» Побачення наосліп
   - Ещё чуть-чуть и...

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ЮЛІЯ КАЛАШНИК: "Всесвіт"

Ділюся з Вами віршами чудової людини - киянки Юлії Калашник. Познайомилися ми із нею, як і з багатьма моїми нинішніми друзями, у 2009 р. на презентації Антології сучасної україномовної поезії "За межею означень" (Івано-Франківськ). У "колективній свідомості" завжди підсвідомо виокремлюєш для себе когось особливого, близького по духу. Однією з таких знахідок і стала для мене Юлія.

 

 

Всесвіт

Коли  було  холодно,  так,  що  аж  вітер
До  шибки  припавши  грудьми,  замерзав,
Коли  було  жарко,  та  так,  що  аж  липень
Розплавленим  тілом  кропив  тротуар,

Коли  було  важко,  та  так,  що  аж  шкіра
Розтріскалась  навхрест  від  збурених  вен,
Коли  було  чорно,  та  так,  що  зневіра
Із  подихом  кожним  лилася  з  легень,

Коли  було  боляче,  так,  що  свідомість
Не  мала  вже  сил  осягнути  весь  біль,
Коли  було  порожньо,  так,  що  мій  голос
Розбившись  об  вакуум,  падав  німий,

Коли  було  сумно,  та  так,  що  аж  весни
Вже  котре  століття  минали  мій  дім,
Я  пристрасно  й  вперто  творила  свій  Всесвіт,
Де  місця  не  буде  незгодам  й  біді.

І  ось  він,  творіння  шукань  тих  тривожних,
Безсонних  ночей...  Хоча  я  не  Господь  –  
У  кожному  атомі,  в  рисочці  кожній
Душа  моя,  думка,  і  серце,  і  плоть.

І  ось  він,  той  час,  коли  жити  і  жити,
Творінням  своїм  милуватись  щодня.
Я  ж  тут  –  не  абихто,  не  просто  правитель,
Я  –  Всесвіту  частка,  він  –  частка  моя.

І  ось  коли  все  уляглося  нарешті,
І  стихло  у  серці  відлуння  журби,
Я  ладна  розбити  ущент  рідний  Всесвіт,
Без  жалю,  без  сумніву,  без  боротьби.

А  ранком,  коли  припаде  все  росою,
І  вихопить  сонце  руїни  з  пітьми,
Піти  у  нікуди.  Щоб  бути  з  тобою.
Хай  –  просто  супутником.  Другом  твоїм.

© Юлія Калашник

 

 

Діалоги з Ангелом: квітка надії

               Новій  Україні  присвячується

Намалюй  мені  квітку  надії!
Своїм  блідо-рожевим  крилом
Ти  торкнувся  повітря  уміло  –
І  воно  стало  вмить  полотном.

Розквітали  пелюстки  багряні,
Кришталевіли  краплі  роси.
Швидко  зцілювались  мої  рани
Спогляданням  цієї  краси.

Але  що  це:  наклюнулось  жало,
Пелюстки  затверділи  в  ефес,
І  роса  стала  раптом  кривава
На  вістрі́  найгострішого  з  лез.

Ти  всміхнувся  й  сказав  –  без  роботи,
Без  зусилля  надія  –  міраж.
В  неї  вірити  треба  й  боротись,
Відсікаючи  сумнів  і  фальш.

Щоб  успішно,  натхненно  і  швидко
Долетіти  тобі  до  зірок,
Знадобиться  не  лагідна  квітка,
А  надійний  і  гострий  клинок.

© Юлія Калашник

 

 

Якщо завтра війна

Раптом  завтра  війна?  І  весна  захлинеться  на  злеті.
Хтось  побачить  востаннє  цей  промінь,  цей  лист,  цю  блакить.
Замість  вранішніх  птахів  затягнуть  пісні  кулемети,
І  розбомблений  Київ  вже  іншим  вогнем  задимить.

