» Побачення наосліп
   - Без ГМО (українською)

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ОЛЕКСАНДР КУЧЕРЕНКО: "Як хочеться кохати й..."

Іноді, коли читаєш когось з авторів, є надгостре відчуття, що ти шукав цю людину усе своє життя. Саме таке відчуття у мене від поезії Сашка Кучеренка з Миколаївщини... ЇЇ хочеться читати і перечитувати, бо нею дихаєш... До речі, у 2015 році вийшла друком перша Сашкова книжка "Абетка юності", і одразу ж була помічена і відзначена премією ім. В.Симоненка.

 

 

ПРИГОРНУВШИСЬ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Пригорнувшись душею до рідного слова,
Я торую думок неосяжні стежки,
Звуки, серцю близькі, раз за разом готовий
Вимовляти крізь дні, місяці та роки.

Образ мами та стиглих листків конюшини,
Ось бабуся з промінчиком теплим в очах,
І барвінку квітки поміж ребрами тину,
І з пахучим вінком чорнобриве дівча.

Рідне слово у серце лилось в колисковій,
В груди маминим теплим ішло молоком,
З прадідівських степів увібралося кров'ю,
Долинало до вух з бузьких вод козаком.

Обійму ледь руками – воно чималеньке –
Слово тверде, мов сталь, – в нім Шевченко і Стус,
В нім Малишка "Рушник...", і палкий Симоненко,
Обійму і ніколи його не зречусь!

© Саша Кучеренко


ЯК ХОЧЕТЬСЯ КОХАТИ Й…

Коли  навколо  бродять  уркагани
З  обличчями,  подібними  до  митниць,  -
Як  хочеться  кохати  й  буть  коханим,
Хоча  би  на  одну  мільярдну  миті...

Коли  довкола  посмішки  лукаві
Натягують  на  скорчені  гримаси,  -
Як  хочеться  не  жити  за  лекалом,
І  вилитись  в  життя  чиєсь  романсом.

Коли  не  варта  щирість  ні  копійки,
Копійка  ж  править  душами  й  думками,  -
Як  хочеться  до  когось  прикипіти,
Мов  до  кори  роз'ятреної  камедь.

Коли  й  тебе  заїсть  нестерпна  тиша,  -
Не  дай,  аби  журба  в  мільярдах  щезла,
Пиши...тебе  впізнаю,  як  напишеш
На  тлі  облич  душі  чарівним  жезлом:

"Як  хочеться  кохати  й..."

© Саша Кучеренко



ДВОКОЛІСНИЙ ДРУГ

Неси  мене  туди,  велосипеде,  
Де  мріють  зморшки  степу,  безневинні,
Навстріч  біжить  простоволоса  леді,
Занурюючи  в  свій  небесний  вимір.

Помчи  мене,  мій  друже  двоколісний,
Туди,  де  ліс  насупив  сиві  скроні,
Де  тишу  рвуть  пернаті  вокалісти,
Стрічає  шумом  сосен  юна  скромність.

Лети,  пегасе,  шляхом  прачумацьким,
До  лона  чорноморських  акваторій,
Де  в  рукавах  Дніпра  маячать  маки,
І  грає  Афродіта  на  валторні.

Здіймайся  в  синь,  в  ліси  пірнай,  під  воду,
Стуляй  дверцята  міст,  немов  доводчик,
До  виходу  в  стихії  мчи,  підводо,
Що  манять  млостю  обрисів  дівочих.

Рабом  педалей  буду  аж  до  скону,
До  темряви  в  очах,  сердечних  колік,
Бо  воля  не  наб'є  повік  оскоми,
Вітрів  в  лице  не  згіркне  смак  ніколи.

© Саша Кучеренко


МАХІНА

Оце  я  махіна,  оце  я  моща!
Планети  дрижать  і  титани,
Рабині  моїх  поетичних  лещат
Конають  в  сердець  калатанні.

Невільничий  ринок  моїх  читачів
Зростає,  на  зависть  Стамбулу,
Султан  запитає:  "Це  твій,  чи  то  чий?"
Байдуже  скажу:  "Щось  там  було".

Задушене  стадом  гігантських  ропух,  
Посиніє  вмить  небо  скоро,
Обм'якле,  впаде  в  мармурову  ропу,
Між  плеч  Дарданел  і  Босфору.

І  світ,  пересмикнутий,  наче  затвор,
Віршами  моїми  застрочить,
І  люди  читати  їх  будуть  "за  двох",
Неначе  скрижалі  пророчі.

