» Побачення наосліп
   - Кто-то в мой позвонил дом

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » ІГОР МИСЯК: "А чого насправді хочеш ти?"

Приємно, коли серед поетів трапляються чоловіки. Та ще й такі юні! Ну а раз трапляються – знайомтеся! Ігор Мисяк родом зі Львівщини, нині киянин. За фахом – історик. Львівщина впізнавано проривається у звукописі його поезій. І не тільки. Ігор – активний учасник Революції Гідності. Під час січневих подій був затриманий у групі автомайданівців на Кріпосному провулку. З осені 2014 до кінця літа 2015 року проходив службу в полку «Азов», де взяв собі позивний Поет, був санітаром на швидкій і бійцем-рятувальником. Свої вірші про війну оприлюднювати заборонив. До заборони ставлюся з розумінням.


***
Сьогодні давай без привітів,
Без зламаних квітів,
Пустих сателітів –
Не час…
Закрий свої двері,
Лікуй бері-бері,
Пиши на папері
Про нас…
Не рви хризантеми,
Лови свої теми,
Ламай чужі схеми
Й пости…
Невже це цікаво?
Весела забава.
Кричу тобі: «Браво!»
Пусти…
Забудь свої миті,
Дзеркала розбиті,
Загублене в житі
Дитя…
Забудь про світанок,
Пиши наостанок,
Вкради у коханок
Життя…
Забудь про ті ночі,
Про примхи охочі,
Заплакані очі,
І знай…
Бажаючи тиші,
Ніхто не напише,
Когось заколише
Під чай…
Забудь про симптоми,
Розстав усі коми,
Не плутай знайомим
Листи…
Як хочеш додому,
Не снися нікому,
Убий свою втому!
Пусти…


© Ігор Мисяк

 

***
Коли ця весна закінчиться,
Розквітне довкола сад,
Який хтось пестив з корінчика,
А зараз все йде на спад.
Як літо осушить і випече
Довкола усі поля,
Я знатиму, що не витече
З водою уся земля.
Коли хтось, мене чекаючи,
Зачерпне  в траві росу,
Немовби цього не знаючи,
Я в ніч усе понесу.
Коли хтось покличе подумки
Далеко в сухі степи,
Я буду просити пошепки:
«Не бійся! Усе стерпи».
Коли прийде діло осені:
І жовтень, і листопад,
Слова будуть всі оголошені,
А потім вже підуть на спад.
Коли вже журба закінчиться –
Не буде уже ходів.
І сад, що хтось пестив з корінчика,
Насипле мені плодів.
А потім будуть багряними
Мої списані сторінки.
Їх вмию, як завжди, туманами
І випущу на стежки.
На конях втечуть чи пішими
За гори, в поля ясні.
Я буду ходити з віршами,
Що їх осінь писала мені.


© Ігор Мисяк

 

***
Інколи, єдине, що тримає тебе – це віра,
інколи, єдине, що тримає тебе – це гнів,
ти тоді нагадуєш загнаного звіра
поміж сигнальних вогнів.
все, що не вбиває, часом без жалю калічить,
все, чого не видно, бачили вже давно,
за все платити треба, а якщо платити нічим,
рано чи пізно прийдеться все одно.
сонце встає рано і лягає пізно,
сиплеться день, наче увесь він з піску,
можеш кричати, молити, благати всіх слізно,
жалом колоти, яке в тебе на язику.
та все поволі: сни, самота і бескиди,
гори в тривозі, камінь з душі в глибину…
як ти без віри сьогодні збираєшся жити,
як ти без неї знову зустрінеш весну?
а за вікном стежки усі, мов озера,
а за вікном море без краю, без меж,
все, що летить й куди котиться наша сфера
поміж усіх сторожових наших веж.
все, що надвечір не примусово все сіре,
зорі на небі кожному з нас, як маяк,
часом буває, єдине, що в тебе – це віра,
звісно, що віра, нам же без неї ніяк.


