» Побачення наосліп
   - А в Києві осінь... (українською)

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » НАТАЛЯ СВЯТОКУМ: "А в обіймах твоїх так зручно"

Коли доторкаєшся до чистої, відвертої і проникливої жіночої поезії, певний час залишаєшся зачарованим, немов після доторку до Дива. Саме таке відчуття опанувало мною після знайомства із поезією Наталі Святокум з м. Новомиргород Кіровоградської області. Тож, не гаючи часу, спішу поділитися нею із Вами!





 

Знову терен наснився

Знову терен наснився густий
На дорозі, дорозі до тебе.
Ти стоїш там, такий молодий,
Там, де шлях мій єднається з небом.

Ти стоїш на моєму шляху,
Що ж із того, що шкрябає терен?!
Рвусь крізь нього в холоднім страху,
Що очей твоїх зникнуть озера.

Кров тече по щоці, мов сльоза,
Тіло - все пошматоване в клоччя,
Та у серці - надія: сказав
Ти у сні, що зустрітися хочеш.

...Знову терен наснився мені,
Чорнувата, терпка перешкода.
А на тій, а на тій стороні
З мене погляду милий не зводив...

Непролазні наснились терни,
І твій образ - знайома омана,
Мов живий, уже вкотре наснивсь.
І криваві від терену рани...

© Наталя Святокум      2011




 

Тут ворушиться страх

Тут ворушиться страх, тут удосталь плачів.
Тут утримати спокій непросто.
І стояти - болить: на слабкому плечі
Спить жалоба гігантського зросту.

Тут ворушиться страх. І кричить, ніби крук,
Сміючись наді мною, слабкою.
Ти мовчиш. І усе вкотре валиться з рук.
І війна – хоч торкайся рукою…

Тут говорять про харч і мовчать про страшне.
Та змогла би усе подолати,
Тільки б ти не мовчав. Тільки б вимкнути «не».
...І для рідних придумати лати.

© Наталя Святокум       2014

 

І неділя сумна, як вдова, у моєму дворі

Я  промовлю,  що  буду  не  скоро  –  й  піду  за  ворота.
Ти,  дитино  моя,  не  тремти  –  залишайся  в  добрі.
Просто  вийшло,  що  знову  важка,  ніби  будень,  субота.
І  неділя  сумна,  як  вдова,  у  моєму  дворі.
 
Я  лише  нагадаю,  щоб  ти  цілувала  сестричку,
Як  затримають  маму  турботи  далеко  від  вас…
А  іще  –  бережи  жовто-синю,  закопчену  стрічку,
Цю  одну  з  найдорожчих  у  світі  для  мене  прикрас.

© Наталя Святокум   11.05.2014

 

Не рівня

Ти можеш сказати: надто мізерні краплі, –
Та бачити море легше завжди, повір.
Сміливо кажи, що так-от у пекло втраплю –
А зараз мені страшніший наземний звір.

Ти можеш вказати, де в цьому світі пастки,
Довести, що перша буду там, ніж хижак.
Та пекло і пастка зараз – маленькі частки
Від поділу в думці вічного так-на-так.

І хай маєш певність, що у великім морі
Помітніша значно вранішня бірюза, –
А я проживу одну із своїх історій,
Бо «проти» твої – не рівня моєму «за».

© Наталя Святокум       2014



 

А в обіймах твоїх так зручно

Пережити віки розлуки заради миті.
Приховати печаль, щоб знову чекати вік.
…А в обіймах так зручно, ніби в старенькій свиті,
Що самотнім ночам зі мною згубила лік.

А в обіймах твоїх так звично, як бути може
Тільки там, де розподіл тиші – то спільний світ.
...Подолати дороги до – це на нас так схоже! –
Щоб відчути, що ті ж дороги ведуть і від.

© Наталя Святокум       2014



 

* * *
Я чекала на Вас, а тугу чорний вечір бринів.
Відображення в дзеркалі корчило міни насуплені,
І хотілося бити, щоб кров’ю на тій стороні
Забагрянились щоки, бо й досі рум’яна не куплені,

А прозорість оця – тільки відблиски. Жодних світил!..
Я ненавиджу те, що лишилася знов безпорадною,
Коли світ розділили буквально учора навпіл,
А мені – та частинка, де маю лишатись підвладною…

Я ненавиджу власне терпіння в моїй самоті!
Але, може, хай так… Перепита терпкою невдачею,
Коло себе у дзеркалі бачу іще одну тінь.
І цій тіні за те, що зі мною, все інше пробачу я.