Жахіття  попів  за  горлянки  візьме,
У  зашморг,  немов  аневризма,  -
І  біси  товсті  із  церков,  без  імен,
Чкурнуть  голяка,  а  не  в  ризах.

На  троні  сиджу,  на  вершині  з  вершин,  
От-от  з  неба  музи  поллються,
Нікчемна  секунда  -  і  зникли  вірші,
Спітнілий.  
Прокинувся.  
Слюсар.

© Саша Кучеренко


ТРІШЕЧКИ БУДИНОК

Дрімає  ветхий  дах.  Лише  димар
Все  палить  люльку,  сіє  клуби  диму,
На  мить  здалося:  й  сам  я  задрімав,
І  небо  підпираю,  я  -  будинок,

Притулок,  бастіон  для  хворих  доль,
В  мені  живуть  -  в  мені  ж  і  помирають,
Комусь  -  прямий  до  пекла  коридор,
Комусь  -  бетонна  воля,  промінь  раю.

Димар,  як  дід,  розкурює  мундтштук,
Вечірнє  небо  коптять  сиві  кільця,
І,  ніччю  гнані  в  темну  висоту,
Летять,  мов  прах  розбитих  коаліцій.  

На  мить  здалося:  я  і  є  той  дим,
Що  між  вітрів  блукає  пілігримом,
Вагаючись  -  туди,  або  сюди
Покірно  прихилити  спілу  гриву?

Я  дах  почухав  хмари  гребінцем,
Вітри  мовчать,  не  кажучи,  куди  нам.
Скажу  собі:  ти  ним  не  гребуй  -  це  
Твій  шлях,  ти  -  дим  і  трішечки  -  будинок.

© Саша Кучеренко

 

ПЕРШИЙ І ОСТАННІЙ ГЕНРІХ ШЛІМАН

Гуде  м'яка  перина  вишнецвіту,
Ввійшли  у  квітень  легіони  бджіл,  -
Сполохати  не  сміє  тихий  вітер,
Тендітні  пелюсткові  вітражі.

Настирне  сонце  сипле  в  діри  міддю,
В  шпарини  до  парканів  і  горищ,
То  зводячи  химерні  піраміди,
А  то  -  танцює  дригом  догори.

Бруньки  вже  набубнявіли  котами,
І  кожна  десь  у  мріях  -  стиглий  лист,
На  радощах  бусли  заклекотали,
Протяжно,  як  міфічний  василіск.

Сорочці  не  сховати  пульс  артерій,
Я  весь  -  суцільна  автомагістраль,
І  кров  моя  нестримна,  мов  пантера,
Чом  лину  до  небесного  люстра?  

Везувій,  що  фонтаном  б'ється  зліва,
На  піці  ейфорії  пояснив:
"Ти  перший  і  останній  Генріх  Шліман
Цієї  невідкритої  весни."

© Саша Кучеренко

 

ЧЕРВНЕВА ЗЛИВА

Погода,  часом,  як  дитя,
Буває  вередлива,
Чорніє  зранку  неба  стяг  -
Прийшла  червнева  злива.
Ось  подих  вітру,  мов  мечем,
Порвав  повітря  тишу,
І  нас,  збіговисько  нікчем,
Дощу  на  суд  полишив.
Суддя  нас  поглядом  обвів  -
Ми,  зграйка  знавіснілих,
Угрузнувши  в  багно  гріхів,
Під  зливою  трусились,
І  не  на  жарт  суддя  був  злим,
Дивився  із-під  лоба:
З  очей-но  блискавки,  а  грім
Був  тріскотом  суглобів.
Від  цього  грізного  судді,
Розправи  ми  чекали,  -
Нічим  не  змити  тих  слідів,
Що  від  гріхів  зостались,
Та  раптом  хмари  розійшлись,
І  я  побачив  диво:
Всі  ми,  негідники  колись,  -
Очищені  й  красиві  !
З  небес-бо  йшла  вода  свята
На  голову,  на  груди,
І  та  божественна  сльота
Звільнила  нас  від  бруду,
Ті  хмари,  як  мої  гріхи,
З  дощем  земля  ввібрала,
З  душі  хтось  витягнув  цвяхи,
Не  давши  на  поталу...
Раптово  так  настав  кінець  
Історії,  щасливий...
Під  звук  очищених  сердець
Пройшла  червнева  злива.

