» Побачення наосліп
   - О тебе. К Мужчине, сквозь века...

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ЛАРИСА ПУГАЧУК: "Яке це щастя - линути додому!"

А що вже приємно відкривати новий рік добірочкою, на яку чекала протягом усього попереднього!

Знайомтеся: Лариса Пугачук, надійна, чиста, не затьмарена злобою людина, вірші і прозові твори якої кажуть самі за себе. Дитинство та юні роки авторки пройшли на Хмельниччині, в мальовничому селі Плужному. Протягом багатьох років мешкає за межами України, але душею тремко горнеться до батьківщини.

 

Колискова

Заспіваю тобі колискову
Чистим голосом рідної мови –
Хай вколисує любу малечу
Пелюстками тендітного льону,
Що бабуся тримає в долонях,
Засіваючи небо надвечір.

© Лариса Пугачук

 

Листівка
 
Хата натягує вітер на плечі,
Комин до неба думками росте,
Втомленим звіром вляглася хуртеча,
Снігом занесло кущі хризантем.
Хвіртка чекає господаря звично,
Тиша морозом вбирає усе.
В шибку маленьке втулилося личко:
Татко ялинку із лісу несе.

© Лариса Пугачук

 

Пробач за біль

А пам’ятаєш, зрадив ти мене?
Відмовився так просто, так буденно.
Я змовчала, я не пішла вогнем,
От тільки світло стало наче темним.

…Дивлюсь на тебе, ув очах тепло,
Радію, що ти є, - душа не зникла.
Пробач, що аж сьогодні запекло -
Чекала, що і ти до зради звикнеш.

© Лариса Пугачук

 

***
Перекриваєш дихання старанно –
Щодня на мiлiметр, на мить, на подих.
Ти думаєш, що так я не почую
І в небуття відправлюся безтямно?

Ти, любий, може, ще не розумiєш,
Що смерть страшна – швидка, а чи повiльна.
А, може, ти гадаєш, що загубиш
Ту пісню, що живе в моєму серці?

Чи раптом ти так витиснути хочеш
Себе iз мене?!
То даремно, сонце, -
Те, що моє, я не вiддам нiкому.
Навiть тобi.
Хоч душиш ти умiло.

© Лариса Пугачук

 

Життя забави

Не варто гратись і ловити вовка,
який прирученим ніяк не стане,
хоч постелися найніжнішим шовком,
а чи манливого пусти туману.
Не поведеться й на жорстку дресуру,
нехай зацькований – та непокірний.
Не буде їсти з рук – не та натура,
не знає дикий звір, що є довіра.
Не покалічити б,
не вкалічІти б,
як все ж опинишся із ним віч-на віч,
як несподівано життя магніти
зведуть,
стриножених,
в хисткій забаві.

© Лариса Пугачук

 

Покута

Їду.., їду.., їду.., їду
Я по рiднiй по землi.
Хліб окрайцем на столі –
Час пiдходить до обiду.

Пропливають за вiконцем
То дерева, то хати,
То городи, то плоти
Упереміж з ясним сонцем.

Стугонить холодне шкло,
Здеренчалась шклянка чаю,
Я ж очима зачіпляюсь
Та за кожне за село.

Тiї хатки у очах
Будуть кожен день стояти,
Будуть тугу накликати
Та складати на плечах.

Поїзд мчить через мости,
А на серці порожнеча:
Вічно будеш ти, лелече,
По чужій землі брести.

Їде поїзд мiй з гори,
Поспіша до виднокраю,
Сонце голову схиляє
До вечiрньої пори.

© Лариса Пугачук

 

Ангели підмоги хочуть теж
(пам’яті Ельдара Рязанова)

Господи, найкращих ти береш,
Бо вони тобі потрібні більше.
З ними небо стане ще світлішим,
Ангели підмоги хочуть теж –
Ти їм подарунок піднесеш.

