» Побачення наосліп
   - Баллада о последнем куске

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ІНЕССА ДОЛЕННИК: "Навпіл"

Коли зустрічаєшся зі справжнім майстром слова - враз перехоплює подих. За це відчуття можна віддати багато. За ним варто приїхати через всю Україну. Бо тоді душа вдячно вчиться, вбираючи в себе, як губка, безцінні дари. Зазвичай майстра видно одразу. Коли на фестивалі "Мовою Серця" в Івано-Франківську зазвучали перші рядки першого представленого тут твору, я завмерла і не могла поворухнутися. Тож прошу до знайомства із дивовижною людиною, про яку я сама раніше лише чула...

Отже, Інна Доленник народилася і мешкає у Кривому Розі. Освіта – вища філологічна. З 2002 року – член Асоціації криворізьких літераторів, з березня 2017-го – член НСПУ.  З 2009 року по теперішній час – член редколегії альманаху «Символ». Має шість власних поетичних збірок (4 російськомовні, 2 україномовні), учасник і переможець численних фестивалів і конкурсів, автор-учасник колективних збірок, має публікації в часописах.Щиро вдячна Інні за подаровану мені крайню збірку «Навпіл» (2016 р.). Це щось!
                                             

ПРО ЛЮБОВ

Мій тато завжди був чоловік-красень:
Високий, статний, оксамитоголосий…
І навіть якщо, бува, не поголиться вчасно,
Це зовсім не вадить його яскравому образу.
Уяви собі це – блондин з голубими очима
Ходить козирем, не знає, почім ківш лиха;
Забезпечити – то святе, вже далі самі, а
Ми й справді знали, коли чий на сцену вихід…
Та ось біда відчинила навстіж ворота,
Голубкою мама злетіла у небо синє –
І стало складним усе, що здавалось простим,
І тато насправді був не таким вже й сильним:
Дививсь очима дитини, що ледь не плаче,
Кліпав, не розуміючи, хто він і де.
…Нізвідки тоді взялася у мене вдача
Всі обряди виконати у поховальний день…
Той біль не розчинивсь в сльозах надмогильних,
Та показав наочно страшенну прірву,
Наскільки на її – тендітних – і його – сильних –
Розподілялась ноша нерівномірно.
Судження мої змінились, як в полі вітер,
Адже тато під мантією спину тримав прямо
Не тому, що король (і має державу й скіпетр),
А тому, що його над усе любила моя мама…

© Інесса Доленник

 

***   
А мати бійцям наказала відкрити труну…
Її відмовляли, їй ліки давали і воду…
Вона говорила: «Збирала його на війну –
Й до раю зберу і ще раз помилуюсь на вроду».
Вона не зомліла, змінився лише її лик.
Вона лише стала одразу як хмара осіння.
А потім поклала в труну вишиванку й рушник
І гладила тіло скалічене милого сина.
Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці –
І наче воліла рукою мару відігнати…
А потім сказали ми їй: «Вже прийшли панотці»,–
Вона все одно не дозволила нам закривати.
І більше ні слова не мовила вголос вона,
Лиш губи тремтіли, напевне, в молитві за сина,
А люди кругом шепотіли: «Страхіття… Війна…»
І стáрились очі її і чоло щохвилини.
Коли панотець говорив, що тепер лише Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох
Молитись віднині – за сина свого і за ката».
Ми всі оніміли: «Навіщо за ката? Чому?»
Її попрохав панотець розтлумачити людям…
«Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому
Що кара не може торкнутися виключно Юди»…

Коли вже ми їхали, нас провела до воріт…
Хрестила по черзі, сльозам – ні кінця, ні упину,
Що всі – говорила – віднині ми діти її
І що зобов’язані жити за себе й за сина.
Дала на дорогу нам їжі, води і вина,
А ще в рушникові строкатім – хлібину із сіллю.
Рушник вишивала для сина на долю вона,
А в сина ніколи, ніколи не буде весілля…

Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста,
Стояли в очицях згорьовані батько і мати…
Ми думали всі про одне, та воліли мовчати:
Земля українська не просто прекрасна – свята…

© Інесса Доленник

 

НАДІЯ

Мов кулю, вирізав надію.
Така собі буденна річ.
Ніж хірургічно чітко діяв.
Був білий день, настала ніч.
Все проти нас: і час, і доля…
Та ти не викинув за ріг
Надію-кулю, що поволі
Перетворилась в оберіг.
Коли болить тобі нестерпно
Й здається - бачиш пекла дно,
До серця кулю тулиш вперто -
І зігрівається воно.
Таке от незбагненне диво.
І знов шепочеш ти: «Прости…»
Лишúлася моя надія
Найкращою в твоїм житті.