© Саша Кучеренко

 


МАНЯТЬ ЗАПАХОМ СКОШЕНІ ТРАВИ

Манять  запахом  скошені  трави  -
То  земного  волосся  пахощі,
Важко  дихати  й  бути  нейтральним,
Як  у  грудях  пташина  юрба  харчить.

Вкрилось  поле  зеленим  бушлатом,
Застебнулось  на  гудзики  квітів.
Весно,  березні  всі  обійшла  ти
І  у  травень  ввійшла  діловито.

Прядки  зела  укрили  ріллю,
Наче  крила  лебідки  підкошені,
В  них  тривоги  свої  переллю,
Пересиплю  я  сум  в  їхні  кошелі.

Сіно  в'яжеться,  ген,  у  снопи,
Мріють  в  полі  солом'яні  големи.
Був  без  тебе  я,  весно,  сліпим,
А  з  тобою  став  серцем  оголений.

© Саша Кучеренко


ЕT CETERA

Стиглі  очі  мене,  наче  втомлену  ногу,  роззули,
Спрагла  думка  ковтає  спітнілими  пальцями  волю,
Поруч  вухо  голодне  гризе  увертюру  зозулі,
Наче  сиру  шматок  мишенятко  -  змарніле,  нервове.

Бо  сьогодні  я  -  очі  і  думка,  і  вуха,  і  ніздрі,
Рот  я  річки  цієї,  її  островів  я  мовчання,
Персональний  Жадан,  Андрухович,  чи  Дереш  та  Іздрик.
Річка  -  Бог,  ну  а  я  -  на  човні  її  вірний  прочанин.

Поза  зоною  дії  авто  у  кіптяві  істерик,
І  будинків  лоби,  що  в  напружену  сірість  закуті,
Десь  далеко  мурашники  міст,  залізниць,  et  cetera*,  -
З  головами  занурились  в  обрій  місця  екзекуцій.

Мої  весла  -  китові  плавці,  спритні  клешні  омара,
Дужі  крила  орла,  вії  велетня,  руки  атланта,
Сивочоло  бунтує  в  мені  мій  палкий  Костомаров,
Прошкрібаючи  шлях,  як  невільник,  зашитий  у  лантух.

Тож  неси  вдалечінь  мене,  мій  непокірний  вітрильник,
Розрізаючи  хвиль  метушню  на  шматки  алегорій,
Розсипається  вік  урбанізму  як  склянка  вітрини,
Мить  спустила  курок  -  і  уламки  попадали  вгору.

*Еt  cetera  (лат.)  -  і  так  далі.

© Саша Кучеренко


ДВА САМОТНІХ КАТЕТИ

Ми  -  дві  самотні  лінії,  два  катети,
І  нас  докупи  склеїш  біса  з  три:
То  я  не  бачу  спільного  кутка  -  то  ти,
Нас  розділяє  безмір  бісектрис.

Дарма,  що  Піфагор  лаштує  кореня  -
Не  вичавиш  із  нас  гіпотенуз!
Ти  -  спалах  миті,  зіткнення  в  прискоренні,
А  я  до  бескінечності  тягнусь.

Це  раллі.  Не  в  команді  ми  -  суперники,
Проліг  крізь  міражі  "Париж-Дакар",
Горять  системи  відліку  Коперника,
І  лікті  до  крові  гризе  Декарт.

Скінчилося,  як  все  на  світі,  й  паливо,
І  пересохли  губи  двигунів,
Господь  нас,  грішних,  звісно,  не  побалував  -
Очистив  душі  в  сонячнім  вогні.  

Здавалося:  живи  собі  і  радуйся,
Та  ревнощів,  як  бджіл  у  стільнику!
І  знову  гомонять  таблиці  Брадіса
Про  те,  що  не  знайшли  ми  спільний  кут.

© Саша Кучеренко


СЛІПИЙ ХЛОПЧИК

Не  відав  пристрастей  сліпих,
Та  й  звідки  б  знав  ти,  хлопче,
Що  був  мільйонним  з-поміж  тих,
Хто  фальш  не  брав  у  очі?

Та  й  хто  незрячіший  ще  тут?
Осліпли  в  цьому  світі
Лиш  ті,  що  люблять  чистоту      
Брехнею  оповити.

Брехні  не  бачив  хлопчик  цей,
Людей  нікчемних  ігри.
Були  подобою  очей
Для  нього  завжди  книги.  

