» Побачення наосліп
   - Мирні роздуми про сутність боротьби

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ІННА КОВАЛЬЧУК: "Ще на одну земну любов збідніло небо..."

Із превеликим задоволенням пропоную Вам познайомитися з творчістю київської поетеси Інни Ковальчук. Це саме той випадок, коли знайомство з людиною - подія!

 

 

*   *   *

Як закурличе вирій журавлями,
зітліє переорана стерня –
подихай небом,
сонцем і дощами,
лиши на потім
німоту знання,

допоки у безмежжі небокраю,
в ясі живої цноти вівтаря,
промінням чистим
лагідно торкає
зорю вечірню
вранішня зоря…

© Інна Ковальчук


*   *   *

По лезу власної утоми
іти, немовби по землі,
ховаючи в осерді грому
грозою свячені жалі,

крізь морок і сніги спокутні
саму себе у світ нести,
де ледь тримається майбутнє
на павутинці доброти,

не озиратись… Розсотати
застигле плетиво доріг…
Згадати, що чекає мати…
І помолитися за всіх…

© Інна Ковальчук


РІД

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і по-братерськи ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, якого не скорити…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
в ряснім буянні молодого квіту…

© Інна Ковальчук


СВІТЛИНА

Ця світлина в руці,
як загата на вічному плині –
он самотня верба,
а за нею старі вітряки,
що стоять край села
і покірно чекають донині
чи свої донкіхотів,
чи просто людської руки.

Он вишневий садок
і краєчок воріт, за якими
заповітно бринить
гомінкого дитинства луна,
і дівчатко мале –
у віночку –
з моїми очима,
безтурботне таке,
бо нічого про втрати не зна…

Щиро вдячна рокам
за збережені спогади чисті,
що дарують мені
невмирущого щастя чуття,
за таке дороге,
помережане світлом обійстя
на світлині оцій –
неповторній краплині життя.

© Інна Ковальчук

 

 


*   *   *

Прощається липень…
Запалює ружі
не вистиглим жаром вогнистих калин.
Видзвонюють мальви,
од спеки недужі,
останні акорди йому навздогін.

Прощається липень…
Збирається звично
у сонцем гаптовані висі –
туди,
де зоряні бджоли у бортях космічних
стожарам готують солодкі меди…

© Інна Ковальчук



ОСІНЬ

Крадеться осінь, стука у вікно…
Агов, чаклунко!
Щось ти надто швидко…
Серпневу ніч спиваєш, як вино,
мов оковиту, вистояну влітку.

Вплете земля жоржини у вінки,
достиглу зав’язь поскладає в кошик…
Які плоди – медові чи гіркі –
ховає твій небесний міхоноша?

Удосталь поцарюєш, далебі,
але минеться, знову все минеться…
Не зрадь, чаклунко!
Вернеться тобі,
коли морози визріють під серцем…

© Інна Ковальчук

 

НЕСЕ ВЕСНА…

Несе весна у пелені
бентежне літо,
така нівроку надто щедра
на печаль,
її довіра у недобрій ватрі світу
переродилась
на руків’я для меча.

Любов до ближнього
втомилася від посту
і знов сама себе приречено пита,
чи народився вже
тринадцятий апостол,
щоб нагадати людям
заповідь Христа.

Одначе вірю, що тоді
втрачає владу
дражливий світ,
із діда-прадіда лихий,
коли проміниться у полум’ї лампади
покута кожного
за скоєні гріхи…

© Інна Ковальчук

 

*   *   *

Пахне димом пожеж,
божевіллям і кров’ю повітря,
розбентежений світ
вочевидь почувається зле:
навісний Сатана
приміряє украдену митру,
розпинає добро на пекельній Голгофі…
але
за порогом терпінь
схаменеться згорьоване суще.
Підночує в душі
та розвіється ранком жура.
Знову станеться Спас
і поділиться медом цілющим,
заколише грозу
і напоїть зорю із Дніпра…

© Інна Ковальчук



НАВІЩО…

Усе вертається… Якої
сваволі, святості, покути,
коли розгорнуто сувої
майбутнього, що мало бути?

Війна ятрить земне осердя
із покоління в покоління…
Чи має вибір милосердя
в лабетах вищого веління?