І пробач мене за гіркоту,
Та триматися уже незмога,
Марево насовує облогу.
Як же пережити цю сльоту –
Від небес до самого порогу…

…..............................................
Этот непрерывный снегопад
Укрывает дальнюю дорогу.
Посидеть с друзьями бы немного,
Но не повернуть уже назад…
Господи, ты встрече будешь рад…

© Лариса Пугачук

 


Пам'ять

Підстрибую по стежині,
Кружляю довкола тата –
Для щастя малій дитині
Потрібно хіба ж багато?..

Батьківських долонь захистя,
Очей променистих спокій
В дитинстві моєму чистім
Любові несли уроки.

Тепер ти у снах приходиш.
У спогадах - вічне літо...
Ой, як же, татусю, шкода,
Тих днів безконечно світлих.

… Минаючи ювілеї,
Іду по стежках до себе.
Та тільки руки твоєї
Мені і сьогодні треба.

© Лариса Пугачук

 


Тендітна сила
(присвята Тетяні Яровициній)

Пташко, куди ти летиш?
Як не боїшся злітати?
Вітер і буря довкіл –
Чуєш, здригається світ.
Рідна, та застережись –
Горем стріляють гармати,
Небо зрізає дощем
Цвіт, що іще не розквіт.

Пташко, яка ти стрімка,
Не полохлива, безстрашна.
Крила неначе ламкі,
Тільки незламні вони.
П’єш, не вагаючись, всю
Болем наповнену чашу,
Сміло летиш у вогонь
Самих пекучих горнил.

Птахо, ти людям несеш
Щастя п’ятипелюсткове
Навіть у цій нелюдській
«Неофіційній» війні.
Господи, убережи
Цю відчайдуху, що словом
Б’ється на передовій
З воїнами нарівні.

© Лариса Пугачук

 


***

крізь пустелю не перейду
в ній вросту
і колючкою стану для
захисту
і мовчанням своїм нап’юсь
спрагла ж бо

зберегти би мені змогти
цю любов…

© Лариса Пугачук

 


Пісня про маму

Матiоловий запах на вечiрнє повiтря лягає.
А по ньому поверх пташка тугу свою сповива, -
Може ти прилетіла, прилетіла до мене, матусю,
Може пiсню твою зараз чую в своєму саду…

Де ти, мамо?.. Далеко водить душу твою синє небо…
Бачиш – внуки уже на своє пiднялися крило?
Глянь – калина набралась, вже набралася повного цвiту,
I барвiнок стрімкий в'є до хати дорiжку легку.

Подивися очима ти моїми на вишню пiд плотом,
Ти садила її у останнiй свiй рiк на землi.
І цей спогад сильнiшим, і цей спогад сильнішим не буде,
Як молитви мої, що до Бога щоденно ношу.

Спи, голубко рідненька. Кажуть, роки усе забирають.
Кажуть, бiль стане меншим, i висохнуть сльози колись.
Може й так... Але вiчно буде плакати бiлим цвiтiнням -
Як у пiснi колишнiй – твоя вишня, матусю, в саду.

© Лариса Пугачук

 

 

***

Забився простір пишномовним словом,
Обіцянками поле зацвіло.
На тім суцільно-витканім покрові
Уже нема де ставити тавро.
Та перекрита правда йде на вибух,
Рвучи облуду влесливості слів!

Хтось приміряє весь народ до диби –
Та вивернуться руки у катів!

© Лариса Пугачук

 

Обереги

Наснився сон, уже під самий ранок,
Такий вже добрий і такий щемкий.
Теплом засіяв душу наостанок
Та обернувся спомином летким:

У край фіранки вітерець повіяв,
Відкрились очі, перейшли кордон,
Де снилось щастя.

… У колисці мрії –
Згорнусь клубочком,
Повернуся в сон,
В якому тато у садку бджолинім
Збирає літо у пахучий стіг.
В кутку стрічає гронами калина,
За нею розкошлатився горіх.
Де сонце висне у високім небі,
І жайвір звідти пісню пролива,
Де проростає на майбутню требу
Поміж землі трава, трава, трава…

Хіба ж це сон, коли відкриті очі,
І запах сонця забиває дух?
Мого дитинства райського куточок –
Так хочеться, аби не зник, не вщух,
Щоб в нім життя було, щоби калина
Там наливалася із року в рік,
Щоби усіх скликала на гостину.

