» Побачення наосліп
   - Кто-то в мой позвонил дом

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ОЛЕНА ІСЬКОВА-МИКЛАЩУК: "Небо в окопах"

Після тривалої перерви мій Проспект поповнився ще одним поетом. Справжнім. Неповторним! Щаслива, що знаю його особисто. Олена Іськова-Миклащук народилася в с.Вербівці Шепетівського району Хмельницької області. За фахом вона вчитель-філолог. Автор 2 поетичних книг. Якщо в першій збірці «Рветься душа у небо» переважали ліричні настрої, то назва другої «Небо в окопах» говорить сама за себе. Лауреат загальноукраїнських та міжнародних літературних конкурсів, обласної премії імені Володимира Булаєнка (2016).


Смак війни

Ви знаєте, яка на смак війна?
Вона гірка, немов дитячі сльози.
Коли дзвінка чекаєш допізна
І засинаєш з донею в знемозі.

Війна — гірка!

Вона пекуча. То ужалить «Град»,
То вибух обпече червоним перцем.
Тут кожен день гірчичний зорепад
Все спалює в імбирнім ритмі скерцо.

Війна — пекуча!

Вона солона. Від смертей і ран.
До діатезу.
До каміння в серці.
Коли ідуть — кому ще не пора…
Так солоно!
Пекучо так!
…Хто б стер це!

Війна — солона!

Вона солодка: Боже, подзвонив!
О п’ятій ранку. На одну хвилину!
Немов знайшла у попелі війни
Життя ванільно-сонячну зернину.

Війна — солодка!

Ви знаєте, яка на смак війна?!

© Олена Іськова-Миклащук

 

На лінії фронту

На лінії фронту
також посміхаються діти,
ганяють м’яча,
хоч не всі добіжать до мети.
І їхнє дитинство,
осколками мін обігріте,
пір’їнкою ангела
в сонячну вічність летить.
На лінії фронту
скалічені бродять собаки.
Потомлені вити —
знеможено в ніч скавучать.
Тут сіють не жито:
пекучо-карміннії маки!
В них душі шукають
до спокою неба ключа.
На лінії фронту
ще вірять у диво і Бога.
Тут ангели й смерть
розігрались з людьми у квача.
Дитинство сміється.
Собаки вищать до знемоги.
Що буде за мить —
тільки Богу відомо в цей час.

© Олена Іськова-Миклащук


Небо в окопах

А небо теж ховається в окопи,
Тремтить від страху загнаним зайчам:
Коли на нього бризкають окропом —
Цілує небо руки копачам.
І наливає їм по кварті чаю,
Байдуже, що без цукру,
Мов полин:
Коктейль із віри з присмаком одчаю,
Коли під Градом стиснеш Ф-1…
А за спиною посивіле небо
Лежить в болоті
Мокре
Долілиць.
Йому би сонця пригорщу хто-небудь
Приніс тихцем…
Та перебір дзвіниць
Його покличе знову на роботу:
Приймати нових ангелів увись.
Завиєш вовком.
Біль здереш із плоттю.
Поплеще небо по плечу :
«Держись!»

© Олена Іськова-Миклащук


Запах бузку

Небо розбилося вщент, ніби склянка.
Сипались друзки кривавим дощем.
Хтось благав Бога: «Дожити б до  ранку!»
Хтось в ейфорії вигукував: «Ще!»
…Зранку сміялись самі над собою,
Як антрацит розгрібали, мов пух.
Тільки Василь не вернувся із бою.
Ваня — без ніг, а Петрович — оглух.
Плакали.
Вили.
Скрипіли зубами.
Коля відбіг, залишивши чеку…
Не вберегли.
Подзвонити б до мами…
Слався окопами запах бузку.

© Олена Іськова-Миклащук

 

Стомленим війною

"Так часто стала звучать фраза "Люди устали от войны"... Дорогие люди, отдохните. Мы не устали и защитим ваш отдых. Мы не умеем уставать. И не нужно париться о пацанах, которые здесь! Вы ведь не просили Вас защищать. Вы вообще не понимаете, за кого мы здесь воюем. Но это не важно. Вы ведь устали. Отдыхайте"
02.12.2015 Олексій Болдарєв («Малюк»)


Ви кажете, що стомлені війною.
А де вона? Ви бачили її?!!!
Які у неї очі після бою?
Афектно-ейфорійні
Чи сумні?
Вам важко в білосніжних покривалах
Дивитись в телевізорі про смерть.
А ви колись своїх братів ховали?
Щодня.
Навік.
Летіли шкереберть
Від хвиль ударних?
Била кров джерельцем?
Чи відчували, люди, ви хоч раз
Як небо сипле не дощем, а перцем —
А ти стоїш, бо в тебе є наказ.
Було вам важко відкупити сина?
Проте тепер спокійний у вас сон.
А в мене рік ні мама, ні дружина
На крок не відступають від ікон.
Ви — потомились…
Що ж, ховайтесь в тіні.
Бо хоч війна, то чилі, то полин —
Стерплю усе, щоб в мирній Україні
Зростав
ще ненароджений
мій син.