Невже до сотого коліна
рабів карає ангел віщий?
Йдемо дорогою руїни
і не питаємо, навіщо…

© Інна Ковальчук
 

*   *   *

Вдягаючи різні костюми і маски,
живу на межі
водевілю і драми,
гублю мимохіть режисерські підказки
в отруйних потоках
щоденного спаму,

не зіграні ролі
дрімають у генах,
і навіть прозріння буває замало,
щоб вчасно зійти зі зрадливої сцени
у мудру безпеку
глядацької зали…

© Інна Ковальчук

 

*   *   *

Отам,
де час гордує світом,
а віри просто не бува –
запий сльозою оковиту,
допоки ціла голова,

і не взискуй тоді розпусти,
а тричі сплюнь через плече,
як дивна зваба хижоуста
тебе очима пропече,

бо засміється аж на кутні,
коли за блиск її краси
і славу,
і своє майбутнє,
і навіть душу продаси…

© Інна Ковальчук

 

ДОЩ


Ходить Києвом дощ,
знову проситься в прийми –
підійшов крадькома,
шурхотить залюбки,
і жене у світи непоступливу риму,
а зажура німа
затирає рядки…
Вже задосить мені язикатого світу,
вистачає громів
і зурочених прощ…
Маю щастя отак,
на хвилинку, спочити,
поки вірші мої заштриховує дощ…

© Інна Ковальчук

 

НА ЗЛАМІ ЧОРНОЇ ДОБИ

*   *   *

Даруй, о Господи, надію,
коли отак – нізвідкіля –
вдовиний вітер в очі віє
і мовчки сивіє земля,

коли услід лихому вчора
скриплять нестримані вози –
сховай мене під омофором
твоєї чистої сльози,

даруй, о Господи, терпіння
на зламі чорної доби,
що сивий смуток поколінню
вплітає в коси і чуби…

 

*   *   *  

Час полиново-божевільний:
стоять, мов тіні,
між людьми
нові апостоли пітьми –
захриплі, хижі і похмільні.

Невже було замало, світе,
навкруг кривавої роси,
коли буття звело на пси
і молитви, і заповіти?

Хрести хитає на могилах
важка історії хода,
і гострить пазури біда
брусками душ закам’янілих.

© Інна Ковальчук

 

КИЇВ


Цей час
людей, мов жито, перевіяв –
сплива полова по живій воді…
Над заборолами
прадавній Київ
у дикі очі дивиться орді.

Під золотими банями Софії
свята Оранта молиться за світ,
в якім добро,
і воля, і надія,
і навіть віра взяті у кредит.

Саме життя
земля взяла за вимір…
Ревуть в Дніпрі пороги кам’яні…
І хрест,
який тримає Володимир,
мечем двосічним видався мені…

© Інна Ковальчук

      
МАЙДАН

Диптих

І

Невже скресаємо…куди?
У мертву чи цілющу воду?
Але ж тебе,
святий народе,
майдан урешті розбудив…
Скресай…
А то і взагалі
у спадок лишиться нащадкам
на Колимі панельна хатка
та ще в душі болюча згадка
про жменьку отчої землі…

 

ІІ


Вогні…
Тривожні дзвони проти ночі…
Над містом острах тихо кружеля…
Мине і це…
Пречистий глас урочий
колись таки долине іздаля.
І переб’є громи
пророче слово.
І небу знову стане до снаги
іскритись вільно зорями любові.
І доростуть до миру вороги…

© Інна Ковальчук

 

СІЧЕНЬ 2014


Диптих

І

Холодний дощ.
Відлига в січні.
Дороги довгі й непрості,
де стала – очі в очі –
вічність,
якій затісно в самоті.

Вогні.
Сльоза неопалима.
Сльота. Задихана зима…
І вільні зорі, за якими
ні кривди,
ні проклять нема.


ІІ

Люд оглух, не чує голос віщий –
зріє зрада.
Шириться пітьма.
Не ростиме сад на попелищі.
Правди у руйновищах нема.
Україна,
змучена до краю,
в цей криваво-полиновий час
гнів і смуток у душі ховає,
ревно Богу молиться за нас…

© Інна Ковальчук

 

СНАЙПЕРОВІ


Пролита кров не змиється сльозою.
І не одійде –
стане в головах.
Навіки вже залишиться з тобою
чуже прокляття,
біль і чорний страх.

З яких офір, з якого злого бруду
складеться твій
останній заповіт,
коли душа на милицях облуди
оте прокляття
понесе у світ?