Хіба це сон?..
– Це щастя оберіг.

© Лариса Пугачук

 


***

Цей вогонь
Чи спинити самому...
Все, що є, закидаєш у вихор,
Очищаєш у полум’ї душу,
Що угору злітає, довкола
Розкидаючи іскри любові.

… поки сміло хтось не огорне
і не створить захистя надійне

… поки вміло мудрий не прийме,
одягнувшись у лати, багаття

… поки полум’я не загасять,
не запінять безжально і жорстко

… поки вічність не абортує
цей вогонь із зотлілого тіла

© Лариса Пугачук

 


Невловиме

Теплий вечір.
Вітер ледь колихає
Кетяг акації на колінах.

Кошеня зголодніле
Треться об ноги,
Жадібно дивиться в очі.

Світлий сум,
Світла більше, ніж суму –
Сонце сідає.

© Лариса Пугачук

 


Уклін
 
Повніє тиша, всотуючи голос
Останніх крапель зливи за вікном.
Так гуркотіло, так за щось боролось.
Чи повернеться колосом зерно?

А чи по тріщинах стече даремно,
Не напоївши спраглої землі?
Вслухаюсь в теплу тишу чорнозему,
Де сходять словом вірші на ріллі.

© Лариса Пугачук


***

Проллялося насіння у ріллю,
Зійшло і виросло, своє дало насіння.
Земля утомлено: «Піду, мабуть, посплю», –
Та десь узявся теплий дощ осінній
І спрагу втамував, і обігрів.
Життя вернулось, забуяло цвітом.
І полиновий запах вечорів
Спізнілим щастям солодко звагітнів.

© Лариса Пугачук

 

Калина

Посадили її недалечко від хати,
Навiть згадки немає, коли.
Там любисток цвiте, пахнуть кущики м’яти
Та стежки споришем поросли.

Там щороку своїх мацюпунiх курчаток
Від сусідських котів та шулік
Стерегла, як могла, перелякана мати,
Закликала сховатись під бік.

Ще там лавка була на самому осоннi,
І на ній о вечірній порі
Гомоніли сусідоньки, склавши долоні,
Виглядали дітей матері.

І калина росла, наливалася соком,
Облiтали на зиму листки.
Приїжджали ми влiтку, на мiсяць щороку,
Потiм знов сиротiли батьки.

Може, ти ще ростеш біля рідної хати
Та ховаєш курчат в споришах,
Та нема вже кому біля тебе стрічати.
… Марно пам’ять усе воскреша.

© Лариса Пугачук

 


Тихе

шукати тебе в тумані
знаходити і губити
вертатися і вертати
радіти ізнов ізнов
питати і випивати
мовчання твоє надійне
і ніжністю розбавляти
чекання незвичний смак

© Лариса Пугачук

 

***

Ти пiшов. А я тобi услiд
Ниточку любовi положу,
Щоб дорогу не згубив до мене.

Ти пiшов. А я у твої днi
Нiжностi навiю, щоб тобi
Легше повертатися було.

Ти пiшов – я ласкою очей
Шлях твiй освiчу,
Щоб ти не збився з нього.

Ти пiшов… А я бажаю, щоб
Всi дороги привели тебе
В серце моє, любий.

© Лариса Пугачук


 

Полин росте

Яке це щастя - линути додому!
Лелечим шляхом довгим і неспинним
Летіти, не зважаючи на втому,
До рідної землі, до України.

Вiдкрию дверi i зайду до хати,
Вдихну повiтря до сльози знайоме.
Десь тут мене чекають мама з татом –
Чи бачать, що приїхала додому?..

Скраєчку сяду я на віко скрині,
Огляну стiни, вишивками вкритi,
Де хрестиками хиляться стеблини –
Червонi маки i волошки в житi.

Садок у цвіті, примули рядочком,
Барвінок усміхається гостинно,
Чого ж ти серце розливаєш мовчки
По всьому тілу гіркоту полинну?..