P.S. «Малюк» загинув 09 грудня 2015р.

© Олена Іськова-Миклащук


Бліндаж

Суботнього ранку копали блідаж.
Сміялись прогіркло:
"Велика могила..."
Земля застогнала-здригнувся світ аж!-
Коли їх
живцем
під собою
накрила...

© Олена Іськова-Миклащук


*  *  *
Бійці не плачуть:
як би не боліло —
Стискають зуби,
аж тріщить емаль.
Бо все, що напекло і перетліло,
Характер перекалює на сталь.

Бійці не плачуть
гірко
над тілами
А проводжають
пострілами в ніч,
Шлють в небеса
осколки-телеграми,
Виттям зривають
місяць уповні.

Бійці не плачуть
в спеку і в морози.
Як смерть по них
приходить навіть в сни.
Чому ж їх душать
так підступно сльози
Коли вони вертаються з війни?

Бійці ж не плачуть?!!

© Олена Іськова-Миклащук
 

Світло на дні бліндажа

Так хочеться світла на дні бліндажа,
Тепла твоїх рук і розмови з тобою.
До вічності тут вже розмита межа
Життями отих, хто не вийшов із бою.
Палю цигарки. Безперервно. Пробач.
Хоч вогник в ночі — це для снайпера щастя.
Розплавлена «градом» четверта доба,
Очистила душу вогненним причастям.
Ще так не молився. Ще так не хотів
Я жити. До тебе. А інше все тлінне.
Бо очі у смерті холодно-пусті.
Я бачив їх, рідна, проходячи мінне…
Я бачив тебе. Не у сні — наяву.
Ти ангельським сяйвом світила дорогу,
Щоб я не упав в спопелілу траву —
Ти йшла і молилася пристрасно Богу.
Без тебе не жив би на вістрі ножа —
Вогнем мінометів скосило б додолу…
Виблискує світлом на дні бліндажа
Надія живим повернутись додому.

© Олена Іськова-Миклащук


*  *  *
Люди з очима, що бачили вічність впритул,
В мирному небі шукають між зір безпілотник:
Важко вертатися їм у людську суєту,
Ледь не попавши до енно-Небесної сотні.

Люди, що свисту бояться, і тиші, мов грім,
Спати не можуть, бо поруч нема автомата.
Може загоїться все це із часом, окрім
Дір у душі без Василька, Романа і Гната.
Людям, в яких тече кров замість звичних нам сліз,
Пам'ятний біль: Іловайськ, Красногорівка,  Щастя….

Сколює душу байдужість на рідній землі
Людям, що спили до краплі вогненне причастя.

© Олена Іськова-Миклащук


*  *  *
Не відболить війна для тих,
кого нема,
Котрі сидять по ліву руку Бога,
І просять в нього, щоб прийшла весна
І проросла священна перемога
Із крові їх.
Війна не одпече:
Осколки міцно врізались у тіло.
І побратим,
підставивши плече,
Не витягнув…
А поле болем біле…
Не відростуть обрубки рук і ніг,
Їх не замінять дорогі протези —
Хто півжиття
згубив на цій війні,
Не слухає новин брехливі тези…
І не замінять матері синів
Меморіали, тесані з каміння.
Вони холодні,
як прожиті дні
В самотності. Обрубане коріння
Малих дітей.
За що держатись їм?
За Батьківщину?
А вона їх знає?
Байдужість влади згірше всіх боїв,
Та це до часу — все в житті минає.
Лише війна для нас не відболить…

© Олена Іськова-Миклащук


Іловайська самота

Застелю я вкотре постіль самотою,
Та в їдке безсоння загорнусь, як в шаль:
Ні живим,
Ні мертвим
Ти не вийшов з бою…
Десь блукає зникла без вісті душа.
Іловайський серпень
Капав з неба воском,
Фарбував колосся
Кров’яним дощем.
Невідомість щедро посріблила коси,
Поселила в домі невимовний щем.
Не вдова…
Не жінка…
Не коханка…
Відьма!
Загнана вовчиця,
Хрипла від виття.
Ночі з самотою.
Дні, немов у фільмах, —
Осторонь дивлюся на своє життя.
Син вже не питає.
Син уже не плаче.
Він уже дорослий.
Завтра першачок.
Тільки погляд в нього
Став прогірклий, наче
Біль ввігнав у нього сотні голочок.
 …Знову серпень сипле яблука й снаряди.
 Із собою поруч знов кладу я біль.
Що нам тії смерчі, урагани, гради? —
Я у смерть не вірю,
Вірю лиш тобі!