Загірчавіє  суміш  із  пороху,  крові  і  пилу
На  устах  покоління,  що  бачило  війни  –  в  кіно.
Стане  сонячний  день  чимось  схожим  на  братську  могилу,
А  спокійне  учора  обвітриться  грифом  «давно».

Якщо  завтра  війна,  зникне  слабкість  і  право  на  сумнів,
Недолугість  і  ницість  всіх  внутрішніх  чвар-оперет.
Буде  ворог  один.  І  єдиний  девіз  наших  буднів:
Зі  щитом  чи  на  ньому.  Це  вибір  –  свобода  чи  смерть.

Ми  народжені  в  рабстві,  та  вже  скуштували  смак  волі.
Не  забути  його,  і  не  витіснити  калачем.
Кілька  довгих  століть  нас  навчали,  як  жити  в  покорі,
А  ми  брались  за  вила  і  йшли  проти  тих,  хто  з  мечем.

Завтра  може  війна  обпалити  нас  риком  звіриним,
І  застигне  планета  в  пред’ядерній  сіті  тривог.
Нам  лякатися  ніколи.  Наша  квітуча  країна
Сам  на  сам  із  ордою.  Та  з  нами  і  правда,  і  Бог.

© Юлія Калашник

 

Художник Д

Він  знову  й  знову  малював  дерева,
Поламані  дерева,  із  яких
Стікала  кров,  на  колір  геть  сталева,
На  смак  ніяка,  наче  ці  шибки.

Легким  штрихом  –  осики  і  берези,
Важким  мазком  –  дуби,  осокори.
Всі  під  кутом,  неначе  нетверезі,
Чи  пролетів  повз  них  метеорит.

Сумні  картини  мертвої  природи,
Занадто  однотипні  для  митця.
Та  кожен  штрих  цих  сірих  натюрмортів
Дає  землі  наснагу  до  життя.

Свіжішає  і  думка,  і  повітря,
Вібрує  тиша  музикою  площ,
Коли  бере  до  рук  свою  палітру
І  пензлі  чарівний  художник
                                         Дощ.

© Юлія Калашник

 

Розкопані могили

Імена  героїв  і  дати  цих  подій  достовірно  невідомі,  бо  архіви  горять,  а  пам‘ять  старіє  і  відмирає,  як  люди  і  разом  з  людьми.  Залишились  уривки  легенд.  Та  ще  –  курган  поблизу  містечка  Градизьк,  на  Полтавщині.

Тривожний  дим  всі  обрії  заповнив,
Зірками  стали  іскри  від  пожеж.
Пітьма  прийшла  зі  сходу.  Наче  повінь,
Лилась.  Лилася  –  і  не  знала  меж.

Князі  ділили  владу  і  престоли,
Щоб  поодинці  розпластатись  ниц.
Якщо  не  вміли  цінувати  волю  –  
Нескоро  ще  з  колін  їм  підвестись.

Що  думав  він,  князь,  нині  безіменний,
Йдучи  на  бій?  Дружини  сотень  три,
Він,  меч  і  кінь.  І  горді  ввись  знамена.
А  проти  них  –  безмежна  міць  орди.

У  битві  залишилися  назавжди
Дружина,  князь  і  гордість  їх  знамен.
Та  мертвих  люди  встигли  поховати  –
Змогли  орду  відбити,  хоч  на  день.

В  степу,  що  рівний,  наче  тихе  море,
Звелись  кургани  –  пам‘ятка  навік.
Великий  –  князю  (був  же  він  хоробрим!),
Його  дружині  –  менший,  трішки  вбік.

Пройшла  орда  –  могил  не  осквернили.
Кургани  швидко  вслала  ковила.
Їх  називали  Князеві  могили,
В  них  пам‘ять  вічним  спогадом  жила.