Читав  їх  ввечері  дідусь
Цікавому  онуку,
Промінням  світла  йшла  із  вуст
Дідусева  наука.  

Та  ніч  думки  вплітала  в  сни,
І  ніжно  обіймала,
Вже  спав  маленький  чарівник.
Укрившись  покривалом.

Він  зрячим  був  у  лоні  снів,
Де  мрії  всі  -  про  маму,
У  сукні,  білій,  наче  сніг
Вона  пливла  хмарками.

© Саша Кучеренко

 

ТЫ НАЙДЕШЬ В СЕБЕ ГРАНИ, КОНЦА КОИМ НЕТ

Если  рвется  на  волю  душа  твоя  спеть,
Будто  полон  решительных  нот  соловей,
Словом  жарким,  как  сталелитейная  печь,
Вдохновенною  строчкой  волненья  убей.

Как  седой  громовержец  с  тяжелых  небес,  
Что  в  грозу  за  разрядом  пускает  разряд,
Скинь  на  головы  темные  мудрую  весть,
Скрывшись  так  же  внезапно  в  слезах  ноября.

Будто  век  просидев  у  окна  до  утра,
Ты  уйдешь,  чтобы  позже  вернуться  другим,
Пожелтеют  все  мысли,  как  листья  ольхи,
Их  отчаянно  сбросишь  в  нагую  тетрадь.

И  тогда  ты  почувствуешь  силу  стиха,
И  найдешь  в  себе  грани,  конца  коим  нет,
Твое  сердце  в  поэзии  чистом  огне
С  той  поры  будет  ярким  цветком  полыхать.

© Саша Кучеренко



ВПЛІТАЮЧИ ВІТРИ В ГУСТЕ ВОЛОССЯ

Вплітаючи  вітри  в  густе  волосся,
Картинок  безмір  прагну  там  сховать,
Стою,  немов  напружений  філософ,  -
Зусібіч  -  як  фігура  воскова,

Голублю  шовковисту  косу  м'яти,
Обабіч  -  неспокійна  бистрина,
Обабіч  річкове  шумить  сум'яття,
Ревуть  порогів  пащі  без  принад.

Ген,  листя  наїжачила,  мов  лицар,
Півберега  вдягнувши  в  камуфляж,
Поважна  трав'яна  полів  цариця,  -
Вельмишановна  пані  Конопля.

Хлюпоче  гучно  в  серці  синя  купіль,
Співають  пісню  сиві  буруни
Про  те,  як  з  небом  хороше  укупі,
Як  сокіл  їх  від  кривди  боронив,

Як  за  кавалком  хмар  новий  кавалок
Тікав  чимдуж,  мов  ниций  інтервент,
Як  Сонце  вийшло,  верби  повставали,
Здійнявся  шум  пернатих  теревень.

Стою  -  натхненний  кінооператор,
Тут  пам'ять  -  плівка,  простір  -  тут  актор,
Тут  кожен  може  ракурс  обирати,
Та  ролі  перевершити  -  ніхто.

© Саша Кучеренко

 

ПІСЛЯ НАС ХОЧ ПОТОП

Теплий  настрій,  майже  вересневий,  
Квітнуть  айстри,  як  рожеві  леви
В  серці...

Серце  птахом  б'ється.
Я  крокую  берегом  ріки,
Мріють  пікнічки.

Склянки,  пляшки  биті  горілчані...
Плентаюся  берегом  без  тями  -
Ця  земля  нелюблена  ніким!  

Меццо,  що  до  цього  грало  в  серці,
Ввись,  здавалось,  голубом  здійметься,  -
Впало  долі  мертвим  журавлем
В  серці  щем.  Але...

Далі  йду:  недопалки,  пластмаси,
Згариша  багать,  що  ще  не  згасли,
Шприц  лежить  в  крові,
В  серці  буревій...

Край  барвистий,  що  віками  квітнув,
Згинув!  
Він  тепер  -  убогий  смітник,
Звалище,  відстій...

В  істині  простій
Стільки  правди,  болісно-гіркої:
"Після  нас  хай  буде  хоч  потоп!"
Де  ви,  супермени  та  герої?
Де  ви,  небайдужі?  Є  ще  хто?

Всі  по  норах  і  по  халабудах
Глибоко  сховались,  як  щури.
Хто  ж  рятівником  природі  буде?
Чистими  не  вийдемо  ми  з  гри,

Доки  не  прозріють  всі  серця,
В  нас  одна  планета  для  життя,
І  одні  любові  прапори,
Де  сумління  вогнище  горить...

