» Побачення наосліп
   - Забуваймо?!. (українською)

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ІРИНА НЕБЕЛЕНЧУК: "Своє життя вимірюю тобою"

З чарівною поетесою Іриною Небеленчук нас звели "Українські Передзвони", а відтак продовжив розпочате приємне знайомство Міжнародний проект-конкурс "Тарас Шевченко єднає народи"  (в номінації "Мій Шевченко" Ірина посіла І місце). Ірина родом з смт Новгородка Кіровоградської області. Закінчила Кіровоградський державний інститут імені О. С. Пушкіна. За фахом філолог.  Працює у комунальному закладі «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського», кандидат педагогічних наук. Автор декількох поетичних збірок. Учасник всеукраїнських поетичних проектів, зокрема «Народжені вільними» (2016), «Наша мова калинова» (2016), Всеукраїнського Благодійного Марафону «Подаруй серце солдату», Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Театр слова» (2017). Поезії опубліковані у часописах та колективних збірках «Він, Вона і війна» (2016), «Огні горять» (2017), у літературних альманахах «Енциклопедія сучасної літератури» (2016), «Галактика любові» (2017), «Скарбниця мудрості» (2017).

 

МАРЕВО

Мамі

Оксамитом лягає стежина до хати,
І від вітру схилився бузок під вікном.
Йде доріжкою мама мене зустрічати,
Прикриваючи плечі пуховим платком.

Огортає матусю крилом своїм осінь.
Насувається з півночі знову гроза…
Впав на плечі платок, розкуйовдились коси,
А в очах у матусі – тремтлива сльоза.

«Чом ти плачеш, матусю, ідучи до хвіртки?
І вже струшуєш сніг, перший сніг сивини...»
І стає на душі так нестерпно, так гірко:
Як же ж швидко пливуть повз матусю роки.

Я, матусю, зцілую твої всі сльозини,
Як в дитинстві колись припаду до грудей.
«Рідна, будемо разом з тобою віднині…» –
В шибку вранці весня́ний настукував день.

© Ірина Небеленчук

 

ЛІТО МИНА

Мамі

Ніч зійшла. На травицю спустилися роси.
Закружляли над ними в танку голуби,
Сіли мамі тихенько на русії коси –
Покривали голівку сніжком сивини.

А пір’їнки сріблили, кружляючи, скроні.
«Ось і літо мина», – голуби туркотять.
Мамі пір’ячка трішечки кинуть в долоні…
І, змахнувши крильми, полетять, полетять.

© Ірина Небеленчук

 

***

Загорнула свій смуток у зоряну тишу,
Що серпанком зійшла на замріяний сад.
Вітер бавиться в листі. Грайливо колише
Ті листочки… Уже не вернеться назад

Більше юність моя – світла книжка яскрава,
Де хмаринка легенько торкалась плеча…
Звабник-вітер, як завжди, сміється лукаво.
В свічнику гірко плаче остання свіча.

Золотаво на землю своїм падолистом
Стиха килим осінній засмучено ліг.
Панна-осінь кружляє в танку жовтим листом,
Сипле золото ніжно і стелить до ніг.

Я іду у тій осені, зовсім не юна –
Світла юності книжка згорнулась давно.
Листом осінь мій смуток журливо малює
І сльозами дощу тихо плаче вікно…

© Ірина Небеленчук

 

ПРИХІД ВЕСНИ

Вона прийшла! Вона прийшла нарешті
Така квітуча, гомінка, ясна.
Злякався лід – на ріках скоро скресне.
Вона прийшла – красунечка Весна.

Підсніжником всміхнулась білосніжним.
Зустріла нас шафраном у саду.
Корону царську, пишну і розкішну,
На долю дарувала молоду.

Вона прийшла і подихом зігріла,
І задзвеніла голосом рікú,
Ще й небом підморгнула синьокрилим.
Її вітали піснею струмки.

І первоцвіт, музúчки волошкові –
Усе раділо подиху весни.
І усміхнулись котики вербові,
Що марили світанком без війни.

© Ірина Небеленчук

 

***

Квітнуть вишні в саду. Так духмяно цвітуть, наче диво.
Стоїмо ми, закохані серед заквітчаних віт.
Невимовно з тобою була я щаслива. Щаслива!
Догорав непомітно вишневим цвітінням захíд.