Але й вона таки здригнутись може
на перехресті всіх
пекельних кіл,
як інший снайпер,
чимсь на тебе схожий,
твоє дитя впіймає у приціл…

© Інна Ковальчук

 

*   *   *

Жахним потокам зла
немає спину.
Ворожить час на пелюстках оман.
З осердя пекла діючий вулкан
нечисту лаву ллє на Україну.

Ятрить вуста скорботна німота
і замість неба
визріває пустка,
коли біда вдягає в чорну хустку
оторопілі села і міста.

Лягає сива паморозь на дзвони.
Свобода родить божевільні клони.

Безглуздя кпить. Війна дає поради.
Немає спину,
і немає ради…

© Інна Ковальчук

 

*   *   *

Кладе тавро на СЛОВО
смертний гріх,
коли не вчора – в цю лиху годину
у душах співвітчизників моїх
мечем оман
вбивають Україну.

Напівсирітськи входить у війну
отой, хто кров’ю
не впивався зроду…
І сатаніє гра,
де на кону
стоїть майбутнє вільного народу…

© Інна Ковальчук



*   *   *

Терпкі шляхи
під цими небесами…
Стискає час недолю до сльози…
А кров на лезі схлипує так само…
А десь безмовно стогнуть образи…

А хтось лихий
іще біди накоїть,
за прапорами приховає ніж,
і знов затягне пісню про героїв,
яких одвіку зраджують свої ж…

© Інна Ковальчук

 

*   *   *

Молюся…
Господи, помилуй
того, кого поплутав біс,
і хто на батькову могилу
брехливі сповіді приніс,

хто за щитами на майдані
в собі людину розпинав
і мамині тяжкі ридання
ховав у формений рукав,

над ким любов не має влади,
хто всує вчить Ім’я Твоє,
хто вимагає Бога ради
і не від серця подає

помилуй, Господи, заблудлих…
Молюся…

© Інна Ковальчук



*  *  *

Надійде час.
Покайся і прости.
Невже потягнеш в ирій за собою
і хліб, і сіль,
і долю, і хрести
на рушнику, вишиванім ганьбою?

І стане серце,
і торкнеться гнів
пречистих вуст, орошених єлеєм,
коли Вкраїна гляне з образів
очима матері твоєї…

© Інна Ковальчук

 

*   *  *

Люта паморозь літа
родинам вибілює скроні,
визріває війна
в чорториях
відьомських водойм,
і стоять матері
на окропленім болем пероні,
що життя розділив
на бентежне «опісля» і «до»…

 

МАТИ

«На все у білім світі воля Божа,
і ця війна стоклята – Божий гнів…»
Така тендітна, на дитину схожа,
стоїть в капличці біля образів.

«Мені твою медаль вручили, сину,
і вже не скімлить собача твоє…»
На чорнім тлі жалобної хустини
руденьке пасмо просто в серце б’є.

З очей блискуча витяглась доріжка
аж на чоло, напрочуд молоде,
і нетутешньо-лагідну усмішку
ховає хустка, з-під якої нишком
щоку лоскоче пасемце руде…

© Інна Ковальчук

 

ВІЙНА


Життя пірнає у вогненний плав.
Кривавлять небо пазурі заграв.

Сокира щербить прикорень калині,
і гіркне мед у стільнику бджолинім.

Забута воля чи напівзабута?
Мовчить Батурин, Трахтемирів, Крути…

Стежками болю, стертими до дір,
веде сліпих осліплий поводир…

© Інна Ковальчук


*   *   *

Кривавий,
болісний, стоклятий
пульсує час від сатани…
Найкращі кинуті вмирати
в обійми лютої війни…
Регоче зрада їм в обличчя,
терпіння випито до дна…
І дотліває на узбіччі
неопалима купина…

© Інна Ковальчук



*   *  *

Іще громи і сироти повсюди…
Ще милосердя гудять без вини…
Іде від храму
до Страшного суду
облудний час дорогами війни…

Колись минеться…
Перениють рани…
Чи стане мир дорожчим над усе,
як неминучість,
хижа й невблаганна,
похмільну чарку світу піднесе?

© Інна Ковальчук


*   *   *

Минай, зажуро,
бо судилось жити,
хоча іще пече
сльоза свята,
і на майдан кладе
жалоба квіти,
а крізь бруківку
горе пророста.

Вирує край,
доведений до краю…
Торкає мати серцем оберіг…
Але – світає!
Боже мій, світає!
Це воскресає сонце
для живих.

