» Побачення наосліп
   - ЗАНЯТНО О ЖИВОТНЫХ: Письмо от крокодила

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ЮЛІЯ БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА: "Я вчуся жити серед власних слів"

Читаючи поезію Юлії  Бережко-Камінської, розумієш, як нашій землі бракує таких от справжніх поетів! Вона щира, чарівна, милозвучна, глибока, пророча... Для себе можу порівняти її хіба що з поезією Ліни Костенко... Людина живе рідною землею, любов до якої прозирає з кожного рядка, навіть у найтоншій і найчуттєвішій ліриці...

Радію з того, що мешкає Юлія недалечко від Києва - у зеленому місті Ворзелі, і зрідка, - але все ж таки можна! - можна побачити її на культурних майданчиках столиці. Юлія так чарівно читає свої вірші, що очима важко уникнути магії її осяйного обличчя, а серцем - справжнього вистиглого в душевних муках Слова.

Цікаво було дізнатися про наше співзвучне сприйняття світу. Маємо книжки з однаковою назвою: "Контрасти".

 

ДО СИНА

Болить мені цей світ, який колись тобі
У спадок перейде в Чорнобилях, кредитах.
Бо від холодних війн цей світ вже одубів,
Допоки, сину мій, ти пробував ходити.

Що кістка, і що тин, - твоє – моє – кордон.
В неспокої шаленств, у відчаї агоній…
Ти спи, мій сину, і, всміхаючись крізь сон,
Із Янгольських долонь не забирай долоні.

Що можу, сину, я на перехресті битв,
У час, який зоставсь хіба що для молитви?
Тобі заповісти оцей пропащий світ,
І біль свій, і любов свою до цього світу.

© Юлія Бережко-Камінська


* * *
Краю оцьому не треба нічого:
Ні віри,
Ні миру,
Ні чорта, ні Бога.
Тільки б стояли високі ворота,
Тільки б вареники – прямо до рота…
БОЛОТО.

Краю оцьому не треба пророка:
Досить закону «око за око».
Все догори, все змішалось, а значить –
Водить сліпий, і всі вірять, що – зрячий…
СТОЯЧЕ.

Краю оцьому не треба польоту:
Нащо польоти слизькому болоту?
Нащо проміння, як хочеться ночі?
Нащо – до крони, як тягне – у корчі?
ЗАСМОКЧЕ.

Краю оцьому…
Краю мій, краю!
Бачиш – світає?
Бачиш – немає
Часу, якщо затягло в трясовину…
Край тополиний!
Край журавлиний!
Там, вдалині, придивися –
ВЕРШИНИ!

© Юлія Бережко-Камінська


 * * *
І – брат – за брата.
І – на брата – брат…
І – син – за батьком,
Й перед ним – туди все…
За маскарадом – знову – маскарад.
І знай: чи виродився,
Чи таким вродився…

Стіна – стіною.
Глухо, й не волай.
Тобі цю товщу не перекричати.
Вона ще довго буде, як була
Й опісля тебе лишиться стояти.

Бо перший камінь –
У глибинах душ,
Бо перший мур –
Між тими, хто найближчі…
Стіна стоїть так довго, що як зрушить –
За нею може бути кладовище.

Стоїть й між нами мур нерозумінь.
Невже не одного з тобою Слова?
Поглянь, так близько розлилося синім
Високе небо тихо і святково.

І вже давно забулось: хто кого.
Праві обоє. І - обоє винні.
Крізь товщу стін не викричиш любов.
Та й не кричать: ні Богу, ні людині.

© Юлія Бережко-Камінська


 * * *
У країні,
Тричі тобою проклятій,
Запльованій,
Засміченій
Жити не стане краще.
І село твоє,
Навіть якщо у ньому -
Жодної свині й корови, -
Від того не буде містом.
І усюди,
Де ступатиме нога твоя,
Будь то Хельсинки
Чи Тараща –
Не знайдеться раю,
Обійди, об`їдь
Двісті міст,
Або навіть триста…

