» Побачення наосліп
   - Мирні роздуми про сутність боротьби

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ЛІЛІЯ НІКОЛАЄНКО: "Я стала старша на пізню осінь..."

Опісля тривалого мовчання ділюся з Вами віршами ще однієї прекрасної української поетеси з смт Теплик, що на Вінничині. Бажаю приємного занурення у світ краси, любові, і жіночих мрій!!! Хоча Лілю, як майстра слова, я вирізнила серед інших поетів насамперед за потужною громадянською лірикою, чи то за лірикою болю...

 

ПАМ"ЯТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Я стала старшою за пізню осінь,
Коли весна забрала молодих.
Ще цвіт не облетів, а вже покоси…
Жнива криваві. Поминальний дим.
Брати мої загиблі, голубочки!
Вам кігті вражі обірвали літ.
Вам біль пекельний затуманив очі.
Упало небо від ридань землі.
Посивіла душа. Палає відчай.
Та дух жадає помсти за братів!
Погасло сонце. Затремтіла вічність.
Ростуть сади героїв із хрестів…
Страшна зима вмираючи, голосить.
Багріє кров і тане чорний сніг.
Я стала старшою за пізню осінь,
Проснувшись у розстріляній весні.

© Лілія Ніколаєнко


***
Убили сина. Гірко плаче мати.
За Україну він поклав життя.
Вітри по-вовчи залились виттям.
Убила звістка вибухом гарматним.
А чисті небеса мовчать трагічно.
Лиш – «мамо… мамо!» - квилить, як пташа,
Скорботна, та нескорена душа.
І «Сину… сину» - обізветься відчай.
Вставай, синочку! Скрізь весна буяє!
Та ні… Не встане. Міцно він заснув.
Зустрів хоробро кривду і війну.
Не плачте, мамо, він тепер у раї…
І знову правда кровоточить словом.
І знов на серці – невигойний слід.
Ніхто за мир даремно не поліг,
Їх кров цвіте трояндами любові.

© Лілія Ніколаєнко


***
Матусю, прости! За страждання прости, Україно!
За рани тяжкі, що ятряться на тілі твоїм,
За муки, гріхи, і принижену мову перлинну,
За розбрат синів і негоди ворожої грім!
Прости за дорогу тернисту до раю свободи,
Ми знали напевне – туди не пускають рабів!
Ми сіяли віру, чекали на радісні сходи,
А зріс на могилах безсмертний і праведний біль.
І падали кулі у серце твоє, ніби зливи.
І тихо стогнала земля у кривавій росі.
Та все ж ми були – хай недовго – так щиро-щасливі,
Єдині та горді, хоч вижили, мамо, не всі…
І плинула кача, і плакали зболені душі.
Потоптаний цвіт чобітьми знавіснілих катів.
І відчай-почвара надію знеможену душить,
Та мрії про волю залишаться вічно-святі.
Прости, Україно, за сльози гіркі та ридання,
Закопчене небо і спеку пекельну зими!
Ця ніч безкінечна скорилася врешті світанню.
Хоч довго проспали, та інші прокинулись ми!

© Лілія Ніколаєнко


***
Останній вірш. Думок гарячий біль.
Палац вітрів зруйнований прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха – летить каміння.
Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах – печальна сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.
Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.
Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний мій почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.

© Лілія Ніколаєнко


Мольфар

Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних марень.
Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров…
Отруйний хміль із коренем не вирву.
«Знайдеш його в наступному житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.
Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ця повінь-ніч украла пів-зими.
І душу, безіменну і безлицю…
Мольфаре, наближається гроза…

© Лілія Ніколаєнко


***
Не довго я була в едемі слів,
Бо вигнана прозрінню на поталу.
Душа зносила крила на землі,
І втратила усе, чого не мала…
Як цвіт натхнення втоптаний у бруд,
Так істина в диявольських тенетах.
Не створять чуда із мирських облуд
Боги, що переплавлені в монети.
І хмари кинуть сльози-якорі,
Наповниться душі печальне плесо.
Земне болото – кладовище мрій.
Пегас води із нього не нап’ється.
А з неба все гримить печаль-орган,
І відчай – заримована стихія.
А вірші – зоребуйний океан –
Нестерпно так у серці глибиніють…

© Лілія Ніколаєнко

 