© Наталя Святокум       




 

Ще видно січень над старим Дніпром

Яка мовчанка втомлена й гірка!
Як рідні фрази, вже тепер почуті!..
Ще на плечі тремтить твоя рука –
Легенький дотик до самої суті…

Ще видно січень над старим Дніпром
І чути зойки вороння над нами…
Які думки тепер принадні про…
Про те, що ти пригадуєш те саме.

© Наталя Святокум      



 

…на всі півкроки

Іти по лезу
Не в ноги боляче
На кожну тезу
Мовчиш неволячи
На всі півкроки
По кроку в сторону
На кожне «доки?»
Є щось поборене

На кожну рану
Отруту ліками
І лезо тане
І сльози ріками
Уже не ріже
Чи рани вдавані
…Сон-хвиля лиже
Уявні гавані

Та всі уроки
В майбутнім – марення
За кожне «доки?»
Уже покарані

© Наталя Святокум       



 

SMS

Кава й тиша… Ці кава й тиша!..
Бра… Мовчанка, в рядки сповита…
Не будитиму. Спи ще… Спи ще…
Буду спомини снів ловити,
Буду тішитись тим, що власне
Поділила надвоє раптом…
А тоді… А тоді невчасно
Надішлю, як благання: «Як Ти?»

© Наталя Святокум      




 

Усі будують з каменю

Не дивно, що лишилася
З любові купка рим:
Не рвалось – то й не зшилося…
Як глянути згори –
Фортеці наші зламані
/Що там не говори/, –
Бо всі будують з каменю,
А ми – із мішури.

© Наталя Святокум      




 

Як маленька звичайна річ

Як маленька звичайна річ
У твоїй кишені,
Я люблю непроглядну ніч
І погрітись в жмені.

Як втрапляти в обійми ці
(Невідомо, звідки),
Полюбляю в твоїй руці
Заблищати зрідка.

Хай дрібничка, та роль просту
Не розцінюй хибно:
Я на місці своєму тут –
Бо тобі потрібна.

© Наталя Святокум     



 

«непростий»

Не день, не три…
Благала: «Обернись!
Обличчя маєш?! – покажи, отямся!»
Ти ж загадково бубонів під ніс,
І чула:
«Непростий я - так не дамся!»

Вивчала фрази із пустих листів:
Чи є в них сенс, чи просто –
звичне шир’я?
І чимось ти в мені… так-так, кортів!
…Як та перлина чиста між ганчір’я.

І от, нарешті, схованкам гаплик:
Я бачу постать, руки, ноги, шию...
А на обличчі –
ще один ярлик,
Що стосами десь вам, порожнім, шиють.

© Наталя Святокум        



 

Колисанка

Небес напівтуманна сивина...
А зорі в хмарах - ніби в павутинні!
...І майже спить заплакана вина
За ті обійми - теплі і гостинні,

За крихти днів, зрахованих до ста,
Де вже під дев`яносто - лихоманка.
Його напівслова, його уста...
І тиша, тиша... ніби колисанка...

© Наталя Святокум    



 

Якось тихо тут

Якось раптом, вмить,
Опустіло все...
І у хмарах вись
Плаче мало…
А мені би вміть
/Загубивши сенс/
Відшукати вісь,
А чи жало…

Якось тихо тут…
Від бажань своїх
Не тікаю вже –
Марна справа.
…Тут вершиться суд.
За відомий гріх.
Тут на кожен жест
Є управа.

© Наталя Святокум    



 

Твій дощ

Течуть по склу перлинки дощові.
Не піддавайся – маєш бути сильним.
Печаль – то ще не рани ножові,
Як глянути на неї оком пильним.

Твій дощ болить, бо ти не збайдужів.
Ще досі любиш сміх і коси русі…
А я… Мов тих нагострених ножів,
Байдужості свого дощу боюся.

© Наталя Святокум      



 

Світає пізно. Беру гуаш

Світає пізно. Беру гуаш.
І пальцем по склу – не квіти...
Та квітне простір. Не мій, а наш.
І можу тепер не вити.