З матюка не ростуть собори.
Крила не розправляють з осуду.
Те, що ти відправляєш вгору,
Вибач, -
Не досягає Господа.
Кожен камінь –
Земної плоті,
Навіть –
Виряджений у слово.
Ти готовий, - скажи, - готовий
Їх ловити, коли їх – сотні?!
Сам собі – ні життя, ні ради,
Скільки хат – але скраю кожна!
Ти собі обираєш владу
Ту,
Яка так на тебе схожа
І клянешся,
Щоб потім – клясти,
З піднебесся вести на плаху.
Все, що визріло в негаразди –
Чи то з дурощів,
Чи зі страху…

А ночами стискає сором:
Що ж, життя, ми з тобою квити.
Тут на краще піде не скоро:
Скільки треба ще відмолити…

© Юлія Бережко-Камінська


 * * *
Цей ліс, що мене частина –
Виколихав вітрами.
Невидима пуповина
Напнута поміж нами.

Щебетом, шепотом, тріском,
Пахощами хмільними
Цей ліс підійшов так близько –
За моїми плечима.

У сни уже звично вхожий,
У долю пробився пружно,
У чомусь на мене схожий –
Відлюдний і безоружний.

Ліс, що голками хмари
Лоскоче в широкі п’яти, -
Місто тобою марить –
Соснами в три обхвати.

Залізобетонний вулик –
Ми з нього давно – вигнанці…
Нас вулицями замкнуло
У кільце резервацій.

Ні спокою, ані миру,
Як хочеться упокорить!
Ліс, - і тебе – на вируб?!
Ліс, - і тебе – під корінь?!

Стечуться широкими зміями
Залисини Приірпіння…
Душа моя теж уміє
Пускати своє коріння,

Свою розпрямляти крону,
Збирати надвечір птаство.
Тільки ж яке безборонне
Наше з тобою багатство!

Друг собі сам чи ворог, -
Хто його розбереться?
Знову – сосну – на поруб,
Чи то мене – по серцю…

© Юлія Бережко-Камінська

 

* * *
І що не травень – розливає хміль.
І що не думка – то якась химера.
Я вчуся посміхатися крізь біль,
Й мовчати, коли хочеться істерик.

І що не сонце – випалить дотла
Усю траву, не дочекавшись квітів.
Я вчуся не примножувати зла
Хоча би тим, що не берусь судити.

І що не вечір – в’януть кольори:
І жовте, і червоне, і зелене…
Я вчуся не дивитися згори
На тих, хто йде внизу позаду мене.

І що не вірші – на один мотив,
Переспіви заїжджених мелодій.
Я вчуся жити серед власних слів,
Та щось не дуже в мене це виходить…

© Юлія Бережко-Камінська


* * *
Коли звуки вкладаються спати
за вікнами дерев’яними,
І патьоки на склі, наче рани,
мороз затягує,
Над містами і селами,
горами і океанами
Творить ніч непроглядна
свою праадамову магію.

Творить сни і видіння,
і слово не ділить надвоє,
І з-під рук піаніста
вихоплює імпровізації,
І на всі ліхтарі
снігу понавигадує,
І на лави, й дахи,
й вузлуваті акації.

Ніч виводить дива.
А мені до остуди тривожно, мов
Щось незриме чекає
хвилини своєї врочистої.
Як багато я хочу:
щоб хліба було на кожного
І на кожного щоб
води не забракло чистої.

Щоби стачило дружби –
як не любові – до старості,
І спокійного сну –
і для бідного і для заможного.
Та в шалені часи,
вихолощені до ненависті,
Лиш по декілька куль –
про всяк випадок – є на кожного.

© Юлія Бережко-Камінська     17.02.11


Пам'яті митця

Він пішов і забрав
За собою свою епоху.
Ніби давній папірус –
Згорнув її і - поніс.
І, здалось, - не лишилось
Нічого опісля нього…
Так буває порожньо,
Коли вигорає ліс,
Так буває затихо,
Коли відживають звуки:
Всі разом, водночас,
Ніби скошений мідний дзвін…
Він пішов і забрав
У безчасну гірку розлуку
Те, що ніс у собі
Він один,
Тільки він один.
Не шкодуйте доби,
Що родила високі надії,
А шкодуйте душі,
Що не втримала їх у собі…
Він пішов і забрав
Всю –
Інакше ж бо – просто не вміє,
Як і жити не вмів –
На піврозмаху, серця на пів…
Все, як завше, банально:
Не стачило – підхопити.
Все, як завше: на зміну
Сонцю – холодний льох.
І лишилась епоха
Сиротою без цього світу,
І залишився світ
Без найкращої із епох.