Молочним  цвітом  сяяла  гречиха,
Дорідний  колос  гнувся  у  полях.
З  усіх  сторін  приваблювала  лихо
Ця  благодатна  в  щедрості  земля.

Кого  тут  тільки  не  було:  і  турки,
І  ляхи,  і  литовці,  й  москалі.
Лилася  кров,  і  завжди  ситі  круки
Пророчили  злу  долю  цій  землі.

Крізь  час  кургани  гордо  височіли.
Старіла  пам‘ять.  Вже  при  козаках
Їх  називали  просто:  то  –  Могили,
А  „князеві”  згубилось  у  віках.

Настав  царизм,  і  що  б  там  не  писали,  –  
Прагматики  були  і  в  ті  часи.
На  вищому  кургані  збудували
Пожежну  вишку.  І  не  для  краси.

Степ  рівний-рівний  –  все,  як  на  долоні:
І  місто,  і  маленькі  хутори.
Очима  варти,  що  завжди  безсонні,
Дивився  князь,  чи  лихо  не  горить.

Пітьма  вже  по  традиції  –  зі  сходу
Прийшла,  тільки  кривавіша  стократ.
Усе  під  ніж  –  і  храми,  і  заводи.
І  Бог  не  Бог,  і  брат  уже  не  брат.

Пітьма  потребувала  море  крові,
Щоб  був  завжди  червоним  її  стяг.
Пітьма  несла  такі  важкі  окови,
Що  і  не  мріяв  найстрашніший  лях.

А  ще  –  хотіла  золота  і  срібла
На  нужди  ненаситної  Москви.
І  не  було  ні  спокою,  ні  миру
У  цій  пітьмі  ні  мертвим,  ні  живим.

Кургани  розкопали.  Ні,  розрили!
Ніхто  не  знає,  що  там  віднайшли.
Назвали  їх  Розкопані  могили,
Кургани,  що  руїною  цвіли.

Маленький  згодом  зовсім  розорали,
А  більший  сумним  кратером  стояв.
Замість  верхівки  –  яма,  наче  рана.
У  ній  наривом  пінився  бур‘ян.

Хтось  був  раціональним,  аж  занадто:
Щоб  не  „гуляв”  курган,  сюди  колгосп
Почав  відходи  звозити  завзято,
Здебільшого  це  був  померлий  скот.

Тут  сморід  поселився  семимильний,
Від  чорних  мух  повітря  аж  гуло,
І  нарекли  курган  Скотомогильник,
Забувши  все,  що  перед  цим  було.

Давно  нема  кріпацтва  тих  колгоспів,
Є  Україна,  нація,  народ.
Свої  відходи  кілька  років  поспіль
Сюди  тепер  привозить  рибзавод.

Земля  стерпіла  сльози  і  прокльони,
Боліло  їй,  боліло  і  пекло.
І  кров  чужинська  –  обручем  на  скроні,
І  кров  синів  –  на  мамине  чоло.

Вставало  жито  з  попелу  –  стіною.
Цвіли  волошки  небом  –  попри  щем.
Та  сотні  тон  розсолу  із  лускою
Позбавили  життя  цей  чорнозем.

Стоїть  курган...  Чия  тепер  могила?
Примарою  чорніє  поміж  нив.
                     ***
Ординці  –  й  то  могил  не  осквернили.
Та  що  з  них  взяти?  Темні  дикуни.

© Юлія Калашник

 

Напів

У  сутінках  живуть  напіввідтінки,
В  словах  твоїх  іскрить  напівлюбов,
А  сенсу  буде  лиш  на  півсторінки
Від  цих  напівпустих  напіврозмов.

На  півдуші  розлився  напіввідчай,
На  другій  половині  –  напівжаль
Напівсльоза  застигла  на  узбіччі
Моїх  повік,  мов  крихітна  вуаль.

Напівродина  і  напівцілунки,
На  півдороги  вистачило  сил.
Напівоскома  від  напівстосунків,  –  
Єдиним  ми  не  стали,  не  змогли.