***
Як жаль, що ми з тобою не боги,
Лише актори на підмостках слова!
Ні листям лавру, ні жалем терновим
Взаємні не окупляться борги.
Ніколи не втамується земним
Жага причастя словом і нектаром.
О вічносте, – невидимий олтарю!
Солодший меду твій жертовний дим…
Проходять дні – фантоми без імен.
Кохання, мов руїни Колізею, –
Ні мертве, ні живе. Струну Орфея
В душі рубає невблаганний меч.
І стигне біль у серці янтарем,
Фальшує вітер піднебесні ноти.
Ми, як боги, пізнаємо висОти,
Не спивши тілом із хмільних джерел…

© Лілія Ніколаєнко

 


***
Так тихо, аж нестерпно… За які
Тяжкі гріхи любов карає штилем?
Затихнув шторм. І лабіринт вузький
Веде мене в пітьмі вже котру милю.
Хотіла я забути. Тільки світ
Невпинно скандував про все колишнє.
Тепер замовк. Лиш тіні, мов живі,
На стінах каяття мені залишив.
Мої слова втопталися в багно,
На березі печально квилить спомин,
Як хворий птах. Тобі вже все одно.
Зламавсь об скелю золотавий промінь.
Роздягнені байдужістю стоять
Дерева болю у густім тумані.
Колись була «кохана» і «твоя»,
Тепер – на Ви, і знову просто «Пані»…

© Лілія Ніколаєнко

 


***
Вогонь закам’янілий поміж нас
Байдужістю спалив сади едему.
Скували душу ланцюги образ
Згасає сонце і палає темінь...
Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт,
Мереживо зірок порізав вітер.
Чи варто щастя кликати навзрид,
Коли воно мінливе, перелітне?
Вплітаю серце у вінки безсиль,
І проти течії пливу… в нікуди!
Як плід медовий отруїла гниль,
Так світлу пам'ять заплямують люди.
Несказаним ридає висота,
У келихи безсоння ллються вірші
Про те, що ти, на жаль, не прочитав
Моє кохання між рядками тиші…

© Лілія Ніколаєнко

 


***
Людські серця ідуть із часом в ногу –
Облудний ріг багатства їм сурмить.
За поклоніння Грошовому Богу
Покарані невіглаством пітьми.

Не буде мудрий прагнути наживи,
Бо найцінніший скарб його – в душі.
І лаврів не захоче він фальшивих,
Що споганіють через рік в іржі.

Та як ту мудрість перелити в корінь,
Коли спокуси і облуди скрізь,
І вовчі лігва розрослись навколо?
Забув-бо кожен – на землі він гість…

Де золото панує – там пітьма,
Там правді вже пристанища нема.

© Лілія Ніколаєнко

 

***

Мені так мало Вас в коротких снах,
У серці, на вустах, і у молитвах.
Я п’ю настій з нектару і вина,
Але ніяк не можу ним зцілитись.

Ви – мрій моїх серпанок золотий,
Казкова акварель п’янких ілюзій,
Ви – пісня неземної висоти,
Ви – дотик найчарівнішої музи.

Та заздрю випадковим я очам,
Що можуть це блаженство споглядати,
І слухати Ваш голос повсякчас –
Медових солов’їв палкі сонати.

Одним бажанням нині я живу –
Побачити Вас знову наяву…

© Лілія Ніколаєнко

 

***
Якби ти міг воскреснути з оман,
І стати найсолодшим божевіллям…
На сотні криків порвана пітьма,
Та відповідь ятриться в ранах сіллю.

Стікає воском часу біль і грим.
А чиста мрія, зваблена одчаєм,
В зіницях ночі народила гріх.
А я шукаю серед пекла раю…

Твій розум – меч, освячений слізьми.
Твої боги блукають поміж істин.
Розлука – наш двобій. Якби ти міг
Спинити цю стихію падолисту.

Дощами тиші відміряє час
Твоя душа, в рядки мої закута.
Настояну на вічності печаль
Я вип’ю до останньої спокути.

© Лілія Ніколаєнко


***
Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
А ти іще на вірш від мене далі…
Як постріли у душу – галас тиш.
У скриньку серця – листопад печальний.

Ти вільний, хай у прозах, і чужих…
А я – повік заручниця образи.
Вона – і муза, і щоденний гріх.
А спогад, як лихвар скупого часу.

У віршах він спинився і помер.
І літерами смуток сльози ронить.
На гріх я стала старшою тепер,
Бо думати про тебе – заборона.

Любові я не випишу повік.
Сувої – ніч, а спогади – чорнило.
Розлука стала довшою на вірш,
І всю мене у собі розчинила…

© Лілія Ніколаєнко

 

Інші твори автора тут:

http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=11675


Нравится

 Всего комментариев: 0