» Побачення наосліп
   - Пока есть радуга

» Читачі радять
» Нові твори

» Слідами Натхнення
   • Острівець довіри
   • Поки є райдуга
   • Співзвучність
   • Ніжність
   • 25-ті кадри
   • Про життя з усмішкою
   • Навмисне не утнеш
   • Діалог із дитинством

» ЛIКОТЬ ДО ЛIКТЯ
» Мої Вчителі




 







      © Тетяна Яровицина, 2011
              © Татьяна Яровицына, 2011      



 » БОГДАНА ГУСАК: "...До серця шлях. Проста, здається, річ!"

Ще один самобутній голос. Цього разу із м. Лебедин, що на Сумщині.
Це той самий випадок, коли я знайома лише з іменем - Богдана Гусак, та віршами автора - вони  до Вашої уваги. Спільні друзі кажуть, що ми навіть чимось схожі. Чом би й ні, а, Богданко? Особисте знайомство покаже)). Чекаю на абзац-два інформації про тебе. Хай би люди познайомилися поближче!

 

            

 

            *    *    *
            Поезія – це свято для сердець,
            яким реальність замала і сіра...
            Вона сплітає райдужний вінець
            для тих, у кого не фальшива ліра.

            Це нескінченний простір для розмов
            і пошуки глибинного у слові.
            Здавалося, все сказано. Та знов
            нові відтінки, ракурси  готові.

            Як неповторний  дотик до душі,
            поезія – нескорена й нетлінна:
            рядки в ній гострі, наче палаші,
            що не дають упасти на коліна.

©  Богдана Гусак


Молитва

                Гойдає у колисці сина мати.
                Ще молода, але в косі – зима.
                Дитя заснуло. Вийшла виглядати

                на ґанок, чи не їде хто. Нема.
                Порожній шлях. Зітхнула білолиця,
                життя своє згадала: знов сама.

                Заплакала. Утерлася. Молиться,
                упавши на коліна, почала:
                – Ріднесенькі, живими поверніться! –

                ...і на чоло печалі тінь лягла.
                Писав коханий: "Хочеться додому
                до сина, до роботи, до села".

                Не дай же, Боже, горя більш нікому,
                Щоб рід не перевівся козаків! –
                оцю молитву, змалку ще відому,
                несуть жінки у серці з правіків.

                ©  Богдана Гусак

 

Український Прометей

                Ти лежиш в окопі. Над землею
                пролітає смерті чорний клин.
                Молодий кремезний Прометею,
                України-неньки вірний син,
                чуєш серцем зболеним молитву
                звідти, де Дніпрові береги?
                Як іде запекла, люта битва,      
                Боже слово додає снаги.
                Ллється кров на рідному кордоні,
                а тебе із дому, мов броня,
                захищають милої долоні,
                погляд сина кулі зупиня.
                В мить коротку тиші і спочинку
                дістаєш прим’ятого листа,
                де чужа людина пише: «Синку!
                Місія у тебе непроста!
                Вірю в нашу правду, перемогу...»
                Ось малюнок: хата, в небо – дим,
                річка, поле, райдуга, дорога.
                Побажання: «Повернись живим!»
                Незабаром знову ти в окопі,
                духом сильний, мужній командир,
                з думкою: «Коли уже в Європі
                і у світі запанує мир?

                ©  Богдана Гусак

 

Повернення

                Край воріт майнула темна грива.
                Посвист – і спинився вороний.
                Мов голубка, мила чорнобрива
                злинула: «Живим прийшов з війни!»

                Обвила руками та й припала
                до пропахлих порохом грудей.
                У сльозах ночей вона чимало
                провела, вкриваючи дітей.

                Тихо їм співала «люлі-люлі...»,
                кучеряві гладила чуби.
                В одного на думці перші гулі,
                в іншого – то риба, то гриби...

                Бракувало батькового слова,
                вправних рук і сильного плеча.
                Як почула, що дзвенять підкови,
                вибігла щаслива зустрічать.

                І не знала, на яку їй стати,
                залунав у кожній шибці сміх.
                Раптом діти із порога: «Тату!» –
                кинулися радісно до ніг.

                Прихилило небо в цю хвилину
                батька, неньку, діток – рідну кров.
                Дай же, Боже, щоб в усі родини
                спокій повертався і любов!

                ©  Богдана Гусак

 

                    *    *     *
            Хрипить – немає писку ані крику –
            (не чули! – зверху скажуть. – Не було!)
            роздавлене, мов кузька черевиком,
            забуте і покинуте село.
            Хто ще живий, до рук – лопату, вила.
            А там – зерно чи гроші за паї.
            Не до пісень у душах спорожнілих,
            ото хіба виводять солов’ї.
            Угіддя пригребли м’якенькі лапи.
            Липкі – усе на світі пристає.
            Село конає - порожніють мапи.
            Кому це треба? Кожному – своє?
            Одні стоять під кулями на чатах,
            а інших не відтягнеш від каструль.
            Чи звикли, згодом плачучи, втрачати
            під носом – шито-крито і без куль?