Пташенятком малим, наполоханим грізною зливою,
Я полину до тебе, огорнута плетивом тьми…
Нареченими вишні квітують у травні вродливі.
А мене огортав ти пташиної сили крильми...

Відчуваю те щастя уперше – бути коханою!
І під снігом вишневим я радість вхопила на двох.
«Неземне моє щастя, таке чарівне, несказанне»…
Ту молитву почув (так здалося) усе ж таки Бог.

© Ірина Небеленчук

 

ПОНАД ВІЧНІСТЮ

Понад ліком століть і миттєвостей перших вагань,
Понад вічністю часу і плинністю нашої долі
Коливатиме памʼять тремтлива хвилина зізнань:
Те «люблю», що злітало пташам несміливим поволі.

І жасминовий цвіт так бентежив у тихім саду,
І смарагдові зорі дивилися лагідно з неба.
Твоє тепле і ніжне: «Чекатимеш, мила? Прийду.
Прилечу я крізь ніч. Прилечу я, кохана, до тебе.

Я уста цілуватиму й плечі тендітні твої.
І, щасливий, вдихатиму запах густого волосся…»
Усміхалися сяйвом зеленим до нас дві зорі.
Матіоловим цвітом кохання палке розлилося.

І жасминовий кущ задивився рожево на нас.
Зачарований, стиха підняв гілочки свої сонні…
«Я кохаю тебе…» – Зупинився над вічністю час…
І зливалися губи… Й голубили Всесвіт долоні.

© Ірина Небеленчук

 

***

У мареві світанків і жалю
Своє життя вимірюю тобою.
Без тебе я неначе не живу,
Сповивши серце тугою й журбою.

А десь є ти, загублений в світах.
Ти світиш місяцем мені із неба.
І зорями проліг Молочний шлях,
Стежину осяваючи до тебе.

Замріяно ішла б, немов дитя,
Не знаючи, що десь живе тривога.
Мені лягла, неначе те шиття,
До тебе світло-зоряна дорога.

Зійшлись у мріях береги ріки,
Осяяні величною любовʼю.
І доля поєднала на вікú
Мою тоненьку ниточку з тобою.

А у гаптованій височині
Лежить молочно-зоряна дорога,
На щастя подарована мені,
З якої ти зійшов небесним Богом.

© Ірина Небеленчук

 

***

В неозорість ранків знов покличуть роси,
Полонини пісня, диво-водограй.
І мене поманить гуком стоголосим
За собою ніжно твій карпатський край.

Я вплету у коси квіти маків гарних –
Та й босоніж в гори швидко побіжу.
І зустріне радо луків шир безкрайній…
Припаду до тебе пташкою. «Люблю», –

Прошепочуть губи. І засяють очі,
Мов жаринки світлі теплого вогню…
У цілунку тиші, у серпанку ночі
Ми зустрінем разом вранішню зорю.

Усміхнеться ніжно просинь світанкова.
Піснею розбудить дзвінко водограй…
То мені на щастя дарував підкову
Мальовничо-пишний твій карпатський край.

© Ірина Небеленчук

 

***

В мою долю ввійшов світлим сонячним ранком,
І водою прозорою із джерела.
А світанок мені усміхавсь крізь фіранку
І промінням торкався легенько чола.

Я дивлюся: хвилясто лягає на скроні
Срібний іній зими – сивини перший сніг…
Зігрівають усмі́шка і теплі твої долоні…
На уста поцілунок медвяний той ліг.

І бентежив твій погляд привітно-ласкавий,
Захопив у полон щиро-радісний сміх.
І раділа душа моя. Я і не знала,
Чи ти щастя жадане, чи – лагідний гріх?

Та я знаю напевне, тебе лиш кохаю.
Таїну незбагнену, ти тільки повір,
Я з тобою, мій любий, пізнати бажаю
Під небесним шатром і у відблиску зір.

© Ірина Небеленчук

 

***

Наснився знову дивовижний сон,
Що я стояла на містку хиткому.
Дивилася у темінь… «Охолонь», –
Ріка збудила тіло моє сонне.