… Провiдала. Могилам поклонилась
Та й мушу знов рушати у дорогу.
А, може, то менi лише приснилось?.. –
Пасхальне щастя рiдного порогу.

ой як же важко їхати iз дому

© Лариса Пугачук

 

Даруючи вишиванку

Дослухайся до тиші, що співала
Тонкими рунами в моїх долонях ,
Коли тобі, мій друже, вишивала
На полотні теплом своїм сердечним
Оцю сорочку.
Одягни її.

Квітчастим дивом на твоєму стані
Засяє рідне вишиване поле –
То України нашої ікона.
Нехай не вицвіте вона ніколи.
Хай оберегом стане і заслоном
Тобі навіки!
Бережи її!

© Лариса Пугачук

 

Увійти

перестріти шипшиною
не вбоятися кислого
не вбоятись колючого
дарувати що є

пригостити калиною
нею губи зволожити
ліки справжньої ніжності
ледь терпкі та густі

цвітом липи осипати
вітром в очі заглянути
серед ночі притихлої
обійняти дощем

і поволі проллятися
і останніми краплями
розчинити калинову
гіркоту на губах

© Лариса Пугачук

 


Згубився слід

Фантомний бiль минулої любовi –
Уже нема, а все iще болить.
На згустках перепаленої кровi
Душа скалічена ледь мерехтить.

Тримаюсь… Не тримаюсь – так здається.
Як дерево пiдрубане стою.
Хоч пробує ще ворухнутись серце,
Шанс вижити дорівнює нулю.

Так гiлочка вiдрiзана калини
Пiсля зими ще навiть розцвiла,
Ще випустила з пазухи стеблини,
Не знаючи, що зрубана, – жила.

I я не знаю, що за бiль я маю,
Загоюю минулого слiди.
Душа з тобою в маревi лiтає,
Вiдрiзана вiд мене назавжди.

© Лариса Пугачук

 

Хто крила має, завжди прагне неба

Життя іде. Туди, та не тудою.
Дорогу видно лиш на пару кроків.
Нема дарунків, все береться з боєм.
Штурмуєм волю вже багато років.

Тій білці в колесі до нас далеко -  
Біжи й крути, і думати не треба.
А тут помисли, як злетіть, лелеко,
З підбитими крильми у синє небо.

Воно ж бо можна длубатись в пилюці,
З калюжі пити каламуть смердючу,
А ми рвемося в невимовній муці
До сонця, вверх, у далечінь сліпучу.

Нам шлях скривляють, ставлять перешкоди
Чужі нещирі і свої щербаті.
Та ми мілкого не шукаєм броду,
Повзти не вміємо – бо ми крилаті.

Злітаєм, падаємо, знов злітаєм –
Чи то наш хрест, а чи проста потреба?
Є істина, яку з дитинства знаєм, –
Хто крила має, завжди прагне неба.

© Лариса Пугачук



***
Стою перед іконою, молюся,
Тепло з небес вливається рікою,
Гармонією сповнюється тіло,
І світ ясніє, і душа співає.
Люблю ікону цю. Чому – не знаю.
Щось в ній таке, що відкриває душу
Відразу, без прохань і без молитов.
То й прибігаю сповідатись часто.

Сьогодні туга серце сповиває,
Прийшла до храму, піднімаю очі –
Нема ікони, замість неї пустка.
… Заснути хочу. Тут. На цьому місці.

Торкається мого плеча хтось тихо,
А я й не обертаюсь, сил не маю.
– Тобі погано, що з тобою сталось? Ти щось згубила?
– Так, згубила.
– Бога?
– Та ні, ікону, лик Його знайомий.
– А з ким ти розмовляєш? З Ним чи з ликом?
Мовчу, німію… Господи, та що ж я?
Та Ти ж зі мною! Ти в мені безмежно
Радієш світу чистою Любов’ю,
У вічність нею двері відкриваєш.

