» Побачення наосліп
   - Норма жизни

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ЛЮДМИЛА СМОЛЯР: "В мені любов. І ні біди, окрім..."

В юної киянки Людмили Смоляр  - чудова, чиста, витончена поезія, якою вона дуже помітно вирізняється поміж інших молодих авторів. А ще вона - просто чарівна дівчина, яка захоплює з першого погляду. Тож перед Вами - рідкісне поєднання краси зовнішньої та краси внутрішньої.


 

 


 

***
Немає в нас права на помилку,
Але вірогідність є.
Слова, відокремлені комами,
Стривожили серце моє.
А серце, ти ж знаєш, не скориться,
Не піде на компроміс.
Бо десь у душі чути горлицю,
Ці луки, це поле, цей ліс.
Дитинство відбитком у пам’яті
Залишило перший слід,
А ми усе більше зайняті.
Усе як годиться, як слід…
Кипить на плиті чайник стримано,
Вже кличе мене на чай.
А я ще й на нього нагримаю.
І лиш накажу: «Почекай».
І поки пориюсь в минулому,
Знайду там безмежжя степів,
Й почую із кухні відлуннями,
Що чайник цього не стерпів…

© Людмила Смоляр


* * *
Світ не знає німої журби.
Все у ньому з'являється радо:
Виростають по зливі гриби
І параболи райдуг.
І крислаті стоять явори,
І крилаті гойдають висоти,
Що не вміють брехні говорить
Ані вперше, ні всоте.
І зерно інкрустує ріллю,
У ґрунти втихомирено пада.
І боги понад ним розіллють
пляшку зливи за правду;
Розікрають дощем тишину,
Аж луна обізветься в криницях.
І народять пісень не одну
Ті громи й громовиці.
І тому стане страшно полям
(Чорнозему посивіє пляма),
Як не матиме жінка - дитя,
Що назве її - “Мамо”.
І звихнеться єдиність речей,
І пронижеться безвість мовчанням,
Як не матиме жінка дітей
Ні святих, ні звичайних.

© Людмила Смоляр


* * *
В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.
Іде світанок (на печаль сліпим),
збирає птаство на ранкове віче.
А я стою від спогадів німа.
Є сто доріг і сто пісень, початку
яким нема й завершення нема,
а тільки кроки, кроки, як печатки.
Комусь не треба компасів і мап,
Аби дізнатись, де чиї дороги.
(Бо це не ті, що плин беруть від мавп,
Але й не ті, що тягнуться до Бога).
А я - не знаю, хто куди піде,
Чи захлинеться іволгова пісня,
Чи зможу я набрати до грудей
Тепла, і сонця, й кольору, - не кисню?
Коли негода випаде сліпа
І розчахнеться гілка на горісі?
Коли Земля смертельні зробить па
і піде в танець по інакшій вісі, -
Чи розгадаю таїнство? А втім,
допоки світ вбиратиму у вічі, -
В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.

© Людмила Смоляр


Степова балада

Степ розіллється за обрії неба
І горицвіти запалить.
Голови квітів гойдати на стеблах,
Ніби на палях,
Будуть вітри — ошаленці весняні,
Празачинателі світу.
Там, де минуле існує на грані
Скель і граніту,
Там, де, закуті в подобу камінну
Й мохом порослі шоломи,
Витязі за невідому провину
Сплять, нерухомі.
Там, де засмага стікає по литках,
Спека на плечі зміїться,
Я не назвуся ні гостем, ні свідком,
Ні очевидцем, -
А щонайбільше, краплиною часу,
Що проминає нестерпно.

Вам довелося сповідати щастя
Сонця і степу?

© Людмила Смоляр


На похорон літа

Коли літо відходить, його не пручáй —
Все у часі, у часі затиснено.
Оберемки із трав перев'януть на чай,
Шепіт лісу — на пустку безлистяну.

Розітерті на дріб'язок справ і стрічань,
Дні марніють, маліють, прозо́ріють.
Літні трави-зілля перев'януть на чай,
І на згарища — небо визо́ріле.

Все відходить, відходить в химерну імлу,
Втихомирений світ, голосú німі.
І дивлюсь я на літо, і віри не йму,
Що вмирає воно, і різьблéну труну
Забивають цвяхами осінніми.

© Людмила Смоляр


Я люблю тебе

Я люблю тебе. Не до сліз,
Не до крику, і не до сказу.
І мене приголомшив ліс,
Якщо ти не помітив зразу.

Золотаво-червоний лист,
І спокійна-спокійна тиша.
Клен, осінній ідеаліст,
На узбіччя дороги вийшов.

І зелена, як завжди, сосна,
Непідвладна ні вітру, ні снігу.
Ось така от осіння краса,
Ось такий мій захоплений відгук.

Срібні мрії на гілках беріз
У очах твоїх тануть темних.
Я люблю тебе. Не до сліз.
Це не страшно, бо це взаємно…

© Людмила Смоляр


***
Я кожен день убиваю спробу
Ходити прямо, дивитись рівно.
І все ховаю в подерту торбу:
дорогу першу і третіх півнів.
Міста городять себе од згуби
Чи то валами, чи то ровами,
І завжди ставлять питання руба:
Або ви з нами, або не з нами.
А люди часто питань не ставлять,
І не говорять одні до одних,
І потім ходить захрипла пам'ять
Попід хатами і по городах
І каже: "Мусиш нове почати,
Бо щось загублене і зітерте".
А думка крає: "Чого ж мовчав ти,
Чому не крикнув нічого смерті?!"
Бо як захочеться говорити,
То вже на цвинтарі простувати,
І там саджати слова і квіти,
І викорінювать постулати,
Коли намарно. І річ не в тому,
Що не любили одне одного.
Бо це була кругосвітня втома,
І більш нічого.

© Людмила Смоляр

* * *

Казано ж древніми про тлінність світотвору:
"Час іде, а з ним усе стає зужите й нетривале".

В. Земляк

Ой куди ж ми, товаришу, ідемо?
І куди ви, птахове, та й летите?
А птахи тихо крúльми: “Нам все одно”.
І товариш мій скаже, що все — пусте,
Що не сіяти нам пустоцвіт думок,
Із яких навіть сумнів не проросте,
Що страхами замулене джерело,
І куди не простуй — все не те й не те.
...А шляхи починалися із молитв,
І не знали тоді ми ще, хто Сізіф.
Мій товариш упевнено говорив,
Що йому не страшні графоман і гриф...
На кінець мене зрадять. І друг. І птах.
І не матиму я ані рук, ні крил.
З того часу ходитиму по світах,
Щоб розхитувать зоряний небосхил.

© Людмила Смоляр

Інші твори автора тут:
http://maysterni.com/user.php?id=3637


 


Нравится

 Всего комментариев: 0