© Юлія Бережко-Камінська


* * *
Не розбазарити б найдорожчого:
Господи, нащо, Скажи, так дешево?
Крила, які так старанно вирощував,
Я віддаю за ціною мережива.

Люди, підходьте! Питайте, не гребуйте!
Хто ледве втомлені ноги волочить?
Чом позбуваюсь? Піднімешся в небо те,
І на землі більше жити не хочеш…

© Юлія Бережко-Камінська


* * *
Сніг, із якого можна зробити камінь.
Серце, з якого … … …
Боже, не доведи!
Нам із тобою жити на цьому зламі
Часу, з якого просочуються світи.

Сніг, із якого зводити можна стіни.
Серце до серця. Поміж сердець – стіна.
Ми із тобою так само в усьому винні.
Нам із тобою – так само торкнутися дна.

Сніг, із якого – будуть глибокі ріки.
Серце, в якому – вляжеться каламуть.
Котяться вниз, - захлинаючись диким криком.
Вгору – мовчать, - ідуть.

Снігом усе замело, аж ступити ніде.
Сонцем усе залило, - обдало вогнем.
Випало жити, просто нам - випало жити
Поміж зимою і літом, ніччю і днем.

Сніг, від якого назавтра нічого не буде…
Серце, яке залишається назавжди…

© Юлія Бережко-Камінська

 

* * *
Я вся перед тобою, як і є.
Пробач мені цю тугу непоборну:
Переді мною знову постає
Усе, що бачилося білим – чорним.

Цей крик гучніший крику породіль:
Углиб дивлюся й не знаходжу Бога…
Ночами – біль.
Такий пекельний біль,
Коли народжуєш себе самого,

Коли ти сам собі осточортів,
Коли ще трохи – і замкнеться коло,
Коли тобі бракує навіть слів,
Які вже не повернуться ніколи.

Коли тобі нічого не горить
Отак, як там – у надрах серцевини.
Усе, що залишилося – це мить,
Усе крім неї - це уже вторинне.

Закручує в правічну Німоту,
Яка до Слова ще була…
Тривожна
Я вся перед тобою.
На святу
Не схожа, Господи, - нічим не схожа.

© Юлія Бережко-Камінська


* * *
По-святковому урочисто
Сніг ляга на осіннє місто,
На дороги, і на паркани,
Безупинно, безперестанно…

У своїм невловимім ритмі,
Присипляючи непомітно
Трав довершені ікебано…
Сніг іде…
І уже не тане.

Нате, всі, ті, хто снігу жебрав!
Він летить із пухкого неба,
Сам себе (ач який!) перевершив:
Серед жовтня. Лапатий. Перший.

Наша осінь уже не в силі
Не довіритись заметілі,
Не пустити її на стріху,
Не заснути листком під снігом.

Наша осінь – із листя й диму –
В себе тихо вбирає зиму,
І я вчуся з тобою в парі
Теж так мудро
Приймати старість.

© Юлія Бережко-Камінська


 * * *
Сплелись вітри у сухожиллі віть,
Зійшли дощі на неозорі далі, -
Болить мені, о як мені болить,
Моя людська земна недосконалість!

Оце сліпе блукання навмання,
Оця потреба у ласкавім слові,
Аби мене, таку, як є, прийняв
Той, хто у сні моєму світанковім;

Бажання жити – як не досхочу,
То хоч би літ стрімких не відчувати,
І ти колись щоб все-таки почув
Мою любов у слові кострубатім.

Щоб оминули відчаї, нудьга,
Щоб не спіткнутись на чужім порозі,
Холодним світом щоб не сновигать
Торбешником із осені – та в осінь.

Болить мені ця слабкість, ця людська
Жага буття – безсмертного у тліннім,
Нерозуміння глибини гріха
І довжини прониклого коріння.

© Юлія Бережко-Камінська

 

Інші твори автора тут:
http://maysterni.com/user.php?id=2827


Нравится

 Всего комментариев: 0