Наснився знову небувалий сон:
Душа, мов купина, зайшлась багаттям.
«Отой незгасний і жаркий огонь
В душі згаси», – настирно і завзято

Шепоче розум. Серце ж не вгава,
Шалено б’є у грудях – у литаври.
Кохання натяглася тятива
У відблиску вечірньої заграви.

Наснився знову дивоглядний сон,
Немов сказав: «На тебе я чекаю…»
І разом з вітром серце в унісон
Нашіптувало тихо: «Я кохаю…»

Наснився знову незвичайний сон…
Наснився?.. Чи то місяць блідолиций
У душу глянув?..  Лиш тепло долонь
Твоїх відчула, наче крила птиці…

© Ірина Небеленчук

 

ЖУРАВЛІ

І летять журавлі, все летять над моєю землею.
Наче реквієм, пісня і сумно, і тужно звучить.
І летять вони вдалеч за вмитою горем зорею,
Що згасає у небі, болючу залишивши мить.

Я дивлюся у небо і бачу – то зовсім не птахи.
То Герої Небесної Сотні й лихої війни.
Все летять і летять. Неквапливо розміреним змахом
Рідну землю закривши, пташиними мов крильми.

Ви в бою полягли, захистили Вкраїну собою.
А несходжених скільки пройти залишилось доріг!
Та птахами злетіли у небо, сповите журбою.
Гірко плакав у слід білосніжно-скривавлений сніг.

«Не летіть журавлями, не гасніть у небі зорею!» –
Хочу я зупинити настрахану, зболену мить…
Та летять журавлі, все летять над моєю землею.
Наче реквієм, пісня і сумно, і тужно звучить.

© Ірина Небеленчук

 

ДОРОГА У ВІЧНІСТЬ

Ріже очі сльоза – мак вплели у зелений вінок.
І пульсує від болю нестерпно, мов хвиля, аорта.
Із пелюсточок ніжних барвистих весня́них квіток
Простелилась доріжка від самого аеропорту.

А по ній, а по ній – нескінченний потік, мов струна, –
І жінки, і дівчата, й бабусі – всі в чорних хустинах.
І пливе, мов та кача, над містом жахливо труна…
То прощається місто з героєм моєї країни.

А війна, а війна, мов безжальний ковальський удар,
Усе б’є, усе б’є, мов набат, невгамовно у скроні.
Та палає, палає незгасний диявольський жар.
І від того в церквах плачуть кров’ю сторічні ікони.

Чи ж припинить хто-небудь це лихо криваве страшне?
Чи ж діждеться матусенька милого красеня-сина?
Хай горнило війни Україну нарешті мине!
Не пливла б, ніби кача, над містом страшна домовина.

© Ірина Небеленчук

 

СВИНЦЕВІ ВЕСНИ

Не співає весна веселковим світанком –
У боях полягли героїчно сини.
І сповита країна скорботним серпанком.
І від болю німіє в горнилі війни.

Скільки ж випало всьóго на долю солдату:
Бій, поранення, сльози і ночі без сну…
Побратимів ховати – пекельна потрата.
Хто ж накликав на нас оцю кляту війну?..

Вартування в зимових промерзлих окопах,
«Градів» свист, канонади, бої, бліндажі…
Ворог лютий четвертий рік кулями «кропить»
Наших доблесних воїнів на рубежі.

Вмить життя обірвалося і не воскресне.
Ти Героєм за Матінку-землю поліг…
Лиш свинцем гірко плакали зоряні весни.
І невтішно мовчав закривавлений сніг…

© Ірина Небеленчук

 

ЛИСТ МАТУСІ

«…Ви пробачте, матусю, пишу до вас дуже рідко.
Все нівроку, матусю. Настала нарешті весна.
Як ви, мамо, живете? І як поживає там Квітка?
Вже забула мабуть… Чи сумує без мене вона?

Як здоровиться, мамо? Як ваші, рідненька, коліна?
Чи все ж тáк допікають вони вам, матусю, вночі?
Уже, мамочко, скоро вбереться у шати калина.
Чорнобривці розквітнуть, гучніш задзвенять ручаї.

Як Бровко поживає? А Мурка? Чи тепле повітря?
Що там, мамо, горіх? Відійшов від обіймів зими?
Ви, матусю, не плачте. Все добре, насправді. Повірте!
Заквітує Вкраїна без подиху тої війни.