                ©  Богдана Гусак


                  *    *     *

            Твої  думки давно не на припоні.
            Розперезавшись, розпустивши гриви,
            навзаводи із вітром, як ті коні,
            летять у світ широкий. Пілігриме,
            хоч озирнись на хвильку серед степу
            і покажи обвітрене обличчя.
            Рубці на тілі – згадки про халепи.
            Але в сідлі ти попри біль та відчай.
            Гримить! ( Копитом б’ють небесні коні).
            Від крапель дощових зникає втома.
            Ти підставляєш їм свої долоні,
            як той хлопчак ... давним-давно...  удома.

                ©  Богдана Гусак

 

                    *    *    *

                Крізь роки-мальви я в задумі йду
                на сповідь під крило до тебе, мамо.
                Як завше, бачу гарну, молоду
                в краю, куди не ходять телеграми.

                Я знаю, твоє серце чує й там.
                Мені ох тяжко, що ти так далеко.
                Печальну звістку віддаю вітрам,
                а радісну – підхоплюють лелеки.

                Лоскоче промінь сонця, аж пече,
                навіюючи спогад на осонні –
                ласкаве світло маминих очей
                і теплі-теплі шкарубкі долоні.

                ©  Богдана Гусак

 

                    Але...

                Умите місто. Неба акварель.
                Стрункі алеї лип – і аромати.
                І сонця бризки на доріг пастель
                Упали хаотично – не зібрати.

                На вулицях то шторм, то повний штиль.
                Дотепник-світлофор до всіх моргає.
                Ти йдеш – клітинка міста, модний стиль.
                Але мене з тобою тут немає.

                Робота. Третій поверх. Море справ.
                Колеги. Плани. Гості. Чай із медом.
                Думок і жартів неповторний сплав.
                А потім вечір і диван із пледом.

                Ти дивишся на зорі із вікна
                І згадуєш той день, який минає,
                Що липи цвіт п’янить не згірш вина,
                Але мене з тобою тут немає...

                ©  Богдана Гусак

 

                        *    *    *

                За  маревом незвіданих доріг
                Твою збагнула, друже, таємницю.
                Її беріг так пильно, як зіницю,
                Але від мене приховать не зміг.

                У мерехтінні міріад зірок,
                У спалахах неону на вітринах
                В очах твоїх тьмяніла самотина,
                Хоча сміявся, був бадьорим крок.

                Перон і потяг. Тепле «прощавай»
                Розтануло в долонях провідниці.
                Ти вірш новий напишеш до зірниці.
                Мені відомо й це, не забувай.
            
                ©  Богдана Гусак
                              

 

                              *     *      *

                      Ти – бір густий, широкий степ неміряний,
                      Потік, що підриває береги.
                      Ти – найдикіший в пущі поміж звірами,
                      Яких січуть і зливи, і сніги.
 
                      Бредеш самотній в пошуках цілинного,
                      Як тур зі скіфським розрізом очей.
                      Ховають вії спалахи дитинного,
                      Яке ніяк від тебе не втече.
 
                      Ще жоден бій не залишив з поразкою,
                      Дав прочухана кожній зі стихій.
                      Але впадеш до ніг, підтятий ласкою.
                      Оговтаєшся – мій і тільки мій.

                      ©  Богдана Гусак


                    *    *     *
Достукатись до серця –
                туки-тук!
(легенько так,
            навіщо голосніше?)–
спочатку видається
                 найпростішим.
Спортивна вправа,
            забавка для рук.
–Тук-тук!
        Мовчання...
            –  Що за маячня?!
–Тук-тук! –
         від нетерплячки
                значно більше.
У відповідь,
        немов знущання, –
                т- и -и-ш-ш-ш- а...
Міцнюща брама,
            та нема ключа.
Безжально поглинає
                кожен звук
(хоч грюкай
        чи стирай до крові
                    пучку).
Не скочить серце,
            не відчинить
                    рвучко!
Пустопорожнє
            зблякне
                «туки-тук»...
..........................................................
І байдуже  –
        чи білий день,
                чи ніч  –
для зайд,
        зухвальців,
                джиґунів
                    так само
немає ходу.
            Іншим
                 замість брами  –
до серця шлях.
            Проста,
                здається,
                          річ!

                ©  Богдана Гусак


               
                 *    *     *

                Що у ній, аби мати знаття?
                Не красуня й за інших не гірша,
                та один їй присвячує вірші,
                другий ладен віддати життя.

                Зайда гляне – і просить води.
                А їй нібито байдуже – нате.
                Усміхається, наче до брата.
                Ох, ця зваба веде до біди!

                Хата вбога. Тини ж тільки «трісь»!
                (Чи намазано там чи підлито?)
                Позирають з-під лоба сердито,
                мов сичі, від сусідніх обійсть.