… Та краплею невіри наостанку
Дитячими сльозами я благаю –
Як навіть я втомлюся чи змілію,
Тримай мене, прошу, не покидай…

© Лариса Пугачук

 

Пороги

Коли його ладнають трішки нижче,
Тоді до хати можуть залетіти
І вітер, і сміття із попелища,
І пелюстки розхристаного квітня,
Завихрюючи безлад до горища.

А як занадто високо підняти,
Об нього спотикатись завше будуть:
Переступати людям важкувато
Цю не тобою зроблену споруду,
Щоби зайти всередину – до хати.

Гадаю, чи спроможеться людина
Свій больовий поріг переладнати,
Щоб і не плакати, немов дитина,
Щодня готуючи себе до страти.
І щоб душа не стала, як льодина.

© Лариса Пугачук

 

Різдв'яна колискова

дивна зима снігу нема тихо
вітер вві сні шепче пісні сонно
а на столі з тво’ї землі груша
запах тонкий чимось п’янким вабить
груша хмільна кличе вона в літо
сонячний слід боком на плід влігся
в руки візьму в серце прийму диво
а за вікном чує тепло вітер
він уві сні шепче пісні сонно
дивна зима снігу нема тихо
а на столі з мо’ї землі груша
в руки візьму в серце прийму диво

© Лариса Пугачук



Сердито

Та хоч бери і прокладай стежину
Самій собі, мов дівчинці малій!
Гадала, що з роками не повинна
Ступати на одні і ті ж граблі.  

Та де там!.. Хрясь!!! – І на дурному лобі
Смачний синяк красується уже.
Мабуть, йому це місце до вподоби,  
Раз мозок голови не береже.

А може подивитися під ноги,
Чи може якось виправити зір,
А чи пізнати правильну дорогу?..
Бо тих граблів - здається, перебір.

*********************************
Щоб точно не світилися пихато
Синці та гулі на «яснім» чолі,
Є вихід: не ходити, а літати.
…Та я люблю торкатися землі.

© Лариса Пугачук
 


Небесні мальви
 
Холодно, страшно, сiро,
Де нам знайти рятунок.
Небо збожеволІло –
Смертi несе цiлунок.

Господи, чи ти бачиш,
Як ми зiбрались разом,
Як закриваєм, впавши,
Тiлом своїм проказу?

Там, де душа відійде,
Вплавившись у каміння,
Спалахом ясним зійде
Пам'ять людська нетлiнна.

Прийдемо ми додому,
Станемо бiля брами –
Цвiт на стеблі важкому –
Чи упiзнаєш, мамо?

Квітами - на сорочці,
Поясом - коло стану,
Поглядом - просто в очі
Рiдних своїх коханих...

Свiт розколовсь надвоє,
Темрява землю вкрила.
Вистояти в двобої,
Господи, дай нам сили!

© Лариса Пугачук

 

***

Чого болить,
і нащо,
і для чого..?
Біль верещить,
аж вуха закладає…
Чим заглушити,
як повимикати
усі рецептори,
що вловлюють чутливо
здригання світу...
чи здригання серця,
що захлинається
кипінням крові.
Та хай заллється!
Сил уже немає
сигналізацію пекучу тамувати.

© Лариса Пугачук
 


Не згуби мене

прийшла до тебе
тихо за плечима
стою
і притуляюся губами
до твого дихання
що долітає в тиші
і ним живу
і ним живу
без нього
не чую світу
і себе не чую
де ти там я
і там ясніє небо
і там злітають зорі у долоні
і обручають піснею довіри
спливаю ніжністю
і тану на світанні
в обіймах мрії

не згуби мене...

© Лариса Пугачук


Де ти, єдиний…  
(мамі та її Петру присвячую)

Моє ти сонце, моє ти небо, моя ти зоре,
Моя ти пiсне, ти мiй єдиний – моя ти доле.

Як ми радiли, як ми спiвали, як ми кохали!
Завжди над нами барвистим сяйвом веселка грала.

Побрались любо, хотiли щастя, чекали дiток –
Та чорна хмара закрила небо над нашим лiтом.

Iз тої хмари злетiла куля, як блискавиця, –
I темна хустка лягла на плечi – я удовиця.

