний стиль!

 Всего комментариев: 1