» Побачення наосліп
   - Хвилина життя

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ЛІЛІЯ БАТЮК-НЕЧИПОРЕНКО: "Як же випрямився хребет!"

Як дитя, радієш, коли знаходиш справжні джерела!.. Одним з них є вірші киянки Лілії Батюк-Нечипоренко. Важкі часи об'єднують людей і дарують непередбачувані відкриття... І за це я щиро вдячна долі.

 

 

***
Як же випрямився хребет!
Це, наразі, важливо знати,
Що ні кулі, ні вогнемет
Не зуміють тебе зламати.

І що ти із усіх країн
При народженні вибрав гідну.
Попри зваби чужих сторін,
Знов і знов обираєш рідну.

Бо без тебе їй ніде йти,
Бо без тебе і їй не бути:
Не розквітнути, не зрости,
Безталанності не забути.

І вона із колін встає,
І вона розпрямляє крила,
Бо із нею плече твоє
І твоя неймовірна сила.

Твій незламний у неї дух:
Дух Майдану і дух свободи!
Чуєш в грудях відважний стук?
Так! Це серце твого народу!

© Лілія Батюк-Нечипоренко


***

Щось упало на шибку,
та цілим лишилось скло.
Щось потрапило в око,
та змила усе сльоза.
Щось знесилило душу,
а потім саме пройшло.
Щось не склалось в житті,
та пообіч пішла гроза.
Вже на вишні бурштином
загусла смачна смола.
Чимось нині журюся,
та ранок настане знов.
Я усе проживу,
передумаю, щоб зросла
В моїм серці скуйовдженім
щира ота любов.
І нічого нестерпного,
все як іде – то йде.
І перлинами досвіду
сяє моє вбрання,
А стежина звивається
й далі мене веде.
Я іду й не боюся.
Хоч іноді – навмання.
Кожна зустріч – дарунок.
Розлука - безцінний дар.
Зацікавлений Всесвіт
зоріє в моє вікно.
Мов з криниці, нап’юся
із нього прадавніх чар
І почую вербу,
що про мене молилась знов.
Поцілую їй віти,
нахилені до землі,
Научусь в неї гнучкості
і до життя снаги.
Щось упало на шибку,
та рани нема на склі:
У душі повноводній
не знайдені береги.

© Лілія Батюк-Нечипоренко


***

Літа, мов журавлі, летять,
Коли печально, часом дзвінко.
Могли б ще дівчиною звать,
Нерідко величають «жінка».
Порою маю з того сум:
Душі і тілу не рівнятись.
Літа плекаю - не несу,
Бо вмію плакати й сміятись.
Проте вони летять, ідуть,
Коли повільно - часом стрімко.
Буває дівчину позвуть,
А обернуся я – вже Жінка.

© Лілія Батюк-Нечипоренко


Мудрість

На звалищі дівочих мрій
Жіноча мудрість проростає...
Вона така… Не підганяє,
А радше навіть скаже: «Стій!»
Бо раптом мовиш ті слова,
Які воліла б не казати?
І що, як втрачені дива,
Світ вже не зможе показати?
Добро не зроблене оте
Назад вернеться пустотою?
А зло терново проросте,
Щоб досаждати самотою?
В усього нині є ціна
Уже без знижок і націнок,
В собі закінчена війна,
Минуле погубило тіні.
Хай не спинити часу плин!
Та шлях твій мудрість обирає
І терпко пахне, мов полин,
Ще й швидко рани заживляє.

© Лілія Батюк-Нечипоренко

 

***

Жіночності п’янке бордо
Твою наповнювало сутність.
Нарешті сумніви відсутні -
І ти щаслива. «Від і до».

Шепоче Всесвіт: «Я люблю!»
Ти знаєш. Ти уже відчула.
Ні, ти минуле не забула,
А відпустила без жалю.

У такт іспанських кастаньєт
Підбори стукають і серце.
Тепер тобі не сниться все це:
В примар інакший силует.

Душі жіночої грааль
Нарешті знайдено. І нині
Твоїх небес простори сині
Загоїли твою печаль.

© Лілія Батюк-Нечипоренко

 

Інші вірші автора тут:
https://www.facebook.com/lilipoems


Нравится

 Всего комментариев: 0