© Олена Іськова-Миклащук
 

Сонце в каві

Полиново-цукатне спіткання.
Ллється кров, ніби лезо, по венах.
Сонце в каві горнятком ізрання
Тобі в ліжко носила.
Шалена.
Розплітала кульбабові коси
Й лоскотала ще заспане тіло.
Проливався фонтанами: досить!
Пили каву, а сонце…
Жовтіло.
І, достигнувши, падало в будні —
Від любові лишивши світлини…
Як же зимно — зустрітись у грудні,
Якщо досі в житті ти
Єдиний.

© Олена Іськова-Миклащук


*   *  *

Подаруй мені сонце, напоєне сяйвом любові,
Розпашілі вітри загнуздай і у дім приведи.
Дай пірнути на дно в диво-очі твої волошкові,
І джерельної спити із уст найрідніших води.
Запали в мені поглядом пристрасть:
Я — криця, ти — кремінь,
І розплавиться ніч лиш від доторку спрагнених рук.
Мандариновий місяць гаптує серпанками темінь —
Освітити дорогу для наших з тобою розлук.
Залишу́сь, щоб будив поцілунком і чашкою кави,
І за руку у сад мене вів по росі босоніж́ .
Ми, як діти малі, упадемо в нефритові трави.
Тільки ти подолай в мою душу досвітній рубіж.

© Олена Іськова-Миклащук
 

*  *  *
В такого кохання немає майбутнього й долі,
Тож душі даремно, мов нитки в узорі, сплелись.
А може, полишимо землю й полинемо ввись?
Там зникнуть нарешті умовності, сльози та болі,
І лиш почуття, від байдужості зір не схололі,
З’єднають наві́ки. Сьогодні чи, може,
колись…
Бо тільки самотність приходить до мене щоночі,
Крадеться під ковдру, дарує невтішні думки.
Торкнися сьогодні, хоча б випадково, руки,
І хоч на секунду дозволь подивитися в очі.
…Пробач мені, Боже, що так навіжено я хочу
Щокою безгрішно його доторкнутись щоки.

© Олена Іськова-Миклащук

 

Ви сьогодні підете до іншої…

1.

Ви сьогодні підете до іншої
Дарувати нестримне тепло.
Я ж кричати у ніч буду віршами,
І вглядатись у темінь за склом.
В кожен шурхіт вслухатимусь зболено:
Може, раптом повернетесь Ви…
Молитва́ми на душу оголену
Стеблові накладатиму шви.
За вікном вже потроху світлішає,
Та ще спить біля дому трава.
Боже мій, Ви ще й досі у іншої,
Геть забувши, що я ще жива…

2.

Цілий день Ви мрійливо-грайливий,
Мов нічого вночі не було.
Трусить осінь цукати зі сливи,
Сонце в небо веселку вплело,
Стиглість яблук наповнило соком,
Та й пряде із травинок парчу.
Доторкнетесь, немов ненароком…
Я — не плачу. Я просто мовчу.
І байдуже — чи ранок, чи вечір,
Чи вже осінь змінила зима.
Може, встати — зібрати Вам речі?
Тільки сил уже зовсім нема.
От би сльози омили від бруду —
Я б у вирій безкрилим пташам!
Може, там помолюся й забуду
Як за ніч цю зотліла душа.

© Олена Іськова-Миклащук
 

* * *
Я говорила з тишею і Богом
На грані, де кінчається свідомість.
Змивали гіркі сльози на підлогу
Усі гріхи, що лиш мені відомі.

І суєта лишалась за порогом,
Душі подарувавши невагомість.

Спинився час у мареві безсоння.
Відплакали і мовчки згасли свічі.
І, падаючи в мороку бездоння,
Молитви з уст зривалися одвічні.

Сів ангел промінцем на підвіконня,
Новий світанок заглядав у вічі.

© Олена Іськова-Миклащук
 


*  *  *

Як потоне село в білосніжнім вбранні,
Мов до шлюбу одягнутих вишень,
Принесу у долонях небесні вогні
І піду, не сполохавши тиші.
Виграє у волоссі, лоскоче уста
Промінцем місяченько уповні.
Ти прокинешся раптом—кімната пуста,
Тільки зорі в небесній жаровні.
Зазирне у відкриту кватирку вітрець
І потягне за руку до саду.
Серед трав роздухмянився трунко чебрець,
Виглядає спориш з-за фасаду.
І озветься мінорно завмерла струна,
Промінь світла проб’ється крізь мушлю —
Це крадеться навшпиньки красуня-весна
У твою переболену душу.

© Олена Іськова-Миклащук


Нравится

 Всего комментариев: 0