© Саша Кучеренко 



ЗА КРОК ДО ПРІРВИ

Гордо  на  піці  тріумфу  застиг  переможець,
Певний,  що  з  пазурів  долі  утіху  він  вирвав,
Зверхність  озвалася  сміхом  і  запахом  грошей,  
Спиною  ставши  за  крок  до  глибокої  прірви.

© Саша Кучеренко



ПОЛЯ ЩЕ НЕ ЗОРАНИХ ВУХ

Дрімають  "під  паром"  поля  ще  не  зораних  вух.
Чекайте:  комбайнами  вмить  Пропаганда  нагряне.
О,  землі  цілинні,  я  б  ліпше  навічно  оглух,
Ніж  чути,  як  рвуть  вашу  плоть  устюками  бур'яну!

© Саша Кучеренко


СВЯТКОВИЙ НОКТЮРН

Хтиві  пороки  ідуть  у  безпрограшний  штурм,
Мудре  життя  щосекунди  готує  нам  іспит,
Вічність  сліпцям  написала  святковий  ноктюрн*:
"З'їсти  себе  за  вечерею  власною  злістю".  

*  Ноктюрн  -  п'єса  ліричного,  мрійливого  характеру.

© Саша Кучеренко


ДЛЯ СТАДНОЇ ВІВЦІ

Для  стадної  вівці  найтяжча  ноша  -
Утраченого  "Я"  знайти  сліди.
Смієтесь  ви,  що  я  на  вас  не  схожий,
А  я  сміюсь,  що  ви  всі  -  як  один.

© Саша Кучеренко

 

 

ТАРГАНЯЧА МУДРІСТЬ

Знай:  таргани  -  це  агенти  космічних  спецслужб,
Заслані  з  дальніх  планет,  обережні  прибульці.
З-за  холодильника  чую  гучне  "аніруш!"
Кулі  повз  мене  летять,  свист  пронизливий  куль  цих.

Руки  підняти  наказують  вже  догори,
Серце  тріпоче  у  п'ятах  підстреленим  птахом,
В  грудях  же  тонами  макулатура  горить,  -
Преться  ордою  у  пелену  збройна  ватага.

Кожен  малий  інтервент,  мабуть,  гучно  зрадів:
"Зараз  до  цього  землянина  як-но  дорвуся!"
Вийшов  і  схожий  прусак  на  Роже  Гароді,
Хижо  мені  усміхнувся  марксист  рудовусий.

-  Хлопці,  спиніться-но,  стійте!  Японський  ваш  Бог!  -
Простір  споїв  я  густим  киселем  власних  зойків,  -
Зла  не  бажаю  вам,  космобійці,  щоб  я  здох!
Вийшла  помилка  -  простий  я  двірник,  Петя  Бойків.  

-  Ми  за  тобою,  Петруша,  -  звернувся  марксист,
Краще  забудь  все  про  нас,  до  сьогодні  що  знав  ти,  
З  тебе  хоча  й  невеликий  нам  буде  -  та  зиск!
Ми  -  посланці  з  Андромеди,  або  -  таргонавти.

Мудрість  ми  власну  донести  хотіли  тобі,
Як  докричатись  до  людства?  Ми  робим  це  здавна!
-  Чом,  гуманісти,  озброєні  Ви  до  зубів?
-  З  нами  не  йдуть  на  контакти,  нещадно  лиш  давлять!

Ось  і  змінили  ми  тактику,  пане  двірник,
Ви  розумієте  зброї  лиш  мову,  а  звідси  -
Ваша  Земля  в  небезпеці!  Увагу  зверни:
Всьому  вина  -  наші  родичі  в  вашій  кібітці.

Глянув  я  в  очі  його,  -  і  була  скарга  в  них,
Правда  лилася  з  очей  главаря  космобанди!
Сумно  зробилось  мені...про  мої  "таргани"
З  комосу  їх  же  рідня  прилетіла  сказати.

"Щось  терміново  потрібно  міняти  вже  нам!  -
Десь  всередині,  в  мені  говорив  голос  туги,  -
Ненависть  стала  для  нас,  мов  законна  жона.
Йой!  Таргани  -  вже  месії,  а  ми  -  волоцюги!"