Напівзима  без  снігу  і  морозу,
А  зигокактус  на  вікні  розцвів...
Я  ріжу  по  живому,  без  наркозу
Нас  навпіл,  і  без  будь-яких  напів.

© Юлія Калашник

 

Дотліли айстри

Дотліли  айстри  в  сутінках  осінніх,
Холодна  ніч  торкнулася  чола,
А  я  стою  в  саду  своєю  тінню,
Чи  мною  -  тінь,  чи  ми  удвох,  чи  я.

Так  тихо...  Чути,  як  моргають  зорі
І  як  на  клені  помирає  лист.
А  пам'ять  -  аж  занадто  неозора,
І  щоб  забути,  треба  мати  хист.

Закреслить  слід  мій  рискою  прямою
Криштально-чистий  килим  із  роси.
Наївна!  Наче  можна  за  стіною
Сховатись  від  пекучої  сльози...

© Юлія Калашник

 


Місто ночі

Здрастуй,  місто  ночі,
Демонова  зваба.
Я  уже  не  хочу
Сонячної  фарби,
Печених  світанків,
Днів,  від  пилу  сивих,
Спрагу  -  літа  бранку
І  жадання  зливи.
Я  уже  не  хочу
Ласки  і  тепла.
Здрастуй,  місто  ночі,
Осередок  зла.

Намагаюсь  жити...
Ні,  мабуть,  не  варто.
Знищити,  спалити
Все  безпечним  жартом.
Стати  Геростратом
І  піти  у  темінь.
У  життя  не  грати
На  жорстокій  сцені.
Я  тепер  теж  - жертва
Цвинтарю  живих.
Здрастуй,  місто  мертвих,
Я  -  одна  із  них.

© Юлія Калашник

 

Порожнє небо

Сьогодні  небо  стало  враз  порожнім,
Хоч  сонце  наче  впаяне  в  зеніт,
За  обрієм  живе  десь  грім  тривожний,
І  пташка  не  припинить  свій  політ.

А  просто  взявши  костур,  окуляри,
Закривши  двері  міцно  на  замок
Пішов  небесним  схилом  в  земні  далі
Старий  і  бородатий  дядько  Бог.

Чи  занудився  він  у  себе  вдома,
Чи  планова  гімнастика  для  ніг  –
Ніхто  не  знає.  Та  одне  відомо:
Він  вже  не  може  бачити  усіх.

Тож  вбий  мене  сьогодні,  сміливіше!
Ти  ж  так  хотів  цього,  так  мріяв,  так...
Тебе  утримував  від  вбивства  лише
Банальний,  безпідставний  зараз  страх.

Я  заважала  дихати  і  жити,
В  усіх  твоїх  невдачах  винна  я.
Убий,  звільнись.  Все  буде  шито-крито,
Тобі  не  світить  з  раю  вигнання.

Я  не  зізнаюсь,  і  в  огні  пекельнім,
Не  знайдуть  люди,  не  побачить  Бог.
Тобі  не  доведеться  вже  ретельно
Своє  життя  ділити  на  нас  двох.

А  я  доп‘ю  нарешті  всю  отруту
Твого  кохання,  твоїх  дивних  чар.
Розбий  же  швидше  з‘єднуючі  пута
Одним  ударом,  сильним,  від  плеча.

© Юлія Калашник


Я була

Пам‘ятаєш?  Взимку  квітнув  сонях.
Ще  тоді  хурделиця  мела...
Тупцяв  ти  і  хукав  на  долоні.
Квіткою  й  морозом  я  була.

Розцвітало  небо  синім-синім  –  
Нам  весну  любов  заповіла.
Я  була  і  проліском,  й  полином  –  
Боже,  ким  я  тільки  не  була!

Я  була  розпатланим  промінням,
Я  була  розпеченим  дощем,
Стала  тобі  справжнім  божевіллям,
А  собі  –  караючим  мечем.