© Інесса Доленник

 


ДІАЛОГ У ШПИТАЛІ

– Зрозумій, моя мила дівчинко, це війна…
А вона затуляє очі – та сну нема,
А вона відкриває очі – і бачить смерть,
Що земну під шпиталем їхнім хитає твердь.
А вона віднедавна плутає ніч і день,
Бо немає вночі кохання, а вдень – пісень.
Людям бачити вічність личить лише здаля…
– А чому не б’ється під серцем моє маля?
Панотець, скажіть, це біда моя чи вина?
– Це війна, моя райська квіточко, це війна…
– Замість серця в мені чорніє тепер діра.
– Ти гори, монастирська свічечко, не згоряй…
Він наспівував напівпошепки їй пісні,
А вона тихенько відходила уві сні.
Не у ті потрапляв він ноти - як для співця.
Не в молитві плечі здригалися в панотця...

Він узяв молитовник, сльози з обличчя стер
І пішов до важкопоранених… волонтер…

© Інесса Доленник

 

ГОЛОД 1933-го

Старенька борщ варила на плиті.
Її борщі – то витвори мистецтва.
Помер рік тому рідний брат Пилип,
Тож треба пом’янути, як ведеться.
Вона варила, парила, шкребла,
А пам’ять в серце встромлювала жало.
…Зима голодна з’їла півсела
І їх, дітей, на спокій сповивала.
Як мама вмерла (тихо, уві сні),
Приїхав дядько Гнат на чорній бричці,
Та і забрав. А ще за кілька днів
Попухлий батько марив про пшеницю.
Він так любив, щоб діло – до ладу…
Отямився – і з тиші голос зринув:
«Простіть. Не захистивши вас, я йду,
Та я у цьому, бачить Бог, не винен.
І я його ніколи не збагну –
Тогó, хто нас прирік на марну страту:
Якщо село помножити на нуль,
Не буде й він заможний і багатий.
Я помираю з голоду, дарма
Що змалечку ходити вчивсь за плугом.
Я не вбивав, не лютував, не крав.
Я вас любив, я щирим був із другом»…

Вони з Пилипом ще були малі,
Налякані, голодні і холодні,
А вже дивились в хижі очі злі,
В голодні хижі очі злій безодні.
О Господи, нестерпна мука ця!
Та мчиться плівка пам’яті строката –
І ось вони жахнулись від мерця,
Коли у нім свого впізнали тата.

…Їх розлучили. Був дитячий дім…
Війна, що затулила світ плечима…
І туга додавалась до біди.
І біди тисячами вже лічили.
…Знайшлись вони, як виросли. Тоді
Вже більш не розлучалися до смерті.
Він збудував для них маленький дім.
Пішло життя у звичній круговерті.

…Простенька хустка, руки у вузлах,
На диво юні очі волошкові.
Вона нікому не робила зла,
Плела життя із праці і любові.
…От і сусіди. І парує борщ.
І правнуки прийшли, бач, не забули.
– Не плачте, – кажуть, – плакати чого ж?
– Та я й не плачу. Це усе цибуля…

© Інесса Доленник

 


УКРАЇНА І ВОЛЯ

На двох у них
одна дорога,
хлібина, доля,
мова, гарт,
одна на думці
перемога
і мріє-сни
про землю-сад…
У прах розсипались
кайдани,
вогнем горять
помости плах…
А слід, який
лишають рани,
вже квітне
маками в полях…
Пліч-о-пліч йдуть вони,
красуні…
лише сильнішають
в борні…
За них ще й досі страшно
й журно
мені…

© Інесса Доленник

 

ПЕРЕДЧУТТЯ  ПЕРЕМОГИ

Щедра була, як мамчина тепла рука,
Радо переливалися сині хвилі...
Смутку мого, смутку мого ріка
Горами шлях торує, а хвилі - сиві.
Горами горя в'ється, легка-легка,
Вже не боїться, що з берегів вийшла.
Річка й не знала про те, що вона така
Сильна, безстрашна, але й дотепер невтішна.
Дива немає, є навкруги біда:
Навіть руїни – і ті тут у  стані трансу.
Та, люди кажуть, точить камінь вода.
Отже, у гір немає жодного шансу.
Скоро ріка мине годину лиху,
А знадобиться - і водоспадом стане,
Всі перешкоди знесе на своїм шляху
Й знов буде ніжна, наче долоня мами.