                А вона, невисока, струнка,
                жартома щось при зустрічі кине
                і не чує, що кажуть у спину –
                із душі ллється пісня дзвінка.

                Тільки там, де немає очей,
                у тривозі, як перед грозою,
                може вмитись гіркою сльозою,
                коли все-таки хтось допече.

                І співається тяжко тоді.
                Хто почує той спів ненароком,
                хрест кладе і тихцем боком, боком...
                Та й тікати, бо ... бути біді!

                            ©  Богдана Гусак        


                 *     *    *
                Ні пари з вуст – вродився щойно день!
                Біляве сонце – в сизім сповиточку.
                Рожеві рученята. Знов сорочку
                Легку-легку зіткав туман. «Тень-тень!
                Цінь-цінь!» – слабке між листя і гілок,
                Зміцнівши, стало хором стоголосим,
                Злетіло ввись. Замерехтіли роси,
                В серцях квіток зволоживши пилок.
                У строї золотому – небозвід.
                – Шелесь-шелесь! – це соняхи у полі,
               Немов почесна варта. Жовточолі,
               Як завжди, обернулися на схід.

                ©  Богдана Гусак
        
             
               *   *   *
                Панно осіннього листка
                про щось далеке нагадало...
                Війнуло вітром – і не стало
                в минуле світлого містка.

                ©  Богдана Гусак

 

                     *    *    *

                    Найдовша ніч...
                    Сріблясті вітражі
                    на сонних вікнах
                    бачу крізь фіранки.
                    Дерева білі,
                    наче муляжі
                    середньовічних
                    неприступних замків.

                    А хуга замітає
                    все довкруж.
                    Лапатий сніг прорвав
                    небесне сито.
                    У царстві крижаних
                    тендітних руж
                    давно забули
                    про спекотне літо.

                    І я своє не згадую.
                    Імла
                    його заволокла –
                    ніхто не бачить.
                    Скажи, навіщо літо
                    без тепла,
                    коли твоя зима
                    така... гаряча?

                    ©  Богдана Гусак


          
           *    *     *

            Весна пливе між айсбергів садів
            на сизім криголамі з хмаровиння.
            Збудившись, під пташине шумовиння
            столітній дуб немов одмолодів.
            Вперед гілки-ручища: «Ані руш!
            Попереду чигає небезпека!
            Отам стрімке провалля, де лелека
            якраз кружляє над бескиддям груш!»
            Мете... Із вишень пелюстковий сніг
            лягає в трави. Де ледь-ледь рябіло,
            тепер усе геть чисто стало білим.
            Не тане він, а в’яне як на гріх!
            Зозуля лічить бозна-скільки літ...
            Розумна, знає: будуть весни знову,
            між зір почеплять місячну  підкову,
            щоб осявала ніжний брунькоцвіт.

                ©  Богдана Гусак

 

                *    *     *

                Тяжка дорога... Вітер звідусіль
                несе каміння, перекотиполе.
                Я падаю, спинаюсь попри біль,
                ковтаю біль і упиваюсь болем.

                Терпцю – одна краплина. Скільки ще?
                Розбитий шлях. Душа, мов глек, розбита.
                Із-під уламків зрідка пісня-щем
                спроквола ллється. Ледве нею сита.

                Бреду, а в думці: може, не туди?
                Кому це все потрібно і навіщо?
                У спеку дошкуляють оводи,
                у холоди – безжальна, люта хвища.

                Від куряви у горлі гіркота.
                Над горизонтом сіра хмара висне.
                Співаю – квилить чайка-сирота.
                Немає нам обом життя без пісні.

                ©  Богдана Гусак

 

             *    *     *

            У вибалку вирує «Дикий хутір» –
            танцює, їсть, сміється, аж реве.
            Це злачне місце, ресторан по суті,
            бо там давно ніхто вже не живе.
            Хатини, мальви, глечики – принади.
            Туристів тут і справді, наче бліх.
            Місцеві гіди зустрічають радо.
            Говірка іноземна із-під стріх.
            На церкву розстаралися. Новенька.
            – Купуйте сувеніри! – від плотів.
            Козак несправжній, коник вороненький.
            – Фотографуй, та спершу заплати!
            Старезний дуб – гілки стягли канати –
            зітхає: «Розстріляли сотню душ...»
            Могила тут. Мовчить скульптура-мати.
            Щодня потік туристів, наче вуж.
            Їм байдуже, веселим, дужим, ситим,
            реалій не збагнувши до пуття,
            що тут у муках помирали діти.
            Це бізнес. Потім буде каяття!
            Спитати б тут, в колисці революцій,
            Холоднім Ярі, де гули громи,
            у запалі сучасних реконструкцій
            де наше місце і де справжні ми.

                ©  Богдана Гусак


Нравится

 Всего комментариев: 0