Так  от...Дружу  з  главарем  тарганячих  структур,  
Мовби  зійшла  із  очей  каламутна  полуда,
Істину  він  підказав,  геніально  просту:
Доки  добро  ми  плекаємо,  доти  ми  -  люди.

© Саша Кучеренко



Я - УКРАЇНА

Бід  не  боюсь,  землетрусів  і  повені,
Кризи,  я  вас  не  боюсь.
Бути  боюсь  лиш  у  лоні  Московії,
Втрапити  в  Євросоюз.

Я  -  Україна,  земля  з  власним  іменем,
З  мудрістю  тисячоліть.
Здавна  зламати,  скорити  хотів  мене
Ласий  на  здобич  сусід.

Кров  проливали  за  волю  омріяну
Віддані  доньки  й  сини,
Тіло  моє  розривали  і  міряли
Орди  врагів  навісних.

Стихли  всі  війни,  і  дихає  волею
Жовто-блакитно  мій  стяг,
Пам'ять  дітей  лиш  зробилася  кволою,  -
Волю  шукають  в  гостях.  

Зиркають  нишком,  як  мавпи,  на  сторони,  
В  хату  сусідську,  тихцем.
Де  ти,  народе,  живий  і  нескорений,
Де  твоє  мужнє  лице?

Де  твоя  мудрість,  роками  гартована,
Розум  твердий,  наче  сталь?
Бійся  лише  іноземної  повені,
Бійся  стулити  вуста.

Тільки  свій  шлях  торувати  не  бійся  ти,
Слів  не  стидайся  палких,
Ноги  сусіду  на  того  не  звісити,
Хто  вже  стоїть  на  своїх.

© Саша Кучеренко
 


ПСИ У ПОГОНАХ

Чуєш,  чи  ні,  чоловіче?  -
Ребра  людські  хрустять,
Пси  у  погонах  калічать
Хлопців,  старих,  дівчат.
Б'ють  і  вагітних,  суки,
Щедро,  з  ноги,  в  живіт.
Ллється  кийковий  стукіт,
Топить  майдан  в  крові.
Що  ж  ви,  хорти  державні,
Геть  озвіріли  вкрай,
Сильна  для  вас  забава
Душу  кийком  рубать?
Ви  упивались  болем,
Зойками  мирних  мас,
Вами  гарчали  вголос  -
Демони  і  пітьма.
Пащі  вдоволені  мали
Цербери  душ  людських,
Була  в  звірячих  оскалах
Втіха  й  тваринний  сміх.
Мо',  хтось  вночі  буянив,
Опір  крізь  сон  чинив?
Мо',  це  посвята  в  кияни,
В  якості  новизни?
Били  слабких,  беззбройних,  -
Звіра  ж,  що  дав  наказ,
Мужнім  бійцям  в  погонах
Здати  -  слабка  рука!
Як  би  то  там  не  було,
Справу  розсудить  час  -
Він  за  слизьке  минуле
Вже  не  пробачить  Вас.

© Саша Кучеренко

 


В КОЖНОМУ З НАС

Знов  ейфорія  все  ділить  на  два,
Зло  у  відставку  іде  достроково.
Жменька  пороку  не  вро́дить  дива́,
В  кожному  з  нас  причаївсь  Янукович.

Шило  на  мило  -  то  й  фокус  увесь,
Замість  одної  -  три  виросте  в  змія,  
Зійде-бо  князем  із  бруду  овес,
Що  про  князівство  у  зародку  мріяв.

Ноші  вдостоєний  власник  хреста,
Гасне  у  теміні  промінь  ранковий,
Цукор  блюзнірства  в  крові  -  гіркота,  
В  кожному  дихає  свій  Янукович.

© Саша Кучеренко

 


СЯЙВО ЖИТТЯ (Євромайданові)

Багрянець  крові  запалав,  наче  ватра,
Дивись,  Україно,  як  плачуть  Стожари,  -  
То  брат  із  рушницею  рушив  на  брата,
Брат  брата  ножем  в  саме  серце  ударив.

І  знову  тремтять  над  Вкраїною  зорі,  -  
Бої  братовбивчі  знов  плодять  рекрутів.
"Просніться,  убогі,  -  зірки  їм  говорять,  -
На  вістрі  ножа-бо  -  смертельна  отрута!"