© Інесса Доленник

 

УКРАЇНІ

Нічого, ти відболієш,
ти перебудеш,
загоїш рани, знову
сплетеш віночок…
І навіть цей підступний
цілунок Юди
із вуст твоїх змиють
мільйони синів та дочок.
О, панно, ти маєш силу
здобути волю,
з нас кожен тут
захисник тобі і прибічник.
І ти переможеш.
Така твоя в світі доля –
горіти й сяяти,
як літургійна свічка…

© Інесса Доленник


МАЕСТРО

Він був скрипаль, але тепер він снайпер,
Один з найкращих снайперів у нас.
Він точно знає час, коли вступати
У цей смертельно небезпечний джаз.
Він паузу тримає віртуозно,
Він бачить ціль – і не тремтить рука.
Ще й бавиться, хлопчисько несерйозний:
«Заграю, – каже, – Баха ворогам».
І грає так, що навіть пальці терпнуть
Й стає на мить якусь непевним крок.
Він вже напівоглух від цього пекла,
Тонкий смичок змінивши на курок.
Бувайте, зали всіх консерваторій,
Аплодисменти, оксамит куліс,–
Немає у житті, на жаль, повторів,
Тут прúспів не співається «на біс»…
Але лежить у таємничім схові
Блокнот, де ноти – зірочки ясні…
У хлопця навіть позивний – «Бетховен».
Такий от влучний віщий позивний...

– То ким тепер ти будеш працювати?
Ти ж мав такий вузький престижний фах.
А він – крізь сльози сміх – і знову жарти:
– Так… в тирі, де завжди лунає «бах».

© Інесса Доленник

 

НЕВЕСЕЛЕ ВЕСІЛЛЯ

Тут справжня одна емоція – це розпука,
А щастячко ні хвилини не гостювало:
У неї очі – суцільна біда і мука,
У нього очі хижі й масні, як сало.
Навіщо ж вона погодилася так скоро?
Хіба не видно, що йтиме у згіркле пекло?
Всі знають: йому потрібна німа покора,
І це від знущань дружина його померла…
А ця – дівчисько… Тонесенька, як тополя,
І руки – як у маленького дитинчати…
Старий священик ніколи з власної волі
Не став би на шлюб законний пару вінчати.
У погляді – вся печаль царя Соломона
І мудрість, яку збирав, наче хлібні крихти…
З надією він питається із амвона,
Чи знає причину хтось обряд зупинити…
Та всі односельці потупили очі долу:
І ніяково, і соромно їм, і гидко…
Але ж наречена не має родини й дому,
Бо біженка зі страшної війни сирітка.
Її привезли волонтери, бліду й безсилу.
Усе, що було, лишилося за  межею…
І тут вся рідня померла. Лише могили
Стрічали дівча з опаленою душею…
«Та якось Господь управить», – так думав кожен
І ладен був стрімголов з весілля тікати…
Одна лиш самотня бабця молилась: «Боже,
Коли не вживуться, я відпишу їй хату…»

© Інесса Доленник


***
Над стрітенською свічкою
Горючі сльози ллю.
Пречистую, Правічную
Як вмію, так молю.
Кружляє смерть Дебальцевим
В пекельному вогні.
Земля від мін здригається,
Як небо – від брехні.
Їй рученьки викручують –
І кажуть: «Дай води»,
Їй ніженьки відрубують –
І штурхають: «Іди»,
А серденько, покремсане, –
Самі дірки від куль, –
Вже й друзями закреслене,
Як ворогом, впритул…
Та б’ється ще, знекровлене,
Долає біль і страх…
Мольфарами намовлене?
Намолене в церквах?..
Молю і я: «Пречистая,
В борні допомагай
Від ворога очистити
Пшеничночубий край.
Ти знаєш горе матері,
Приправлене слізьми…
Вже багатьох ми втратили
Батьків, братів, синів!
Та землю нашу вічную
Катам не віддамо.
Вже з волею повінчані –
І пе-ре-мо-же-мо»…
…Жіноцтво все – над свічками
Шепоче молитви
За всіх своїх – скалічених,
Загиблих і живих...