© Ігор Мисяк


***
це не чари, а просто вітер,
не існує ніяких чар,
хоч, бувало, ходив по світу,
й те робив, що шукав примар.
це лиш тінь і потрібне світло,
бо без світла нема її,
хоч, бувало, ходив по світу
й заходив у глухі краї.
ця дорога і є, і буде,
хоч не завжди є там, де звик.
геть на все уже здатні люди!
як підвішений в них язик
і у слові, і в сотнях літер,
що возносять усе до хмар!
це не чари, а просто вітер.
не існує ніяких чар…


© Ігор Мисяк


***
слова гіркі, не квіти весняні,
і миті ці ніхто не може знати,
за те, що я весь час тікав із хати
сьогодні я прошу: «Пробач мені
за сльози, сни, світанки, лихоліття,
за всі гріхи земні і не земні,
що час украв: ціле чи півстоліття…»
сьогодні я прошу: «Пробач мені
і сивину, і біль, і все, що було,
та й все, що у майбутньому буде…
я дуже вибачаюсь за минуле,
хоч розумію, що це все не те!»
коли усі забули нас і стерли,
коли усі плювали нам в лице,
коли ми для усіх давно померли,
прошу тепер: «Пробач мені за це!
за день, за ніч, за все, що засинає
без совісті, довіри і жалю,
за тих, кого живим давно немає,
пробачити мені тебе молю!»
колись з жаринки виросли вогні,
а ніч була нестерпна і тривожна,
за все, що можна і чого не можна,
сьогодні я прошу: «Пробач мені…»


© Ігор Мисяк

***
як завжди самотні великі міста,
і хоч серед вулиць читай всім листа,
і вголос ти можеш лічити до ста,
ти один...
а світло в тунелі, зазвичай, просте,
трава на бордюрах в містах не росте,
лише не турбуйся, усе це пусте,
все як дим...
десь там серед колій немає душі,
тут цілодобово всі точать ножі,
щоб потім, як тільки наступлять дощі
йти із дому...
і ти не такий, все у тобі не так,
вже твій полетів в синє небо літак,
але в голові свій у тебе бардак,
все знайомо...
а десь серед сотень прощальних листів,
давно ти змінити усе захотів,
нехай мільйони чорних котів
перейдуть дорогу...
настане твій день на самотній планеті,
про нього ніхто не напише в газеті
і хто б там: монтеккі чи капулетті
прийшли до порогу...
ти знай, повернути ще можна літак,
затерти на дверях і номер, і знак,
прибрати в своїй голові весь бардак –
тоді буде чисто...
залишити тільки свої книжки,
малюнок з дитинства, відбиток руки,
ці вірші про гори, любов і зірки,
і чиєсь червоне намисто...


© Ігор Мисяк

 

***
Люди плетуть інтриги більші за буревії,
Я втомився від їхніх інтриг,
Будинками шляхетних дівиць керують повії,
В кожній справі важко тепер без них.
Пологовими керують вроджені вбивати,
Безрукі, безликі, усюди і навкруги,
Слова погубились, я пробував їх шукати,
Ой як мені тяжко тепер без них.
Кожен, головне, вірить в своє місце,
Святе призначення, хоча давно не росте,
А те, що у нього не має хисту,
Це так, не важливо, байдуже все, пусте.
Іноді здається, що чиясь рука,
Вибираючи нам місця на світі,
Вибрала не те з темного мішка,
Є вічно голодні і зовсім не ситі.
Є багато партій, збори, комітети,
Є багато ледарів, дурнів і кривих,
Правда є поети, різні є поети,
Я навіть не знаю, що було б без них.
Хочеться сказати власнику цих рук,
Всіх засунь в мішок, візьми на плече,
Пройди кілька миль і як стихне звук,
Всіх перемішай і витягуй ще.


© Ігор Мисяк


***
(проплаченим мітингам присвячується)

Натовп хоче хліба і видовищ,
Натовп хоче крові на піску,
Він це втілення усіх чудовиськ,
Що повисли міцно на гачку.
Хоче сліз, інтриги та безсоння,
Крапель крові в битім кришталі,
Всіх заводить люте беззаконня,
Скоєне не на своїй землі.
Все, щоб убивати задля втіхи,
Щоб усіх калічити, однак,
Натовп теж дістане на горіхи –  
Цього не уникнути ніяк.
І у цьому хаосі емоцій,
Хаосі приречених на герць,
Може, для усіх цього вже досить?
Може, краще бігти навпростець?
Може, краще падати, вставати,
Разом відшукати каяття?
Може, треба виганяти з хати
Тих, хто забиратиме життя?
Все лиш починається з малого,
Все тягнути треба на горбі.
Натовп не вирішує нічого –  
Треба в це повірити тобі.
Ось ти в колі нечисті й чудовиськ,
Що лишають всюди лиш хрести…
Натовп хоче хліба і видовищ,
А чого насправді хочеш ти?

© Ігор Мисяк


Нравится

 Всего комментариев: 0