I круки чорні принесли звiстку, що ти, коханий,
Лежиш у полi, розкинув руки, вже бездиханний.

Якби я знала, якби могла я, якби лiтала –
З тобою разом на тому полі на землю впала.

Із того жита, де кров гаряча лилась із тiла,
Червоним маком у небо синє душа злетiла.

Ой, де ти, пiсне… Де ти, єдиний… Ой, де ж ви, зорi?!
Не стало неба. Не стало сонця. Не стало долi…

© Лариса Пугачук

 

Погляд з надвечір'я

Дитинство у хатi, соломою вкритiй,
Перейдене голодом, лихом, вiйною.
Всi ноги об землю порепану збитi,
Одежа фарбована лиш бузиною.  

А згодом - замiжжя, свекруха i дiти,
В роботi замотана кожна година.
Нема коли навiть чомусь порадiти,
Й сльозам віддаватись немає хвилини.

Чекає робота, город i корова,
А ще бурякiв за селом ціла норма,
Як хочеш – а мусиш ти бути здорова –
I лад всьому дати розумно й проворно.

Спрацьованi руки лежать на колiнах,
Маленькi, сухi та вузлами узятi.  
Та все iще чисто побiленi стiни,
I борщ спокушає, i прибрано в хатi.   

Сини посивiли, плекають онуків,
I донька зажуренi очi вже має,
А серце бере любих дiток на руки
Та ще їх гойдає, та й тихо втiшає.

Оглянути б хату i рiдне подвiр’я,
Та щось за сльозами нiчого не видко.
Життя промайнуло i вже надвечiр`я,
I сонце сiдає невпинно i швидко…

© Лариса Пугачук

 

***
Вікно. У ньому сонця диск червоний
Ховається за дальнім небосхилом.
Там рідний край. Без нього світ немилий.
В долонях чай. Чомусь уже солоний.
 
Орлині крила є. Літати вмію,
Та чую під собою ще коріння,
Що проросло із давнього насіння.
Напружуюсь, тягну, кричу… – німію.
 
Не викорчую корінь, бо без нього
Мене не стане, крила хочуть тіла –  
Інакше я давно б уже злетіла
На захід сонця – там моя дорога.
 
Симфонія сльози, як Божа кара,
Усе життя в душі моїй лунає.
Хто муку туги невимовну знає –
Не серце носить, а каміння з жаром.
 
Пече… Пече… Пече, аж випікає.
Від болю рву коріння, рвусь у небо.
Ще більш болить. Нічого вже не треба.
Лиш кров на крила зверху налипає.
 
Я падаю в вікно на диск червоний,
Вже сіло сонце в Україні милій
Дивлюсь на захід, що на небосхилі.
В долонях чай. Холодний і солоний.

© Лариса Пугачук

 

ПРОЩА

Йшли роки і збивалися в десятиліття...
Спала я, а чи марила так наяву?
У думки понаносило різного сміття,
І за тим не виднілося, чим я живу.

Поки час не струсив рідну землю вулканом,
Поки смерть не скосила свій перший врожай,
Поки «браття» не вдарили градом багряним
І не випекли кров’ю на пам’ять скрижаль.

Доти сон, як омана, тримав у полоні.
А пробудження стало чітким і різким:
Біль судомою взяв, стиснув розпачем скроні,
Бо життя змарнувалося зором сліпим.

Йшла додому босоніж чужою стернею,
Як на прощу, навколішках йшла до рідні.
Через поле, засіяне густо брехнею,
І слова закипали сльозами в мені.

Мамо, я ж не дійду, я вже сколота всенька,
Я від болю паду, засинаю ізнов…
Серце сіпає тіло, востаннє ще тенькне
Та й зупинить кипіння, що рухає кров.

Мамо, я ж не дійду… Та розвиднилось поле,
І назустріч мені засвітились вогні –
Друзів очі ясні, наче ангелів коло,
Обіймають мене у стривожені  дні.

Більше спати не хочу. І буду я зряча.
І вогонь чистим словом в собі розпалю.
Має вуха, хто чує. І очі – хто бачить.
Жити хочу.
Літати. Палати.
Не сплю.