Налітала  буйним  ураганом,
Щоб  за  хвильку  стати  тихим  сном.
Де  була  я  справжня,  де  –  уявна
До  пуття  не  знав,  мабуть,  ніхто.

Ти  хотів  постійності  до  крику,
Хоч  на  мить  –  до  болю,  до  судом.
Я  ж  була  занадто  многолика,
Щоб  спинитись  лиш  в  одній  із  форм.

Ким  я  стану  –  щастям  чи  прокляттям,
Зіркою  чи  тінню  від  прикрас?
Може,  втілюсь  у  щоденну  страту,
Може,  у  найкращий  твій  романс.

© Юлія Калашник

 

Монах

Довго  йти,  щоб  втомитись.  Як  древній  монах
Йшов  на  прощу  до  міста  і  в  бурю,  і  в  зливу.
Щоб  у  сон  провалитись  без  стінок  і  дна,
А  чи  прощення  буде  –  то  вже  неважливо.

Нині  я  –  наче  скошений  степ  восени:
Все  що  міг,  те  віддав.  Хоча  сил  ще  багато,
Та  не  колос  росте,  а  одні  бур‘яни  –  
За  родючість  і  щедрість  жорстока  розплата.

Не  чекати,  аж  поки  морозна  зима
Холодами  і  снігом  всю  погань  обмиє,
Не  чекати  нічого.  Сама,  я  сама
Відродитися  з  попелу  зможу,  зумію.

На  дорогах  розвіяти  залишки  сил,
Що  забутись  мені  заважають  і  горном
Кличуть  знову  у  бій.  Але  я  вже  без  крил  –  
Перемоги  не  буде.  На  інше  не  згодна.

Довго  йти,  дуже  довго,  щоб  тисячі  втом
Не  залишили  вибору.  Скинувши  ношу
В  придорожню  траву  впасти  мертвим  пластом.
А  чи  ще  піднімуся  –  на  все  воля  Божа.

© Юлія Калашник


Острів

Переробити  мрії  під  стандарт
І  вперто  йти.  Куди  –  не  знаю.  Просто.
Серед  безмежжя  атласів  і  карт
Шукати  свій.  Маленький.  Власний.  Острів.

Звести  там  дім  і  посадити  сад.
Хай  щовесни  буяє  білим  цвітом.
І  жити.  Без  тривог  і  без  утрат.
Закривши  двері  перед  усім  світом.

А  може,  навпаки  –  у  вир  подій.
Хай  всі  шторми  сплетуться  у  волоссі.
Можливо  там,  між  порваних  вітрил
Я  осягну  неосягненне  досі.

Або  ж  –  притулок  свій  знайти  на  дні.
Хай  навіть  тілом  без  душі  і  духу.
Зате  сусіди  риби  –  мовчазні.
І  ураган  не  викличе  розрухи.

Великий  світ  –  стандарти  затісні.
Я  приміряла  їх,  неначе  лати.
Звела  фортецю.  Мури  захисні.
Колючий  дріт.  І  грати,  грати,  грати.

Та  стало  нудно  в  кліті  золотій.
Життя  довіривши  хиткому  плоту
Втекла  у  ніч.  У  самий  вир  подій.
А  сад  засох,  так  і  не  давши  плоду.

Дороги  вже  нема  мені  назад.
Попереду  –  шторми,  підводні  рифи.
Так  що  ж,  на  дно?  Там  не  страшна  гроза
І  будь-яке  земне-наземне  лихо.

Що  переможе  –  втома  чи  азарт?
З  останніх  сил  пливла,  де  скелі  гострі.
То  не  нанесений  на  жодну  з  карт
Виднівся  мій.  Маленький.  Власний.  Острів.

© Юлія Калашник

 

Інші твори автора тут:

http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1786


Нравится

 Всего комментариев: 0