В нас воєнні навчання. Вже скоро, в наступному році
Я прийду...» Так писав із окопу матусі солдат.
І промóвчав про те, що у битві загинули хлопці
І блок-пост розбомбило нещадно системою «Град».

І промóвчав про те, що від ран помирало ще троє,
І що десь по шпиталях лежать непритомні бійці…
Написав і згадав, як в дитинстві, в нерівнім двобої
Насадив «ворогам» «ліхтарі» і незгасні синці.

Тут – …, Тут війна, не цікава дитяча забава.
Тут стріляють насправді. Тут кулі, поранення, кров…
Лиш була би здорова і довго жила рідна мама.
А бійці вже покажуть незгасну синівську любов.

Все питав про здоров’я, горóд. І – ні звістки про себе.
Все писав і писав із окопу в полоні весни…
Сніг зійшов. Гріло сонце. Дивилося лагідно небо…
А солдат лист писав… І здавалось – немає війни…

© Ірина Небеленчук

 

СПОДІВАННЯ

Небо чисте, ясне, що удень навесні.
Усміхнулись очима у полі волошки.
Уже скоро, ось-ось прилетять журавлі.
Лиш діждати весни. Лиш діждати. Ще трошки…

Небо чисте таке. Сяє ніжно воно.
Тихе, лагідно-синє, веселе, привітне.
Промінь сонця лоскоче і гріє теплом.
І душа, наче сонях, від того розквітла.

Небо чисте таке, що забулось давно.
Загубилась у сяйві небесному пісня.
І війна, як несправжнє дитяче кіно,
Пронеслась у думках листом осені пізнім.

Небо чисте, ясне – ніжний подих весни.
Ти даруй, світлий Боже, моїй Україні
Мирний день і світанок без сліз і війни.
Хай вертають солдати ключем журавлиним.

© Ірина Небеленчук

 

ОСТАННЯ МОЛИТВА

Карета швидкої летіла крізь міни й снаряди.
І падали «гради» обабіч дороги в степу.
Стогнала земля і здригалася від канонади.
І плакало небо гіркими сльозами дощу.

Летіла карета. І юне сиділо дівчисько,
Схилившись в зажурі німій над змарнілим бійцем.
І ще один вибух. І гримнуло знову так близько.
І плакало небо, прострілене згубним свинцем.

Летіла карета. Уста шепотіли молитву…
«Ще трішки, і вирвемось ми зі смертельних тенет.
Позаду ж лишилась запекла диявольська битва.
Ще трішки, рідненький. Уже он медичний намет…»

І ще щось хотіла бійцеві сказати на втіху…
Земля сколихнулася. Вибух. Рвонуло фугас…
Безжально, мов хмарою, ковдрою чорною лиха
Накрило згорьований, кровʼю политий Донбас.

Тобі, лютий враже, у світі не буде спочину.
Тобі я нізащо за землю свою не прощу…
А кача все плине, все плине вона по Тисині…
І небо все плаче гіркими сльозами дощу.

© Ірина Небеленчук

 

ЯКБИ ЗУСТРІЛИСЯ…

…вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Тарас Шевченко

Якби зустрілися ми знову,
Тобі розповіла б, Тарасе,
Як ллються всюди ріки крові
І гинуть воїни в Донбасі.

Якби зустрілися ми знову,
Повідала б про землю нашу.
Як рідну мову калинову
Вбивають… Горя повна чаша.

Якби зустрілися ми знову,
Дізнався б ти про підлість, зраду.
І як тримали оборону
Солдати в бурю канонади.

Якби зустрілися ми знову…
Хустини чорні в матерів.
І скільки горя, скільки болю!
І скільки вбитих! Скільки вдів!

Якби зустрілися ми знову,
Дізнався б: рідний наш солдат
В запеклім і страшнім двобої
Загинув. Лихо заподіяв кат!

Якби зустрілися ми знову…
Земля потоптана донбаська.
Знущань зазнали і полону
Бійці в котлі під Іловайськом.

Якби зустрілися ми знову…
«Вставайте!» – ти нас закликаєш.
Палке твоє, Тарасе, слово.
Я розповім… Та ти все знаєш…

© Ірина Небеленчук

 


Нравится

 Всего комментариев: 0