© Лариса Пугачук

 

Біжить дівча

Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками, оченята зиркають на світ довірливо і зацікавлено. В руках лозина, нею замахується на гусей – «гиля-гиля», а сама боїться, бо отой гусак величезний, що попереду гелгоче, вже розчепірив крила, і нахиляє до землі голову з довжелезною шиєю, і як гадюка починає шипіти, і біжить на маленьку Оксеню. А вона кричить: «Мамо, ма….», та так пронизливо, що гусак спотикається об спориш і, ще пару раз гелгнувши, розвертається і летить по протоптаній стежці на вигін, а за ним і всі гуси, голосно скрикуючи, вириваються на волю і попасом розбрідаються по вискубаній траві.

Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками.На плечах коромисло, вода з відер хлюпає на босі ноги, та й відра мало що до землі не дістають, така Оксеня маленька. Та маленька-маленька, а хлопці і підійти бояться, бо як скаже щось, так так влучно, що й не знають, де дітися. Один Павло червоніє, але підходить, знімає відра з коромисла і несе. А нести далеко, спочатку на горбок, а потім в самий кінець вулиці. А йому, якби ще дальше, то й краще було б. Отак і доходять до хати. Вона щось розказує захоплено, перебігає йому дорогу раз по раз, а він мовчить та й мовчить. Тільки дивиться зверху вниз на дві коси, що мЕлькають перед очима.
 
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. Чи й не дівча вже, з-під хустки очі зболені, підбігає до листоноші, а та розводить руками - нема листа. Та й ведуть дрібненькі кроки назад до хати, бо треба ще піч запалити та й борщу зеленого зварити, якраз щавель молодий поліз та й кропива вже є, то й легше, зиму пережили, то й далі живі будемо. Якби ще від Павла звісточка хоч якась була, а то як пішов на фронт, та й з кінцями. Федь зовсім від рук відбився, хлопчаку батьківська рука потрібна, за Женьою теж нема коли дуже дивитись, а Василько.., за Васильком вже другий отець наглядає, небесний, прибрала хвороба дитину, як і не було. Сльози летять, а руки ворушать жар коцюбою та заслінку затуляють. Ввечері залізуть утрьох на піч, притуляться одне до одного та й будуть слухати, як вітер підвиває в комині.

Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. Йде лісник, аж спинився - бачить - купа хмизу сама сунеться - а то що за чудасія, аж гаркнув грубо з подиву. І хмиз завмер. А з-під нього баба Оксеня вилізла - а щоб вам, бабо, добре було. Дайте підсоблю, на спину закину. Та чи ви весь ліс підібрали, що я підняти не можу, йдіть з-перед очей моїх. А бабуня звалила знов на плечі гілляччя та й почимчикувала додому, бо хто ж принесе. Павла так і не дочекалася, пропав безвісти, ні пенсії, ні помічі. Федь десь на шахти на Донбас подався. Женя зранку до ночі норму на буряках поле. А взимку на цегельному заводі робить. Та й так життя проходить.

Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. А назустріч їм ще одні, манюсінькі зовсім, аж летять. Посерединці стрічаються, та й манюсінькі підстрибують і зависають в повітрі і так там залишаються. Баба Оксеня несе онучку до хати і з рук не випускає, і обціловує її, і гладить кіски і ще цілує. І так вони собі удвох щось щебечуть до самого обіду, а як всі встають вже з-за столу, то бабця несе напівсонну малу на піч і співає їй тихенько, а та засинає і крізь сон – бабо, не йди, бабо, не йди - і рученята шию обвивають і тримають цупко…

Біжать ніжки, біжать… Сниться Оксені її Павло. Стоїть в садку біля яблуні. А та цвіте так вже гарно, що цвіт один видно і нічого більше. А біля Павла Василько всміхається, кличе – мамо, та ходіть до нас. Біжать ніжки, біжать, вже й землі не торкаються, відлетіла душа…

© Лариса Пугачук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Нравится

 Всего комментариев: 0