Та  наче  не  чують  сліпці,  повні  люті,  -
У  серце  ножем  один  одного  колять.
"Прозрійте,  Вас  враг  нацькував  і  заплутав,
Тримайтеся  купи,  -  благають  тополі,  -

Сміються  над  вами  лихі  супостати,
Від  них  не  очікуйте  кращої  долі,
Не  дайте  в  собі  нелюбові  зростати,  
Що  вас  отруїв  нею  злий  Капітолій."

Заплакало  небо  по  дітям  убитим,
Та  сяйвом  життя  мерехтітимуть  зорі!
Всі  біди,  просіяні  зоряним  ситом,
Любов'ю  прозрілі  брати  переорять.

© Саша Кучеренко

 

НЕБЕСНА СОТНЯ

На  землю  стражденну  пролилася  кара,
І  небо  нам  тицяє  правди  кулак,  
Вставай-но,  підводься  з  колін,  пролетарій,
Бо  стежка  свободи  плющем  поросла.

Повір,  перемога  вже  не  за  горою,
Закрий  лише  тілом  вогонь  барикад,
Країні  потрібні  новітні  герої!
Країні  потрібна  хазяйська  рука!

Гей,  хлопці,  у  бій!  Вас  уже  не  забудуть  -
"Небесною  сотнею"  вас  наречуть,
До  вас  на  могили  ходитимуть  люди,
І  в  пам'ять  вкарбує  віршовий  етюд.

Піддатись  жалю  -  то  себе  обібрати,
Забруднені  кров'ю,  знамена  несіть,
Як  треба  -  то  брат  хай  іде  проти  брата,
Нелегка-бо  доля  завжди  у  месій.

Тим  часом,  як  буде  тривати  повстання,
В  бою  з  вами  подумки  будуть  вожді,
Одні  -  поза  кадром,  а  інші  -  з  екранів
Молитимуть  Бога  за  святість  подій.  

Героїв  у  нашій  країні  нестача  -
Даєш  понад  норму!  Звитяжці,  де  вИ?
"Свіженьких"  нова  заготівля  призначить
Із  тих,  що  ще  значаться  в  списку  живих.

© Саша Кучеренко



До СТАРШОГО БРАТА (про Крим)

Стигне  сльоза  з  гіркотою  в  очах  аксакалів,
Випало  їм  на  віку  бачить  вдруге  цей  жах:  
Землю  під  приводом  захисту  краять,  як  сало,
Паща  вогню  поглинає,  як  звір,  сіножать.

Хмари  снують  неспокійно  розтерзаним  клоччям,
Вдало  пройшла  посівна  для  селян  цьогоріч:
Мінами  вдобрено  землю  по  саме  "не  хочу",
Щоки  ночей,  кулеметним  рум'янцем  горіть!

Дим  попелищ  не  потух  ще  над  небом  "абхазій",
З  чим  завітав  ти?  Ну  здрастуй,  чи  що,  Старший  Брат!?
Їж,  ненажеро,  цю  землю,  жери,  напихайся!
Жаль,  тільки  в  душу  любові  тобі  не  напхать.

Мов  аргумент  родичання,  рушницю  дістав  ти,
Ще  не  награвся  у  ігри  дорослих  інтриг?
Перш  ніж  війнушки  розводить,  подумай  про  завтра.
Вмиється,  вірю,  не  кров'ю,  а  росами  Крим!

© Саша Кучеренко



КОЛИ ЖИТТЯ ВТРАЧАЄ СПРАВЖНІЙ СМАК

Коли  думки  гнітять,  немов  тюрма,
І  вже  не  вдовільняють  глибиною,
Коли  життя  втрачає  справжній  смак,
Питаєшся:  «Як  жив?  І  що  накоїв?».  

Тваринний  голод  штучного  життя  
Нещадно  нищить  всю  душі  природу,
Зламавсь?  –  Тоді  від  стресу  захистять
Лукаві  наркотичні  хороводи.

Ще  добре  як  у  грудях  боротьба,
Що  з  вірою  у  світло  поєдналась,
Назовні  вихід  прагне  продовбать,
Радій  –  то  не  мовчить  самоаналіз.

Хоча,  не  всім  дано  голодувать:
Хтось  їсть  та  спить,  цілком  від  цього  ситий,
Бо  просто  ще  не  знає  про  дива,
Бо  просто  ще  не  знає,  як  це  –  жити.

© Саша Кучеренко

 


Інші твори автора тут:
http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=10620


Нравится


Сашко    (04.07.2014 14:18)
Цікаве знайомство. Дякую за посилання!

 Всего комментариев: 1