© Інесса Доленник

 

КРИМ

Сукню кольору моря купую… На комірці –
Надтонких мережив біле пінне тремтіння,        
Навіть ґудзики дещо схожі на камінці,
А широкий поділ – то степ і долини Криму…
Я купую сукню кольору теплих хвиль.
Я волію знати тільки одне-єдине:
Чом зі мною, коханий Крим, ти отак повівсь, –
Наче зрадник, який покинув у злу годину?
Все минеться, знаю. Є Майямі, Балі,
І чекає будь-який екзотичний острів…
Одягаю сукню, а серце моє болить,
Наче я до нього тулю те кляте свідоцтво
Про розлучення, та й воно – лише гра в слова…
Повернувсь чоловік до сусідки – а в них дитина –
То вона пожурила, поплакала… і прийняла.
Хай там що, а єдине в світі святе – родина.    

© Інесса Доленник

 

ВДЯЧНІСТЬ

Ти, охоронець, ти, вогнекрилий воїне,
Знаєш мови, жартуєш, читаєш вірші
Та, потужно озброєний сонячним променем,
Чатуєш на блок-посту моєї душі…
На блок-посту душі - у сплетінні сонячнім -
Там, де печуться життя запашні хліби.
Люди приходять з борошном і без борошна.
Кожному є окраєць й кухоль води.
Тільки вже зась сюди тим ворóнам-вóронам,
Бестіям чорнокрилим з клеймом війни.
Ти захистиш мене, мій відважний воїне,
Пір'ячко їм попалиш в святій борні.
Кажуть, що білі шати - вбрання для янголів.
Може, і так. Розумникам - їм видніш.
Берці і камуфляж, і усмішка лагідна
В тебе... І серце, палаюче у пітьмі.
Ти захищаєш - світ щиросердно дякує.
Книгу Буття гортає із нами Бог.
Лиш подивися, юний і сивий янголе,
Скільки у нас попереду сторінок...

© Інесса Доленник

 

***
Творив із пороху і глини,
Та ще із чогось із такого,
Що залишився для людини
Богом…
Раб поливає землю потом –
Син кров’ю власною стікає,
Та це є право – не робота –
Знає.
Рабів до раю не пускають,
А прийде блудний син до Батька –
Пісні застільні залунають:
Свято.
Мета життя – не їсти й спати.
Щоб дух головував над тлінним,   
З раба ти маєш вільним стати –     
Сином.
Кров потім проросте травою,
І ні хреста на ній, ні цвяха…
Він пройде разом із тобою
Шлях цей.

© Інесса Доленник


***
Виноградні грона стиглі
Ледве втримує рука…
Вже не мій, козаче милий,
Тож і не дивись отак  –
Наче ґудзики лічити
Ліпше навіть, ніж зірки,
Наче в пелени сповиту
Душу звільниш залюбки…
Знаю, знаю: ти – безхатник
З кредо "сміти і могти":
Пам’ять шкіри маю в спадок,
Пам’ять пальців маєш ти…
Хай була б вона коротша,
Та повзе, немов змія.
По собі лишає корчі
Клята заповідь твоя.
Котить колесо Сансари
Перехрестям спільних драм:
Пахощі колишні й барви,
Ті самі безодня й храм.
Знов три крапки ставлять кроки,
І загадувать не варт,
Та який же він солодкий
Виноград твій, виноград…

© Інесса Доленник

 

***
Ми народилися у найпершому березні,
Нас цікавлять лише вись та глиб.
Живемо – кожен на своєму березі, –
Але інколи обертаємося на риб.
В нас немає ні компасу, ані карти.
Наша подорож більше ніж небезпечна:
Ми дороги навіть не в змозі спитати,
Бо ми ж риби… Рухаємось вздовж течій,
Оминаємо рифи… Наші інстинкти –
Назустріч одне одному по морю пливти.
Відбиваючи плавниками сакральні ритми,
Шукаємо навмання: тебе – я, мене – ти.
Пливемо без відпочинку і без упину.
Зрадники-хвилі наспівують колискову,
Лиш сонце шле промені на стомлені спини,
І жваво сідлають нас вершники світанкові.
Родичам з берега, видного ледве-ледве,
Здається, що ми золоті вже, а не прості…
Отак і творять з нічого казки та легенди
Люди, які ніколи не ризикнуть плисти.
Хтось зі хмаринки мружить старечі очі:
«Знову вони? Блищать, наче два люстерка…
Панове янголи, хто з вас колись напророчив,
Що саме ці двоє цілеспрямовані й вперті?
Благословенний час – з творіння радіти.
Бачите? Щастя є. І воно – святе…
Пливіть, мої прекрасні, прекрасні діти, –
І ви обов’язково допливетé»…                