Парує кава. Чорнить, як сон.
І я виливаю каву.
Беру гуаш. Білі стіни – в тон
До вікон …і до заграви.
--------------
Світає пізно. По небу кров.
Червоно до сліз. Тривожно...
Гуаш скінчилась, і кава... знов!..
І стіни печуть безбожно.

© Наталя Святокум       



 

В головах у неї…

В головах Любові – буйнотрав’я
Нещодавно скошених ланів.
Хто сказав, що забагато брав я,
Хто сказав, що нею дитинів?!

Ні! – тримав, бо слід було тримати.
Так, сміявся! – був природнім сміх.
Плів оздоби їй – а вийшли ґрати.
Тільки я по-іншому не міг.

І тепер, коли вона в неволі
Доживає в путах, мов пташа,
Я мовчу – бо слів уже доволі.
І помру – бо в нас одна душа.

Я готую вже останній схов їй:
Трави серпня, трави в головах…
Хто сказав, що вічність – у Любові?
Будьте обережніші в словах.

© Наталя Святокум        



 

Ти тільки скажи

Ти чуєш? – це я за вікном шепочу
І вітром у небі рву хмари.
Ти знаєш: все можу, за все заплачу,
Нема перешкод у примари.

Усе пам’ятаю: я клявся тобі
І клятви незмінно паплюжив.
Не треба. Не плач. Я тепер у журбі
Стікаю дощами в калюжі.

Ти тільки скажи – я за кожен свій гріх
Наснюся барвінком зеленим,
Чи зірку струшу, як достиглий горіх,
Чи листям зітлію під кленом…

Я серпнем тебе захмелю, як вином,
Плодами простукаю гучно.
А можу лишитись примарою-сном,
Ходити думками беззвучно…

Ти тільки скажи, я покуту в росі
До ніг покладу, моя пташко.
Умерти б за тебе ще сотні разів, -
А я воскресаю… Так тяжко…

© Наталя Святокум       



 

Знаєш, я вже вдома

Чуєш, я вже вдома, за стіною шалу,
На жаринки дмухаю і чекаю ночі.
Віриш, як фортеця – тут тепла замало.
Тільки… Тільки… Певно, більшого не хочу.

Слухай, я вже знову вірю, що воскресну
Крапку перетворюю на вертляву кому...
Поверхом на поверсі, аж у глиб небесну,
Зводжу щось – ти тільки не кажи нікому…

Знаєш, я вже вдома. Вдома, вдома, вдома…
Аромати вловлюю, знов шукаю цілі…
Бачиш, повернулась. Зійдемось на тому,
Що як дві самотності ми іще не зрілі…

© Наталя Святокум      



 

Але

Ти ще мислиш про гідні виходи?!
Рай - не рай, як стоїть в багні.
Ми зуміли би спільно дихати...
А окремо, виходить - ні?!

Ти ще зрієш? Сумлінням маєшся? -
Будь сильнішим. Відмов. Убий...
Так з гарячим недбало граєшся! -
На рятунок, як всі, скупий.

Я, напевно, тебе кохатиму:
Довго-вічно... Але... Але...
Почуття за двійними гратами
Легше вбити. Поки мале.

© Наталя Святокум       



 

Не торкати куліс

Ти лише не пускай руки
І тримай, ледь роджене...
Те цнотливе, що є поки...
Поміж двох узгоджене...

І чоло до чола. Куліс -
Не торкати. Боляче.
Гра? Реальність? - У душі вліз
Шал терново-колючий...

Вечір птахом у ніч майне...
Говорити... Стишено...
Щоб пізнати тебе/мене -
Кіль-ка-хвиль-за-лишено...

© Наталя Святокум      



 

Я дивилась йому у вічі - своїми гордими.
І лічила, мов пальці, різні дорожні знаки.
Він мене зустрічав обсмиканими білбордами,
Що на них осідало небо, як давній накип.

І Дніпро попід міст улігся ледачим велетом,
Демонструючи цим, напевно, любові вияв.
Він миттєво стирав мене, ніби кнопка «делете»,
І народжував ту, що нині пізнала Київ.

© Наталя Святокум  

 


 

Інші вірші автора тут:
 http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=18193


 


Нравится

 Всего комментариев: 0