© Інна Ковальчук


*   *   *

Урешті стане по сваволі
і по заплаканій свічі,
коли на життєдайнім полі,
за вічним плугом ідучи,

почуєш, як вустами тиші
промовить будень мовчазний:
зернина миру важить більше,
аніж полукіпок війни…

© Інна Ковальчук
                        

ВІДПОЧИВАЙ…

Відпочивай… Весняний вільгий вечір,
мов шаль зірчаста, ліг землі на плечі,
і відпливли у сиву порожнечу
тривог човни…

А я твоїм подихаю мовчанням,
до снів німих молитвою причалю,
щоб уберіг нас янгол від печалей
і від війни…

Жаских заграв уже затихли кроки…
Я поряд, любий, – спи, і ненароком
оцей всевладний богоданий спокій
не віджени…

© Інна Ковальчук


МОЯ ВЕСНА

Така прозора і цнотлива днина –
їй навіть грім освідчився: «Люб-лю-ю!»
і на траву,
засніжену жасмином,
накидав рясно зерна кришталю.

Травневе місто в щедрому розмаї
відпочиває від земних тривог,
лише вітрець легкий пісні співає
моїй весні,
поділеній на двох.

Оцій весні,
на двох одній-єдиній,
яка тримає душі, мов магніт,
де між двома серцями пуповина
пульсує в ритмі зоряних орбіт.

© Інна Ковальчук


*   *   *  

Проводить свій весняний майстер-клас,
рясні смарагди кидає на віти,
мене пильнує мудрим ворожбитом
дизайнер-час.

Плекала цю омріяну весну,
коли в завії сивіли дерева,
стогнали і ховались у лютневих
обіймах сну.

Вклонюсь тепер, як нива сівачу,
твоїй любові, й лініями долі
вросту в палкі долоні мимоволі,
та помовчу…

© Інна Ковальчук

 

БЕЗ ТЕБЕ

Душа без тебе –
незагойна рана,
де визріва осіння каламуть…
Блукаю сумно
між світів незнаних,
які навшпиньки чорний вітер п’ють.

Без тебе я –
вербичка на подвір’ї,
далекім від цілющої води…
Без тебе очі стали темно-сірі,
хоча були
блакитними завжди.

Мій вічний гріх,
моя тяжка спокуто,
суцвіття мрій у безмірі образ…                          
Невже для того,
щоб з тобою бути,
я маю народитися ще раз?

© Інна Ковальчук


*   *   *

цнотливу жагу освідчення
мордуєш очима слідчого…
на білу магію зустрічі
лягає паморозь відчаю…

зарано любові до вирію –
намарно лопоче крилами…
бо стали слова зайвими…
бо стала жага безсилою…

© Інна Ковальчук


*  *  *

кульбабку спогадів
            обдмухали вітри…
у сповитку розлук
            зітліли сни про тебе…
слова стужавіли
             у стільниках жури…
ще на одну земну
             любов збідніло небо…

© Інна Ковальчук



*  *  *

Не озиратися. Доволі.
Тримати паузу до сказу.
Слова, народжені із болю,
топити в повені образи.

Квапливо кидати за ґрати
надії, нібито звичайні,
і знов беззахисно стояти
під куполом свого мовчання.

На грудях тугу колихати,
таку довірливо дитинну…
Мовчати змучено, затято,
і помирати щогодини…

© Інна Ковальчук

 

*   *   *

Втомилися зорі,
і стали нарешті, як треба –
мій шлях до любові
проріс у дорогу
до тебе.

Долати дорогу
впокорено хочу і мушу –
ще вчора незнану,
а нині вкарбовану
в душу.

Підказує серце,
навіщо іду
і до кого,
а шлях несходимий
щодень замикається
в коло…

© Інна Ковальчук

 

ВЕСНА

Коли збере у міх вітри,
лихі на вдачу,
відійде тихо в невідь
стомлена зима –
лелеку віщого на обрії побачу,
який у дзьобі
крихту вирію трима.

Тоді вклонюсь весні,
уже вагітній маєм,
і зрозумію –
може, вперше на віку –
що цей розкрилений лелека вишиває
твоє ім’я
на березневім рушнику…

© Інна Ковальчук


ЛІТО


як впаде в долоні літа
              жар калиновий –
відмоли мене у смутку,
              відмоли мене…
без вагань, які нарешті
               стали зайвими,
побіжу тобі назустріч –
               зачекай мене…
прошепоче ніч вустами
               полуничними
давню казку про кохання,
               про освідчення…

© Інна Ковальчук

 


Нравится

 Всего комментариев: 0