© Інесса Доленник


***  
             О.І. Кутняку

Коли душа з душею говорить відкрито,
це зовсім інше, а хтось подумає: зрада…
А колись про таке легенди складали й міти
заради вищої непересічної правди…

Не кори, не оцінюй, – розчинися просто,
щоб стала вода – не вода вже, хоч пий, хоч лий…
І ти сам тоді – небо, а не безлюдний острів,
який оминають байдужі до тайн кораблі…   
             
Ти бачиш мене краще за всі рентгени,
я чую твої чутливі сакральні струни…
Розумієш? Йдеться не про хіти-одноденки,
а таємничі, віщі, вічні, як Всесвіт, руни…

© Інесса Доленник

 

***
Моє плече, жилетка, камасутра,
На шиї камінь, крила осяйні,
І день і ніч, і ліки і отрута,
Спокусник мій і охоронець мій…
Ця сила, що над нами, позамежна...
Вона і є основою буття.
Обох розплавить у своїй пожежі:
Ти станеш мною… І тобою – я…
Ми вже одне до одного прикуті,
Як древка до освячених корогв,
І кинуті в обійми, щоб відчути
В земнім коханні неземну любов,
Хоч часточку, хоч скибку короваю,
Бодай хоч крихту із її стола…
І, якщо так, йдучи в пітьму безкраю,
Ти скажеш: жив… І я скажу: жила…

© Інесса Доленник

 

***
Чоловіки завжди мають важливі справи,
Невідкладні справи із цілим світом.
То вони скидають диктаторів кривавих,
То будують мости, то творять новітні міти…
Мусиш – їдь. Прощаємось. Від’їжджаєш…
І відтоді я сплю у твоїй сорочці на твоїй  
                                 подушці,
П’ю вранішню каву виключно з твоєї чашки
Й одночасно шукаю сліди твої у фейсбуці…
А коли накриває сіра хвиля буденності,
Я гребу чимдуж – і підкорюється стихія.
Сила моя – у нашій з тобою єдності,
А ти – вкритий моєї любові єпитрахиллю.
Без неї навіть молитва – й та нежива,
А з нею – усе важливо, усе можливо.
Усі, які трапляються в світі дива,
Родом саме з цього єдиного Дива…
Ти вернéшся – світло горить, подушка тепла,
Чашка не вкрита сумного чекання пилом…
Лише на календарі – нетрі моїх креслень,
Лише янгол складає за спиною стомлені крила…

© Інесса Доленник

 

***
Ця нитка поміж нас така
Міцна і щира, як обійми.
Хоча невидима й тонка,
Та лишенько, коли обірвем, –
Бо з тиші вже вона зрина,
Нап’ята й гостра, наче бритва.
Отак і виникла струна,
І пісня склалася й молитва…
Не відаю, у чому річ,
Чому без страху і упину
Ми ідемо урізнобіч –
Спина до спини.
Я зупинюсь за мить, за крок…
Бо краще вже нехай лунає
Сумна мелодія, де бог,
Аніж весела, де немає,
Де замість прани – гар і смог,
А замість тиші – ґвалт і морок.
Але й для болю є свій строк,
І пам’ять зупиняє оберт, –
І ти, мов казка наяву,
Як звук співаючої чаші,
В мені – допоки я живу –
Завжди звучатимеш без фальші.

© Інесса Доленник

 

***
Лиши мене у спокою, лиши.
Колись змаліють зливи у дощі,
Колись зміліють в ручаї річки,
Застигнуть льодом тéчії гнучкі,
Зомліє знову на зорі імла –
І стану я такою ж, як була,
Коли ішли окремо долі дві,
І серце – ціле, й світло в голові…
Покається, хто знає, що грішить.
Лишіть мене у спокою, лишіть
Всі, хто шипів: «Не пара»… Хибна суть…
Тепер – ні пари з онімілих уст…
Я вашу кару бачила у сні –
І розчинився сіллю лютий гнів…
Усе – на краще… Буде так чи ні,
Та щось гуде, римується в мені
Й стає поволі піснею душі.
А ти мене у спокою лиши…

© Інесса Доленник

 

***
Лити сльози більш корисно,
Аніж біль в собі тримать.
У моїй кімнаті слізний
Водоспад.

Все минеться, всі минуться…
Соломон таки мудрець…
Та для горщиків, що б’ються,
Це кінець.

Дарувала ще бабуся,
Їй служили за життя –
А розбились вмить, як б’ються
Почуття.

Чим вони нам завинили,
Кольорові, розписні?
Наші ж страви в них застигли
Несмачні.

На долівці скалки гострі.
Обережно, обере…
Руки голі, ноги босі…
Хто збере?

© Інесса Доленник

 


КРУГООБІГ ЛЮБОВІ

Таточку, це я, твоя пташка й квіточка, –
Сукні, стрічки, а на ніч – казки яскраві…
Раз – і стала сонцем з малої зірочки,
Яка клубочком ховалась тобі під пахви.
Сьогодні покину я гніздечко родинне,
Яке ти наповнив благами й вічними істинами.
Я цей дім любитиму весь вік без упину,
Але повертатимусь з власного вже обійстя.
Я була тут принцесою. Скільки зібрав ти горошин –
Негараздів, дитячих бід – з-під моєї перини…
Ти найкращий, тату, ти в мене такий хороший,
Що немає такого в жодної в світі дитини.
Твоя ніжність батьківська щедра, любов – цілюща,
Тільки їх – як для мене одної – вже забагато.
Ця розлука стає неминучою ще й тому, що
Естафета любові повинна в житті тривати.
Не сумуй… Я колись приведу сюди сина й донечку,
Будуть руки сильні твої дітворою зайняті.
Ти розкажеш, чому заходить і сходить сонечко,
Ти полагодиш іграшки їхні й серця заплакані…   
І настане день, коли діти мої теж виростуть,
Я їх теж відпущу – хай щасливі йдуть і здорові…
Тільки так – долаючи час і великі відстані –
Йде у вічність небесну земний кругообіг любові…

© Інесса Доленник


***
Вітер – так собі проповідник,
Міняє паству, як рукавички…
А вони чекають – на Півночі й Півдні –
Сосни, липи, берізки, вербички…

Слухають, заплющивши очі, його есеї
Про райські хащі, життя без печалі.
Навіть медитують разом з сенсеєм,
Він вводить їх в транс – і летить собі далі…

Бачили таке? Бува, й вітру немає,
А вони ледь хитаються, стрункі, красиві.
Мабуть, снять про прекрасні оті Гаваї.
Наче ж так величає він рай беззимний?

Навіщо ж ти, Вітер, задурив їм верхівки,
Посіяв мрій зерня у благодатну землю?
Тепер не влаштовує їх власна домівка,
Подавай на блюдечку чудеса чужоземні…

А в самих не те що крила відсутні,
Навіть ніг нема – іти помаленьку.
Віра твоя, Вітер, для них незабутня,
Але ж примарна, як воля для полонених…

А вітер виє, танцює, сміється, крехче,
Здіймається вище й вище, у самий вирій,
Крутиться, сердиться і нарешті стає… смерчем –
І я розумію, що нічого не знаю про мрії…

© Інесса Доленник

 

МОРЕ

А є  іще море, у мене є море, а МО
РЕве і сміється і бавиться барвами ЛІ
ТАнок балерин білих хвиль – антураж,а воно
ховає на дні таємниці малі і ВЕЛИ
КІстки кладовища, русалчини стогін і зойк…
Тут Дана-богиня хмарини пере від ПЕЧА
ЛІтають баклани, Митець олівцями зірок
малює святі почуття під туману вуаллю…
А море все марить про темні любовні шторми,
надії минулі, розтрощені вщент кораблі,
про дух завеликий в малих, у великих – ма
ЛИЙ у мій келих по вінця вина, не жалій,
інакше я жити не зможу в гармонії з СВІ
ТОМу що я знаю секрет про скелети на дні,
та велич і ніжність – незмінні навік складоВІ
ТЕР питає… Що відповідати мені?
Що це апріорі і нині і прісно: «О, МО…»
РЕгоче… А я шепочу собі далі: «Аморе…»

© Інесса Доленник

 

 


Нравится

 Всего комментариев: 0